Спецпроект

Година папуги. Погані передчуття професора Свяневича

"Я аніскільки не сумнівався, що вступ Радянської Росії у наші східні воєводства буде означати для них кінець існуючому там польському впливу і відрив тих територій від Польщі. Я не був би проти передачі тих воєводств незалежним Україні і Білорусі, якби такі існували, але не бачив сенсу в передачі їх Радянському Союзу". Як професор Свяневич передбачив Велику війну.

Ми продовжуємо публікувати книжку Олександра Зінченка "Година Папуги", яка стала у 2011 році першим томом "Бібліотеки "Історичної правди". Попередній розділ - "Ґеббельсівська пропаганда".

У квітні 2020 року ми відзначатимемо 80 роковини одного з найкраще задокументованих комуністичних злочинів - Катинського розстрілу. У квітні-травні 1940 року НКВД розстріляла без суду і слідства десятки тисяч ні в чому не винних людей. Польські військовополонені опинилися в радянському полоні, бо Сталін виступив на боці Гітлера у вересні 1939 році, розгромивши на брудершафт незалежну польську республіку.

 

Розділ 2. Погані передчуття професора Свяневича

Розмова з Олімпією — Перші враження від Гітлера — Польові дослідження з тоталітарної економіки — Політ Ріббентропа — Хліб Святої Агати і забуті рукавички

"А знаєш що? — переступаючи поріг дому, Олімпія звернулася до чоловіка. — Знайома запропонувала мені роботу учительки географії. Я відмовилася".

Чоловік Олімпії, професор Віленського університету Станіслав Свяневич відповів:

"Терміново вертайся і погоджуйся!"

"Але ж робота неоплачувана!" — здивувалася Олімпія.

"Та не про те йдеться, щоб платили! Війна ось-ось вибухне! І жінка мусить працювати, щоб коли це трапиться, не шукати роботу, а тільки продовжувати працювати!"

 
Велика родина професора Свяневича. На колінах – син Юрек, поруч донька Марилька, дружина Олімпія та син Вітек. Вільно, 1935 рік
фото: родинний архів марії Свяневич-Наґенч

Цю історію розповіла нашій знімальній групі донька професора Марія Свяневич-Наґенч.

Її батько зіграє в цій історії не останню роль.

Попри те, що йшов лише 1938-й рік, Станіслав Свяневич мав погані передчуття. Правду сказати, погані передчуття — то була його робота. Чи, радше, її наслідок. Адже професор Свяневич був спеціалістом із тоталітарної економіки. Власне, двох тоталітарних економік: і гітлерівського Райху, і сталінського СРСР.

Він добре знав реалії обох режимів. І не мав жодних ілюзій щодо розвитку ситуації. Але навіть він у той час попросту не міг уявити, яку витівку незабаром утне із ним доля.

Отже, ішов 1938-й рік.

Станіслав Свяневич тільки-но опублікував у славетній гедройцевській "Політиці" дослідження "Економічна політика гітлерівської Німеччини". Тоді "Політика" вирішила видавати, крім тижневика, ще книжкові публікації різних своїх авторів.

Ця книжка була написана не тільки на основі публікацій, а й на підставі власних спостережень у поїздках до Кенігсбергу, Берліну, Кельну і Гамбургу. А перед тим у його доробку була і робота "Ленін як економіст", адже Свяневич активно цікавився і розвитком СРСР.

Окрім рідної польської, професор вільно володів як німецькою, так і російською. Тож без проблем міг вивчати і порівнювати.

Але… Свяневич, може, і хотів би на власні очі подивитися на те, як розвивається Радянський Союз, і порівняти із своїми безпосередніми спостереженнями над гітлерівською Німеччиною, проте в СРСР його просто не пустили. Не дали візи.

Як з'ясувалося, потім трапиться інша нагода.

Невдовзі по публікації тієї книжки про економіку гітлерівської Німеччині Свяневич отримав посаду професора на кафедрі економіки Віленського університету. Статус, статки і просто здоровий глузд (а йдеться про те, що у Олімпії і Станіслава вже було четверо дітей), здавалося, робили очевидним, що багатодітна дружина молодого, але вже іменитого професора мала займатися домашнім господарством і виховувати гамірливу зграйку малих шибеників. І тому того дня Олімпія була здивована. Але чоловік мав свої резони.

2

Гітлер приїхав до Кенігсбергу на початку 1937‑го. Волею випадку Свяневич опинився там же в той же час.

Професор приїхав на запрошення місцевого університету. Ну, а Гітлеру вже жодних запрошень не треба.

Де б не з'являвся автомобіль Гітлера, до нього тягнулися сотні рук, тисячі людей виходили на площу, коли він там виступав.

Свяневич був тим нажаханий:

"Юрми ці добре ілюстрували масовий психоз. Спостерігаючи патологічний екстаз, що охопив народ, який уславився своєю працездатністю і величезними технічними та організаційними талантами, я із неспокоєм думав про майбутнє Європи".

 
"...Де б не з'являвся автомобіль Гітлера, до нього тягнулися сотні рук, тисячі людей виходили на площу, коли він там виступав."

Через деякий час того ж року у Берліні Свяневич читав лекцію, що була присвячена аграрній політиці Польщі.

Увечері того ж дня на Bierabend (вечірці із пивом), яку ректор Берлінського університету влаштував на честь лектора, Свяневич побачив майора новостворених німецьких Військово-повітряних сил.

"Чим зобов'язаний такій увазі?" — професор був дещо здивований. Майор відповів, що на цій учті представляє герінгівське міністерство авіації і що вони у себе в міністерстві інтенсивно вивчають території Східної Європи.

Від тих слів Свяневич стало недобре.

"Я їхав із Німеччини тридцять сьомого року із відчуттям, що країна ця, перебуваючи у істеричному стані, принесе світу ще один сюрприз, але війна, і особливо війна польсько-німецька, на той момент не здавалася мені неминучою", — втішав себе тоді Свяневич.

 
Так фюрера зустрічав Данциг у вересні 1939 року 

Але спостерігаючи за тим, що відбувалося в Європі, він не міг не бачити, що Польща поступово опиняється між двох вогнів.

З одного боку, була Німеччина.

Уже сама конфігурація кордонів Польщі виглядала так, ніби вона опинилася в німецьких лещатах.

А після того, як Гітлер захопив Чехословаччину, не треба було бути професором, щоб не побачити тих лещат і не розуміти, до чого прагне Німеччина.

Але Свяневич був професором і міг побачити багато ще з того, що звичайній людині не було так уже очевидно.

Наприклад, йому була добре відома різниця між промисловими потенціалами Німеччини і Польщі. І різниця була не на користь його Вітчизни.

У майбутньому замаячила примара нового поділу Польщі.

"Було два шляхи до розділу, — міркував Свяневич. — Перший — то німецько-радянський воєнний союз, до якого, посилаючись на дух Раппальського договору, закликали деякі пруські генерали на чолі з генералом фон Сектом, творцем рейхсвера після Першої світової війни.

Другий — союз Росії і західних держав проти Німеччини.

У першому випадку Совєти увійшли б на нашу територію як вороги, в другому — як союзники, але остаточний результат в обох випадках був би однаковим".

Станіслав Свяневич належав до того покоління, яке активно брало участь у боротьбі за польську незалежність.

І на відміну від попередніх чотирьох поколінь, цьому поколінню поляків поталанило більше.

Але тій незалежності було тільки двадцять років. І будь-яка геополітична буря могла її погубити.

"Природно, — зазначав Свяневич далі, — я не міг передбачити, на якому саме етапі війни і яким приводом скористається Радянський Союз і займе наші землі: чи як ворог, чи як союзник Німеччини, чи як (це також було можливим) умиротворитель Заходу.

Безумовно, це залежатиме від конкретних умов. Я також аніскільки не сумнівався, що вступ Радянської Росії у наші східні воєводства буде означати для них кінець існуючому там польському впливу і відрив тих територій від Польщі.

У той же час, я не був би проти передачі тих воєводств незалежним Україні і Білорусі, якби такі існували, але не бачив сенсу в передачі їх Радянському Союзу".

Так чи інакше, але будь-яке зіткнення із Німеччиною, на думку Свяневича, мало закінчитися для Польщі катастрофою.

Події почали змінюватися із калейдоскопічною швидкістю.

У березні 1938-го відбувся аншлюс Австрії.

У вересні почалася Судетська криза, а потім, прямо так скажемо, досить дивна історія у Мюнхені, коли найбільш зацікавлена сторона — чехи — просто навіть не були запрошені на переговори з врегулювання тієї кризи.

Цю дивну історію потім затаврують як "Мюнхенську змову".

Але тоді Британський парламент зустрів овацією новину про саме такий спосіб "залагодження" кризи між Німеччиною і Чехословаччиною.

Франція теж не висловлювала невдоволення ситуацією.

Але в березні 1939-го трапилося те, що стурбувало Свяневича значно більше, аніж усі попередні негаразди.

Німеччина окупувала Чехословаччину.

За деякий час Гітлер розірвав договір про ненапад із Польщею у відповідь на укладення польсько-англійського воєнного договору.

А Сталін зняв з посади наркома іноземних справ, схильного до діалогу із Заходом Максима Литвинова, і призначив В'ячеслава Молотова.

За якийсь час перед тим, на XVIII з'їзді ВКП(б) Сталін висловив сподівання, що попри прагнення деяких кіл на Заході підштовхнути Гітлера на війну із СРСР справа до цього не дійде, адже нема причин для конфлікту між Берліном і Москвою.

Скидалося на те, що СРСР протягує Райху руку дружби. Принаймні так здавалося нашому герою.

А Райх  поступово концентрував на своїх східних кордонах війська.

Тепер у професора не залишилося сумнівів:

"Складно було собі уявити, що німецькі штаби пішли на такі величезні витрати без цілей використання всіх цих з'єднань і озброєнь".

Свяневич мислив як економіст.

3

Здається, нам загрожує війна, — Станіслав Свяневич сказав це знайомій дівчині. Вона приїхала з Волині, була доброю і дуже делікатною, мала вищу сільськогосподарську освіту.

Звичайно, війна повинна бути, — відповіла вона.

Чому повинна?

Тому що німці поводяться останнім часом так, що просто необхідно їх якось отверезити.

Значить, ви собі все уявляєте так, що наші полки із Ліди, Молодечна і Луцька браво промарширують до Берліну, покарають тих жахливих німців і уславлені повернуться додому? — Свяневич дозволив собі трохи єхидства.

Ну, так. — Здавалося, мила співбесідниця професора просто не бачила іншого способу розв'язання польсько-німецьких протиріч.

Найцікавіше, що таким оптимізмом надихалися не тільки випускниці сільськогосподарських шкіл.

Професор мав досить широке коло знайомих. У якійсь компанії приятелів обговорювали можливість перемоги над німцями.

Більш того, говорили про те, що було б дуже великою помилкою польської дипломатії, якби вона намагалася якось залагодити конфлікт.

Міністр закордонних справ Юзеф Бек, який іще нещодавно був одним із найбільш непопулярних політиків, поступово перетворювався ледь не національного героя.

Думка про те, що "Росія — величезна країна, і нові землі їй не потрібні", стала всеохоплюючою.

Її повторювали колеги-науковці, аж до президента Польської академії наук Кутшеби.

Не наважуючись сказати це з амвона, цю думку повторювали ксьондзи у приватних розмовах.

Про це говорили журналісти, політики, армійські чини, ну, і випускниці сільськогосподарських шкіл — мало не всі були переконані, що від СРСР варто чекати певної допомоги у випадку конфлікту з Німеччиною.

Чому ця ідея була такою популярною, того професор Свяневич не міг пояснити навіть собі самому.

А врешті-решт прийшов серпень — час університетських вакацій, спеки, жнив та сінокосів.

Пан Станіслав зібрав усю численну родину і поїхав у село, до невеличкого маєтку тестя, неподалік радянського кордону.

 

Місця були тихі, щоб не сказати глухі.

Найближча залізнична станція — Радошковичі — знаходилася у восьми кілометрах.

Не було ані телефону, ані радіо. І навіть газети доходили із запізненням на декілька днів.

Життя пливло повільно.

На Успіння Богородиці їздили на ярмарок до сусіднього Плєбанє.

За кілька день по тому прикордонники за участі місцевих дівчат влаштували театралізовану виставу, яка змальовувала мужність і винахідливість населення у затриманні більшовицьких диверсантів.

Місяць уже перевалив через другу третину, можна було б і далі насолоджуватися сільською ідилією і безтурботністю.

Але пана Станіслава знову охопив неспокій: аж надто було спокійно. Професор вирішив з'їздити до Вільна і дізнатися, що відбувається у світі.

З Олімпією домовилися, що вона наступного дня буде чекати його дзвінка біля телефону на пошті в Радошковичах.

4

У Вільні Свяневич поспішив до приятеля — Станіслава Мацкевича, редактора "Слова".

Той знаходився в стані глибоких роздумів: "Ріббентроп полетів до Москви!"

"Знаєте, пане, — сказав Мацкевич, — стільки часу збирали гроші, щоб відправити власного кореспондента до Лондона, три дні тому відправили Вацлава Збишевського.

Сьогодні дзвоню йому: "Вацку, диктуй — уже пишу!"

А він мені: "Не можу диктувати — мову мені відібрало!"

"Ну, і що я маю з такого кореспондента?! Ріббентроп у Москві — так вже й говорити нема про що?" — Мацкевич гарячкував, а Свяневич розділяв похмурий настрій Збишевського.

Вирішили зателефонувати до відділу преси Міністерства закордонних справ.

Коментар МЗС був лаконічним: Польща вважає, що її безпека не була ущемлена підписанням пакту Молотова-Ріббентропа, тим більше, що Польща має із СРСР договір про ненапад 1932-го року, термін дії якого був подовжений 1938-го.

Звичайно, ані польський МЗС, ані професор Свяневич, ані редактор Мацкевич не могли собі навіть уявити, про що саме домовилися очільники радянського та німецького дипломатичних відомств 23 серпня 1939 року.

 
Нарком закордонних справ В'ячеслав Молотов підписує Пакт про ненапад із Третім Рейхом, 23 серпня 1939 року

СЕКРЕТНИЙ ДОДАТКОВИЙ ПРОТОКОЛ

При укладенні договору про ненапад між Німеччиною та Союзом Радянських Соціалістичних Республік уповноважені обох сторін, що підписалися нижче, обговорили у суворо конфіденційному порядку питання розмежування сфер обопільних інтересів у Східній Європі.

Це обговорення призвело до наступного результату:

1. У випадку територіально-політичного переулаштування областей, що входять в склад Прибалтійських держав (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва), північний кордон Литви є одночасно кордоном сфер інтересів Німеччини і СРСР.

При цьому інтереси Литви стосовно Віленської області визнаються обома сторонами.

2. У випадку територіально-політичного перевлаштування областей, що входять в склад Польської Держави, кордон сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії рік: Нарев, Вісла і Сан.

Питання, чи є в обопільних інтересах бажаним збереження незалежної Польської Держави і якими будуть кордони цієї держави, може бути остаточно визначене тільки протягом подальшого політичного розвитку.

 
Радянський примірник таємного додатку до Пакту Молотова-Ріббентропа. Аркуш 1

3. Стосовно південного сходу Європи з радянського боку підкреслюється зацікавлення СРСР до Бесарабії.

З німецького боку заявляється про її повну політичну незацікавленість у цих областях.

4. Цей протокол буде зберігатися обома сторонами у суворій таємниці.

Москва, 23 серпня 1939 року

Уповноважений Урядом СРСР В. Молотов

За Уряд Німеччини Й. Ріббентроп

 
Радянський примірник таємного додатку до Пакту Молотова-Ріббентропа. Фрагмент Аркушу 2 з підписами сторін

Якщо перекласти це з дипломатичної мови, це означало лише одно: Віленщина, де знаходився Свяневич з усією своєю великою родиною, друзями, колегами і студентами, мала внаслідок розділу Польщі відійти до Литви.

Решта території відходила або до Німеччини, або до СРСР.

При цьому високі сторони так до кінця і не визначилися, а чи варто взагалі лишити на політичній карті Європи Польщу.

Того ж дня, ближче до полудня, Свяневич випадково зустрів на вулиці давню приятельку.

Обличчя молодої жінки світилося радістю.

Що за причина для радощів? — здивувався професор.

Як?! Хіба пан нічого не знає? Гітлер повністю себе скомпрометував.

Ці слова Свяневича абсолютно заскочили. Реакція була, очевидно, аж надто виразною.

У відповідь приятелька навіть знітилася:

Перепрошую, а, на пана думку, я якусь дурницю сказала, ні?

Знаєте, на шлях подібної компрометації деякі пруські генерали стали іще в 1921 році, і, як на мене, абсолютно немає значення, як люди поставляться до непослідовності Гітлера, якщо незабаром радянські полки будуть маршувати по вулицях наших міст і сіл!

5

Донька професора Свяневича Марія добре запам'ятала наступні дні:

"Батько зателефонував мамі і наказав того ж дня вертатися до Вільна:

"Мобілізація може розпочатися першого-ліпшого найближчого дня, а тоді всі транспортні засоби будуть реквізовані для війська".

Отже, мама прибігла, каже діду: "Тату, накажи коней запрягати, ми від'їжджаємо!"

А дідусь не хотів коня дати на станцію їхати, каже мамі: "Нехай твій чоловік не дуріє: збіжжя треба возити поки дощу нема!"

І тут мама почала кричати, і дід здався, каже фурманові: "Ну, Петре, запрягай пару, — треба пані відвезти на станцію".

Ворона Нігра і сивий Хабданк тягнули драбинястого воза з Олімпією та її гамірливим багажем до залізниці.

 "Ця дорога була не просто дорогою до станції, — згадує пані Свяневич-Наґенч, — то була дорога до нового життя, життя, яке від того моменту не можна вже було назвати безтурботним дитинством".

Наступного дня зранку по радіо новин не було.

Радіо транслювало якісь дивні сигнали, щось на зразок такого: "Увага! Увага! Сім кома три".

Це все створювало нервову атмосферу.

"Батько накинув за спину наплічника, — розповідає пані Марія, — сказав, що піде на пристань трохи повеслує. Обіцяв час від часу дзвонити".

 
Станіслав Свяневич

Професор вийшов на вулицю.

Того дня автобуси у Вільно вже не ходили. Реквізовані були навіть дрожки. Підпоручики запасу роз'їжджалися на тих дрожках по місцях розташування їх полків.

Мобілізація ще не була оголошена офіційно. Але все, що відбувалося того дня, означало тільки одне: зворотній відлік часу було вже не зупинити. І той годинник рахував хвилини до війни.

"Тільки-но батько вийшов, за півгодини прийшов кур'єр, приніс мобілізаційну карту.

За хвилю зателефонував батько: "Є карта?" — "Є!" — Пані Марія ледь не по хвилинах пам'ятає той день.

Незабаром професор Свяневич повернувся.

Зібрав найнеобхідніші речі до наплічника.

Дістав із шафи мундир поручика.

Почав вдягатися.

Олімпія похапцем взялася вшивати до мундиру "хліб Святої Агати".

"Залиш ті забобони!" — професор нагримав на дружину. Але той оберіг усе-таки був вшитий.

Трохи повагався, чи брати шаблю.

Вирішив залишити: то у мирний час шабля — необхідний атрибут, щоб рапорт віддавати, на справжній війні шабля — річ абсолютно непотрібна.

Помолилися разом: "Щоб Польща з тієї війни вийшла із честю!"

"Перед виходом з дому батько додав іще: "Коли війна вибухне, моліть Господа, щоб до Вільна прийшли литовці, а не Совєти. — Згадує пані Марія. — За кілька сотень кроків батько зауважив, що забув шкіряні рукавички: "На столі лежать. Але вертатися не буду". "Я принесу", — запропонувала мама. Батько заборонив".

 
Станіслав Свяневич із колегами на військових зборах. Фото середини 1930-х років
ФОТО: РОДИННИЙ АРХІВ МАРІЇ СВЯНЕВИЧ-НАҐЕНЧ

Дорогою зайшли до Станіслава Свяневича-старшого.

Батько і син попрощалися.

Вони більше не побачаться.

Ніколи.

Пішли до Острої Брами.

Ще раз помолилися.

 
Олімпія та Марія Свяневич. Фото 1930-х років

Поїзд із з'єднанням поручика Свяневича вирушав пізньої ночі. Діти засипали в Олімпії на руках. Якась жінка запропонувала забрати їх до себе: "А о четвертій ранку я їх всіх приведу попрощатися із батьком", — про час відправлення того поїзду, здається, знали усі в околицях.

Та пані свою обіцянку виконала, Марія із братами була на станції вчасно:

"Але поїзд вирушив раніше. На порожньому пероні стояла одна тільки наша віддана мати".

 
УСІ РОЗДІЛИ:

Пролог. Велике кохання Зоф'ї Бартницької

Розділ 1. Ґеббельсівська пропаганда

Розділ 2. Погані передчуття професора Свяневича

Розділ 3. "Золотий вересень"

Розділ 4. Поїзд не в той бік

Розділ 5. Старобільський монастир

Розділ 6. Операція "День Незалежності"

Розділ 7. "Фанатики"

Розділ 8. Сумне Різдво

Розділ 9. Найголовніше мистецтво

Розділ 10. Діти пишуть Сталіну

Розділ 11. 395

Розділ 12. Ситуація змінюється

Розділ 13. 13 квітня та інші нещасливі дні

Розділ 14. СРСР все ставить під сумнів

Розділ 15. Горбачов бреше

Розділ 16. Ґудзики з Харкова

Розділ 17. Протокол №13

Розділ 18. Таємниця Людвіка Домоня

Епілог. Година папуги

Теми

Місця (не)пам’яті про розстріляних євреїв Берестечка

«Нами розчинять, а вами замісять», – промовив старий єврей невідомо до кого, крокуючи разом з іншими берестюками юдейської віри до ґетто повз хату на міському роздоріжжі.

Пастор з Майдану Ральф-Ґергард Гаска

Якщо ці події нас чомусь навчають, то ось чому: перед силою цих багатьох «маленьких» людей, які з вірою у Господа ідуть своїми дорогами, не встоять жодні тирани і диктатори, і всі самозакохані та байдужі можновладці мають боятися їх, бо не вони переможуть.

Щоденник Майдану. Про що ми тоді думали

"Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан? Лайки не считаются. Только комментарии под этим постом со словами "Я готов". Как только наберется больше тысячи, будем организовываться".

Хто вбив Галю?

Нещодавно в українському медіа-просторі з’явилася стаття Наталії Крестовської, присвячена різноманітним видам історичних фейків та методам боротьби з ними на прикладі поширених в сучасному українському суспільстві міфах.
Ще одна фейк-фольк-хісторі, що періодично набуває популярності в українському суспільстві – це «істинний» варіант широковідомої народної пісні про Галю «Їхали козаки із Дону додому».