Спецпроект

Година папуги. Сумне Різдво

Комусь із бранців Козельська безіменний дух здавався недостатньо авторитетним. То врешті-решт табором пішла нова мода: викликати дух маршала Юзефа Пілсудського. Добєслава Якубовіча дух «Діда» засмутив: «Адже на питання, у кого ти мешкаєш, дух Пілсудського надав прізвище: Кєрсновські чи Кєрнойські. Мене це непокоїть, багато думав про це різне недобре».

Ми продовжуємо публікувати книжку Олександра Зінченка "Година Папуги", яка стала у 2011 році першим томом "Бібліотеки "Історичної правди". Попередній розділ - "Фанатики".

У квітні 2020 року ми відзначатимемо 80 роковини одного з найкраще задокументованих комуністичних злочинів - Катинського розстрілу. У квітні-травні 1940 року НКВД розстріляла без суду і слідства десятки тисяч ні в чому не винних людей. Польські військовополонені опинилися в радянському полоні, бо Сталін виступив на боці Гітлера у вересні 1939 році, розгромивши на брудершафт незалежну польську республіку.

Розділ 8. Сумне Різдво

Кохана Марися — Хорунжий повісився — Дух Пілсудського — Кутя та колядки

1

"Добраніч, Марисенько! Хотів би тобі приснитися — так сумую за твоїми пестощами. Уже два з половиною місяці як тебе не бачив! Боженка вже, мабуть, доросла панна. Цікаво мені, як вона ходить, говорить, який має вигляд і чи впізнає батька. Ти, напевно, показуєш їй мої фотографії?" — ці рядки свого щоденника Добєслав Якубовіч писав вже у Козельську.

Окрім Старобільського монастиря, НКВД використала під табори для польських військовополонених Оптіну і Нілову пустині.

У документах відомства Берії ті монастирі проходили як Козельський і Осташковський табори.

Отже, Добєслав Якубовіч з Шепетівки, через фільтраційні табори у Тьоткіно та Городку, потрапив до келій Оптіної пустині.

 
Оптіна пустинь у 1939 році була перетворена на Козельський табір, де утримували польських військовополонених
листівка поч. хх ст.

Порівняно із Старобільськом умови тут були трохи ліпші: співати польських пісень також було не вільно, але, принаймні, щоденники писати не забороняли.

"13 листопада. Погода паскудна, білизна мокра, сидимо в домі, нудимося, як чорти — шляк мене трафить у тій неволі.

Реєструють нас усіх. Можливо, нарешті відішлють звідси до Краю. То може, врешті-решт, повернуся до тебе, кохана. (…)

Маю дивний неспокій щодо тебе, чогось боюся, а не відаю чого, чи зради, зрештою, бо я знаю, я вірю твоєму коханню, що ти є мені вірною, бо інакше не мав би по що вертатися, хіба тільки по Боженку. Глупство пишу, але щось я непокоюся за тебе".

Добєславу було 28, його коханій Марисі — 21, а їхній доньці Божені минув один рік і дев'ять місяців.

"19 листопада. Снилася мені Боженка та інші діти. Вона була у візочку, вже мала зубки і казала "Тато"…" — не було дня, щоб Добєслав не написав кілька рядків до своїх коханих: "Вже витримати не можу без вас і без вістей від вас, і не знаю, що ти робиш, де ти є і з чого живеш".

Писати листи додому було заборонено. І як довго мала діяти та заборона, Добєслав не відав. Тому ті листи до коханої складав у своєму записнику.

Хороші відомості надійшли наступного дня.

 
Добеслав Якубовіч. Фото середини 1930-х років

"20 листопада. Дозволили писати листи. Один на місяць. І отримати можна один".

"24 листопада. Дали нам талони на писання листів. Але написати їх трудно, бо нічого не вільно писати. (…)

Вже написав і вислав листа. Може будеш гніватися, що так мало, але все поясню тобі, як приїду і побачиш цього нотатника, кохана моя, скарбе мій дорогоцінний! Так був хотів тебе побачити, бо тяжко без тебе витримати і без Боженки теж.

Якийсь неспокій огортає мене, не вмію знайти собі місця і тому лягаю і сплю перед обідом і по обіді: може тому, що фізично почуваюся ненайкраще, а радше тому, що вже кілька днів є зовсім розбитий морально. Але то незабаром минеться, кохана. Добраніч, Марисю!"

"29 листопада. Хандра, хандра. Мучить вона мене. Стараюся її переспати, бо то — найліпші ліки. Знову чутки про від'їзд. Але не відомо, у що вірити. Я, в кожному разі, лишаюся оптимістом.

Марисенько, чому так далеко мушу бути від тебе і від Боженки? Чому не знаю нічого про тебе і коли то все скінчиться, і буду знову з тобою, кохана? Не можу писати більше, бо мені плакати хочеться…"

"30 листопада. Приснися мені сьогодні, кохана!"

Добєслава не цікавили ані погода, ані повідомлення газет і радіо, ані зміст радянських фільмів, які демонстрували у "клубі", ані вміст кухонних казанів — ніщо, окрім несамовитого його кохання.

Він кожну хвилину хотів її бачити, але міг до неї тільки писати, і жити сподіванням на те, що ті слова вона колись-таки прочитає.

Нотатки робив не тільки без тями закоханий Якубовіч. Так себе розважало щонайменше двадцятеро з тих 4543 бранців, що опинилися разом у Козельському таборі.

Хтось докладно описував зміни у раціоні, хтось нотував зміни погоди.

Серед тих двадцяти табірних літописців були різні люди: книголюб, кіноман і мізантроп.



2

"3 грудня. Неділя. 18 година. Сиджу в конурі і не знаю, що робити. Нудьга. Погода добра. Морозу "нєт" — хороший час.

Учора вночі у Скиті один повісився. Якийсь хорунжий. Ну, не витримав. Щохвилі загал має якісь відомості щодо від'їзду…" — саме так через кому: про погоду, самогубство колеги та чергові чутки.

 
У Козельському таборі було так само тісно, як і в двох інших. Малюнок одного із бранців

Влодзімєж Вайда табірного тлуму не зносив і тому подекуди досить різко коментував дії колег.

За кілька днів до того він занотував:

"Буча точиться навколо нашої лятрини. Попросту забороняли іншим блокам користуватись нашою вбиральнею. Встановили варту, і на цьому ґрунті доходить до маразму. Компанія дуріє. Нічого дивного — при такому скупченні людей трудно не йти в атаку".

Від табірних реалій Вайда ховався у мізантропії, Якубовіч — у своєму коханні. Хорунжий Захарські такої схованки не знайшов.



"2 грудня 1939 року у Козельському таборі покінчив життя самогубством (повісився) військовополонений Захарський Базілій Антонович. (…)

За весь час перебування у таборі Захарський Б.А. був у пригніченому стані, багато думав і дуже сумував за родиною, яка залишилася у Гродно.

Є відомості, що Захарський Б.А., коли знаходився іще у Козельщанському таборі висловлював думки про самогубство.

Під час переведення до Козельського табору, припускаючи, що їх відправляють на батьківщину, він помітно повеселішав, але по прибуттю до табору, знову занепав духом, розмовляв мало і сильно сумував.

Вдень 1 грудня Захарський Б.А., зі слів військовополонених, які знаходилися із ним у близьких стосунках, був особливо похмурим і задумливим, а о 7-й годині ранку 2 грудня військовополоненим майором Ожога Захарський Б.А. був знайдений повішеним на тонкому брючному ремені у комірчині барака № 48.

Жодних записів Захарський Б.А. не залишив. (…)"

Зі Спецповідомлення

Управління у справах військовополонених НКВД

Лаврентію Берії

від 7 грудня 1939 року.

Базилю Захарському було 30. Про його смерть згадали три з двадцяти щоденників.

Табір далі жив своїм життям: "…на порядку денному сеанс спіритичний" — такими словами закінчив свою нотатку про події 3 грудня Влодзімєж Вайда.



3

"Уночі влаштували ми сеанс спіритичний, окрім загально-політичних відомостей запитався про себе і про тебе, і повідав дух, що ти є у тітки з дядьком.

З тобою, кохана, маю зустрітися 25 січня 1940 року, що лист до мене написала і отримаю його 12-го. Звідси виїду 19 грудня 1939 року. (…)"Добєслав Якубовіч до свого записника нотував відомості з потойбіччя.

На початку грудня спіритизмом захопився геть увесь табір. Урешті-решт, інших джерел інформації про близьких досі не було.

Звичайно, 12 грудня жодного листа від Марисеньки Добєслав не отримав.

Наступної ночі дух намагався "виправитися": мовляв, дата від'їзду лишається незмінною, а от побачитися з Марисею удасться майже на місяць раніше — уже просто по Різдві. А з листом трапилася халепа, бо його затримала цензура.

"Отже, буду без вістей від тебе, проте незабаром тебе, кохана, побачу" — втішав себе Добєслав.

Чи комусь із бранців Козельська ті відомості здавалися недостатньо певними, чи то безіменний дух — недостатньо авторитетним, та врешті-решт табором пішла нова мода: викликати дух маршала Юзефа Пілсудського.

На питання про майбутнє Польщі "Дідусь" відповів одне слово: "федерація".

То дало добрий ґрунт для нової порції табірних чуток: чи означало це, що після війни Польща перетвориться на федеративний союз між польськими воєводствами та Литвою?

Добєслава Якубовіча дух "Діда" засмутив:

"Після неймовірно цікавого сеансу, було ніяково мені. Адже на питання, у кого ти мешкаєш, дух Юзефа Пілсудського надав прізвище: Кєрсновські чи Кєрнойські, і то виходило мені пару разів.

І останній раз питав через півгодини, тож нічого дивного, що мене це непокоїть і багато думав про це різне недобре".

І то правда: нервова то розвага — з духами говорити.

 
Ситуаційний план Козельського табору. Був знайдений у 1943 році аід час ексгумації решток польских військовополонених у Катині
 

4

Наближалося Різдво. Його подих уже потроху відчувався у настроях бранців. І в їхніх щоденниках також.

22 грудня Влодзімєж Вайда свої нотатки почав лайкою:

"Холери, не дали нам хліба! Ну, попросту "Нєт"! Щоб їм п'яти повивертало! Води так само нема. Труби порозривало. Щоб їх так порозривало! (…)

22:30, після праці. Закінчили стіл і лавки. Тепер наш салон дійсно виглядає пишно. Завтра ялинка. Ну, і Святвечір. Будемо мати фест. У сьогоднішнім наказі наша влада заборонила співати завтра колядки. Ну, нехай поцілують нас у дупу. Будемо співати цілий вечір!"



Від ранку у таборі почався дивний рух.

Іще напередодні ті, кого відконвоювали до Козельська і назад фотографуватися на анкети особистих справ, дорогою назбирали ялинкового гілля і тепер робили з тих гілочок ялинки. Прикраси були дещо специфічні: самокрутки та пряники, куплені у табірному ларьку.

Хтось голився. Хтось складав вітання колегам. Хтось робив з борошна оплатки, вирізав серветки-сніжинки, збирав на стіл. Святкового коропа на столі заміщав зекономлений на сніданку оселедець, замість куті — каша.

Дехто дивом примудрився приберегти до цього дня якісь консерви з офіцерського пайку. Іще були якоюсь неправдою отримані яблука, цибуля і кисіль.

Чай входив у сухий пайок бранців. Ну, і хліба врешті-решт напекли досить.

Вечір — як у книжках: легкий мороз і сніг. Ідеальне свято.

Щоправда, ідеальне тільки з огляду погоди.

"Сьогодні Святвечір, Марисенько. З самого ранку (від 4-й години!) робота у келії, всі готують до вечері їжу.

Я не готував нічого, бо голив і поголив 22 колег, — нотуючи ті подробиці до щоденника, Добєслав Якубовіч звертався за своїм звичаєм до коханої. — Як делегат я складав вітання по інших келіях, зокрема землякам із Сосновця.

Святвечір був у нашій келії дуже урочистий — 15 чоловік. Нари і стіл були накриті простирадлами, маленька ялиночка, саморобні оплатки і трохи сіна".

Усе це мало нагадувати дім, але жодне найтепліше різдвяне привітання колеги не могло замінити одного слова коханої чи погляду дворічної донечки. Тому з одного боку панувало пожвавлення, з іншого — глибока задума.

 
Бранці Козельського табору в черзі за водою
малюнок станіслава вествалевича, 1940 рік

 

"Потім була частина гумористична. І хоч за горло стискало, та братія трималася.

Увесь час думаю про тебе, кохана, і про Боженку. І зичу тобі, Марисенько, усього найліпшого, швидко побачити мене, а ще – щоб наше життя склалося краще і лагідніше, аніж до сьогодні. А Боженці — щоб здорова була і виросла нам на втіху.

Мислю так, що ти вже, кохана, знаєш, що я тут, думаєш про мене… Прикро мені дуже, що мушу тут святкувати Святвечір, а не з тобою".

Добєслав та Марія Якубовіч одружилися на Різдво три роки тому.

Пізно ввечері, опівночі багато хто вже спав. Крізь сон було чути здалеку тихий, переривчастий хор коляд.

Той спів звучав так пронизливо й щемливо, що нарами, як вітерець, промайнув дивний звук: чи то вдих, бо комусь повітря забракло, чи то якійсь інший, з тих, які чоловіки зазвичай намагаються стримати.

І в тому звукові бринів розпач та усвідомлення власного безсилля.

А ще на Святвечір з табору вивезли всіх священиків.

Більше їх ніхто й ніде не бачив.

 

УСІ РОЗДІЛИ:

Пролог. Велике кохання Зоф'ї Бартницької

Розділ 1. Ґеббельсівська пропаганда

Розділ 2. Погані передчуття професора Свяневича

Розділ 3. "Золотий вересень"

Розділ 4. Поїзд не в той бік

Розділ 5. Старобільський монастир

Розділ 6. Операція "День Незалежності"

Розділ 7. "Фанатики"

Розділ 8. Сумне Різдво

Розділ 9. Найголовніше мистецтво

Розділ 10. Діти пишуть Сталіну

Розділ 11. 395

Розділ 12. Ситуація змінюється

Розділ 13. 13 квітня та інші нещасливі дні

Розділ 14. СРСР все ставить під сумнів

Розділ 15. Горбачов бреше

Розділ 16. Ґудзики з Харкова

Розділ 17. Протокол №13

Розділ 18. Таємниця Людвіка Домоня

Епілог. Година папуги

Теми

ГУЛАГівська «одіссея» Патріарха Володимира

18 липня 1995 року спецпризначенці підрозділу «Беркут» битимуть кийками священників та мирян під стінами Софії Київської. Такою буде реакції української влади на бажання поховати у стінах храму українського православного Патріарха Володимира – Василя Романюка. В’ячеслав Чорновіл тоді викрикуватиме, що це “кінець незалежної України…”. «Беркут» і далі робитиме свою справу. Патріарха так і не поховають у храмі, а лише перед його стінами. Ці події ввійдуть в історію, як «чорний вівторок». Та передуватиме їм не менш напружене та сповнене боротьби життя. Історія «одіссеї» Патріарха Володимира концтаборами та тюрмами ГУЛАГу.

Спільний біль. Спільна історія. Дискусія до Дня пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу

Щороку 18 травня в Україні відзначається День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу – згадуються події 1944 року, коли радянський тоталітарний режим насильницьки виселив людей із їхніх рідних земель. Цей день офіційно започаткований тільки 2015 року, а історія та традиції кримських татар досі залишаються загадкою для багатьох українців.

Переможний бій Чорних Запорожців під командою латвійця Карліса Броже

"Гаряче було москалям не так від травневого сонця, як від вогню Чорних пластунів та від влучної стрілянини гарматчиків". 30 травня 1920 року відбувся переможний бій "Чорних запорожців" над більшовиками біля села Вербка поблизу Вінниці

Година папуги. Ґудзики з Харкова

Станіслав Мікке вчепився у київського прокурора Андрія Амонса: "Хто це зробив?!" Більшість могил мала дивну рису — сліди від величезних бурів: земля була перемішана із перемеленими людськими кістками, зітлілим одягом та металевими ґудзиками. Подекуди траплялися великі грудки якогось білого хімікату.