Український патріот й авантюрист Джейкоб Макогін – князь Леон Богун Мазепа Розумовський

Він видавав себе за відставного полковника Корпусу морської піхоти США і нащадка українського гетьмана Кирила Розумовського, купував вілли і квартири в Італії та Швейцарії, на власному автомобілі разом із ефектною і заможною дружиною-американкою об’їздив пів Європи, багато жертвував на підтримку українського національно-визвольного руху і привернення уваги в світі до українського питання. При цьому культивував ореол загадковості і таємничості навколо своєї персони серед оточення, через що його нерідко вважали чи то американським, чи то англійським, чи якимось іншим шпигуном.

Розсекречені документи із архівних фондів розвідки частково проливають світло на те, ким насправді був Яків Макогін і наскільки щиро він діяв в інтересах здобуття Україною самостійності.

Щоправда, вони ґрунтуються на розрізнених свідченнях осіб, які не надто близько його знали, на агентурних повідомленнях, а також припущеннях і висновках оперативних співробітників НКВД СРСР, нерідко суперечливих, і це не дає змоги скласти цілісну картину його життя і діяльності.

Попри це, досі майже невідомий для широкого загалу Я. Макогін є надзвичайно цікавою і вартою уваги особою тогочасної української історії, а його подвижницька робота у справі підтримання і просування українських інтересів заслуговує належної оцінки з позицій сьогодення.

Інтернет-енциклопедія "Українці в Сполученому Королівстві" подає короткі відомості про Якова Макогона. "Jacob (Yakiv) Makohin, – йдеться у біографічній довідці, – українсько-американський військовий, громадський діяч і меценат; народився 27 вересня 1880 р., ймовірно в с. В'язова (Жовківський район, Львівська область, Україна; тоді – Жовківський повіт, австрійська Галичина); помер 13 січня 1956 р. у Бостоні (штат Массачусетс, США); похований на Арлінґтонському національному цвинтарі (штат Вірджинія, США)".

Зазначається, що у 1903 році він емігрував до США, а з 1905 до 1921 року служив у Корпусі морської піхоти США. У 1917 році набув американського громадянства. Під час Першої світової війни, а також пізніше, як повідомляється в енциклопедії, можливо працював для американської розвідки. Таке припущення підкріплюється лише припискою "згідно з деякими джерелами". Але жодних документальних підтверджень цьому немає.

У 1920 році одружився з Сьюзен Фаллон (Susan F. Fallon, 1891–1976) – донькою заможного американського адмірала. У деяких виданнях стверджується, що вона охоче сприймала і за найліпшої нагоди підтримувала версію про те, що Яків є єдиним нащадком козацького гетьмана Кирила Розумовського, хоча доказів цього не було.

Водночас подружжя всіляко демонструвало неабиякі амбіції і прагнення бути на рівних у світському товаристві, свою особливість і загадковість.

 
Яків Макогін у формі морської піхоти США

"Якою є пані Макогін – важко сказати, – йдеться в одному з архівних документів, – тому що вона повністю уникає стосунків з емігрантами, крім обраних, і не володіє іншою мовою, крім англійської, лише трішки знає німецьку.

Це дама понад 40 років, високого зросту, з доволі енергійними жестами, з рішучим, чоловічого типу обличчям і різким владним голосом, вміє керувати авто і аеропланом, їздить верхи, займається спортом.

Вочевидь вона є головною рушійною силою в діяльності Макогона, який також хваткий і дуже рішучий чоловік, спокійний, потаємний, уміє залучати людей і їм наказувати, а крім цього стовідсотковий українець, знає умови життя на українських землях і менталітет українських діячів" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 9770. – Арк. 56–57).

 
 
 
 

З урахуванням того, що Макогін емігрував до США у 23-річному віці, він на той час уже мав сформований характер і встиг увібрати в себе любов до української землі, культури, історії. Про це свідчить усе його подальше життя. За океаном він намагався уважно стежити за подіями, які відбувалися на батьківщині. Його неабияк бентежили важкі умови життя на західноукраїнських землях, утиски прав українців.

У 1923 і 1930 роках він разом з дружиною здійснив кількатижневу поїздку до Європи, щоб наочно дізнатися, як живеться його землякам. Поспілкувався з провідними українськими політичними діячами з-поміж прихильників урядів Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки в еміграції.

Побував у рідній Галичині, зустрівся з діячами Українського національно-демократичного об'єднання. Його поїздка знайшла своє відображення і в документах НКВД УСРР.

У одному зі спецповідомлень зазначалося: "Приїхав зі Львова у Чернівці на власному автомобілі у супроводі дружини, шофера і секретаря. Потім – на авто – до Бухареста, потім у Болгарію, Будапешт" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 9770. – Арк. 42).

Макогін багато фотографував, спілкувався з місцевими жителями, занотовував враження, купував старовинні ікони, килими, вишиванки. Побачене неабияк його схвилювало. Після повернення до США він підготував і за власний кошт видав у перекладі англійською та французькою мовами збірку матеріалів про нужденне життя українців. Надрукована значними накладами та поширена в багатьох країнах світу, книга привернула увагу світової громадськості до українського питання.

Водночас він почав поширювати серед українців Північної Америки ідею об'єднання зусиль усіх українських еміграційних організацій для проведення інформаційно-політичної акції в Європі, яку він був готовий фінансувати.

Невдовзі зародилася ідея заснувати пресове бюро в одній із європейських столиць, яке б займалося збиранням і поширенням серед різних країн правдивої інформації про український народ, його долю і багатовікове прагнення мати свою самостійну державу, про тогочасні умови життя.

 
Яків Макогін

Про перші конкретні кроки на цьому шляху і загалом про багатогранну подвижницьку діяльність Якова Макогона докладно розповів доктор філологічних наук, професор, академік Академії наук вищої школи України Микола Тимошик.

Згідно з його дослідженнями, наприкінці січня 1931 року Макогін письмово звернувся до провідних українських діячів на різних теренах еміграції, а також Галичини й Буковини, з конкретною пропозицією, яка зводилася до двох пунктів:

1. Для заснування Українського пресового бюро він готовий виділяти упродовж двох років власні кошти, поки українська еміграція не акумулює за цей час необхідну суму для забезпечення подальшого існування такої інституції.

2. Головним і незмінним пунктом програмної діяльності бюро має бути: аполітичність й уникнення будь-якої групівщини; бюро має служити не якійсь партії, групі осіб чи окремій особі, а всьому українському загалові.

Відтак Яків Макогін придбав старовинну двоповерхову будівлю в центральній частині Лондона. Невдовзі на ній з'явився напис українською і англійською мовами "Українське пресове бюро в Лондоні" (The Ukrainian Bureau in London).

У листопаді 1931 року він заснував філію Українського бюро в Женеві, а в січні 1932 – в Празі. Керівником бюро запросив відомого історика і соціолога Володимира Кисілевського – колишнього легіонера Українських січових стрільців, який на той час захистив докторат у Віденському університеті, отримав громадянство Канади й редагував у Едмонтоні тижневик українських католиків "Західні Вісті".

 
Володимир Кисілевський

Робота бюро полягала у збиранні, аналізі й узагальненні всього, що друкувалося у світовій пресі про Україну, і підготовці на підставі цього інформаційних повідомлень, бюлетенів і брошур. Їх перекладали різними мовами, розмножували і безкоштовно розсилали по всьому світу.

Крім цього, здійснювали співпрацю з іноземними журналістами і британськими парламентарями, підтримували благодійні проєкти, спрямовані на захист зарубіжного українства. Зокрема, Макогін надавав фінансову підтримку Музею визвольної боротьби України у Празі, жертвував кошти на проведення українських наукових і культурних заходів, видавничу справу, закордонні відрядження науковців із Західної України, стипендії студентам тощо.

Про цю діяльність і її фінансування є неодноразові згадування в архівних документах розвідки. Так, в одному з них зазначається: "Дуже важко визначити економічну базу Макогона, він не комерсант, не спекулянт, не має фабрик, його бюро збиткове, однак він має можливість утримувати віллу у Флориді, віллу поблизу Ніцци, віллу в Швейцарії, приїздити щороку до Карлсбаду, літать аеропланом, викликати до себе людей (викликав Антончука у 1931 році в Англію і дав йому можливість перелетіти Ла-Манш аеропланом, щоб уникнути непорозумінь з візами; викликав у 1936 році Вирового до Англії), утримувати протягом тижнів у першокласних готелях потрібних йому людей (утримував у 1933 році ген. М. Омеляновича-Павленка у Карлсбаді з дружиною упродовж двох тижнів і дав йому 400 кч (крон чеських. – О.С.) для протезування зубів, коли гадав, що з ген. М. О-П. буде користь).

Він так само дає на багато укр. закладів і у великих розмірах, так: на укр. дім у Празі зобов'язався дати стільки, скільки зберуть і самі українці, і справді дав близько 50 тис. кч…

Він утримує в різних країнах своїх людей, одних, як Антончука в ЧСР, офіційно надаючи йому платню близько 2500 кч щомісяця, інших, як Вирового, неофіційно (яка сума виплачується – невідомо)" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 9770. – Арк. 57–58).

Як свідчать архівні документи, у той період Я. Макогін мешкав здебільшого у Швейцарії та Італії. До Великої Британії навідувався періодично для вирішення невідкладних справ. І тоді не оминав нагоди побачитися з Євгеном Ляховичем, який у середині 1930-х років перебував у Лондоні як представник ОУН і добивався підтримки британського уряду для українського визвольного руху.

 
Євген Ляхович

По суті, своєю діяльністю Є. Ляхович і Я. Макогін доповнювали один одного. Так, Є. Ляхович з перших місяців перебування у Лондоні розгорнув активну інформаційну діяльність – виступав зі статтями в британській пресі і поширював серед британських журналістів матеріали про Україну. Невдовзі написав англійською мовою брошуру під назвою "Українське питання" ("The Ukrainian Question") на близько півсотні машинописних сторінок.

Цим самим намагався заповнити прогалину з відсутності у Великій Британії політичної літератури про Україну англійською мовою. А ще він контактував з британськими парламентарями і журналістами, щоб через них привернути увагу до українського питання.

Особливо плідними були стосунки з вiдомим британським журналiстом-мiжнародником, військовиком, істориком, економістом, вченим-українознавцем, громадським діячем Ланселотом Лоутоном.

Так само через "Українське пресове бюро в Лондоні" Я. Макогін поширював інформацію про Україну і діяв через британських дипломатів і журналістів. Водночас він, на відміну від Є. Ляховича, мав потужний фінансовий ресурс, який давав йому змогу залучати більше можливостей і ширше коло осіб.

Бюро закуповувало власним коштом газети, журнали і бюлетені, зокрема українські періодичні видання Галичини, Буковини та Закарпаття, новинки українських книжкових видавництв, які виходили в Америці та Західній Європі, а також видання наукових та просвітницьких інституцій української еміграції.

"Внаслідок розмов з Я. Е. Макогоном, – згадував пізніше Євген Ляхович, – ми вирішили співпрацювати на лондонській території, не втрачаючи наших окремих позицій, тобто – його, як спонсора приватних інформаційних бюро та моїй, як представника політичного руху". (У наведеній цитаті для позначення по батькові поставлено ініціал "Е"; у матеріалах справи неодноразово зустрічається написання "Макогон Яків Юхимович". – О.С.).

Я. Макогін мав прихильників і симпатиків у обох палатах британського парламенту. Про його контакти у одному з архівних документів розвідки за 1932 рік зазначається:

"Має великі зв'язки у політичному світі, особливо в Англії. З членами англійського парламенту Ріс-Дейвісом і Гемерслі знаходиться у приятельських стосунках. Завдяки старанням М. українське питання періодично порушується в англійському парламенті. М. підтримує зв'язки з Лігою націй. Нині М. намагається, щоб Ліга націй позитивно вирішила три українські скарги, надані галицькими українцями до секретаріату Ліги націй" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 9770. – Арк. 6).

 
 

У архівних документах є неодноразові згадування про зустрічі Я. Макогона з політичними діячами в Римі, Празі, Женеві, Парижі та інших країнах, контакти з впливовими діячами української еміграції Євгеном Коновальцем, Євгеном Онацьким, Андрієм Лівицьким та іншими.

Зокрема, йдеться про наміри керівника уряду УНР у екзилі А. Лівицького зустрітися з ним. "На черзі стоїть контакт з відомим Макогоном, – зазначається в спецповідомленні Іноземного відділу ОҐПУ СРСР від 5 грудня 1933 року, – який має англійські зв'язки. Сам Лівицький жодних англійських зв'язків не має і хоче скористатися макогонівськими… Контакт з Макогоном є дуже потрібний для Лівицького" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 9770. – Арк. 28).

В іншому документі за 1931 рік зазначається:

"Відомий англійський агент Макогін здійснив у травні і червні ц. р. поїздку Європою з метою переговорів з правими групами укр. еміграції та об'єднання їх для спільних дій.

Макогін вів переговори з гетьманцями, укр. націоналістами і відомими петлюрівцями, висловлюючи думку про необхідність організації єдиного керівного центру. Лише в тому випадку, якщо укр. організації приймуть цю пропозицію, вони можуть розраховувати на цілковиту підтримку з боку англійських політиків" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 9770. – Арк. 3).

Згадування в документах ҐПУ про Я. Макогона як про англійського агента не є чимось особливим. У той період практично всі активні діячі української еміграції проходили у матеріалах оперативних справ як агенти різних іноземних розвідок. Якова найчастіше називали англійським та американським шпигуном.

Зокрема, колишнім резидентом "Інтеллідженс сервіс" у Львові. У постанові про заведення на нього справи так і записано: "Місце роботи і посада: український націоналістичний діяч, який перебуває на службі англійської розвідки "Інтеллідженс сервіс".

 

Крім цього, його навіть називали польським агентом, що взагалі протирічило логіці і здоровому глузду з урахуванням його ставлення до політики тогочасної Польщі на західноукраїнських землях. У одному з документів про нього згадується як про комбінованого американо-польського агента.

"Женевське, Лондонське і Паризьке бюро Макогона, – йдеться у витягу з документа, – є розвідувальними експозитурами поляків і американців. Поляки через Макогона субсидують УНР. Грошима Макогона забезпечують також і американці" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 9770. – Арк. 25).

Зрештою, після низки повідомлень і довідок стосовно цього у жовтні 1935 року Іноземний відділ Управління державної безпеки НКВД УСРР зробив такий висновок:

"Ним особливо цікавиться англійська розвідка. Румуни підозрюють, що Макогін є радянським агентом, англійці ж схильні припустити два варіанти: або він агент американської розвідки, або ж звичайний політичний авантюрист, який діє на власний розсуд, доки має достатньо засобів" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 9770. – Арк. 43).

Вочевидь на такі висновки наштовхнув спосіб життя Я. Макогона і, не в останню чергу, авантюризм. Так, у документах зазначається, що у 1934 році він разом із дружиною за підробленими угорськими паспортами перетнули польсько-український кордон і упродовж кількох днів перебували на території Радянської України неподалік Чернівців, де знайомилися з умовами проживання українців. В інших документах з посиланням на слова Сьюзен Фаллон йдеться про те, що такі переходи кордону були неодноразовими.

Під час поїздок Європою Яків Макогін полюбляв за найліпшої нагоди зазначити, що він – полковник запасу, хоча насправді, за даними з архівних документів, дослужився лише до капітана. А на надгробній плиті взагалі вибито "Second lieutenant" – другий лейтенант, тобто первинне військове звання офіцерського складу у Збройних силах США.

Крім цього, він виступав під різними іменами і прізвищами, як от Макухин, Махонін, Мен-Оген, Джек Мак Оуен. А ще – Полтава-Розумовський. Він називав себе спадкоємцем козацького гетьмана Кирила Розумовського і претендентом на український престол у разі відновлення самостійної Української держави.



І це також певною мірою наклало відбиток на його сприйняття оточенням і спецслужбами. Водночас, попри неприховані амбіції, намагання всіляко демонструвати свій нібито високий статус у суспільстві і витрачання немалих коштів на вілли, квартири, аероплани, автомобілі та елітний спосіб життя, він багато жертвував і на українську справу.

Як зазначає у своїх дослідженнях професор Микола Тимошик, Яків Макогін, крім фінансування діяльності "Українського пресового бюро в Лондоні" і кількох його філій у інших країнах, вніс поважну суму власних коштів на зведення будови Українського Дому в Празі.

Бюро стало опікуном і меценатом видавництва "Український Пласт", що постало у Празі 1933 року. Українське бюро було колективним членом і матеріально підтримувало низку українських наукових, видавничих і культурологічних товариств, як от Прихильників Української господарської Академії в Подєбрадах, "Січ", Прихильників української пісні, Прихильників української книги, Союз українських журналістів і письменників та інших.

Після двох років напруженої роботи Українського бюро розрізнені кола української еміграції не змогли акумулювати кошти для подальшого фінансування цього проєкту. Яків Макогін ще упродовж кількох років продовжував опікуватися цією справою.

Невдовзі, за відомостями із відкритих джерел, він збанкрутував і призупинив свою роботу. На початку Другої світової війни жив в Алассіо (Італія), звідки виїхав до США у 1940 або 1941 році. Там відійшов від активного політичного життя і жив на своєму ранчо.

Після завершення Другої світової війни органи МҐБ СРСР спробували реанімувати справу на Якова Макогона. У серпні 1945 року завели відповідну справу-формуляр. А через сім років винесли постанову про припинення його оперативної розробки "у зв'язку з відсутністю агентурних можливостей".

 

Помер Яків Макогін 13 січня 1956 році в Бостоні. Похований на Арлінгтонському національному цвинтарі. Після смерті свого колеги по національно-визвольній боротьбі Євген Ляхович у статті "Діяльність ОУН в Лондоні в 1933–1935 роках" написав:

"Часті розмови з Я. Е. Макогоном і його дружиною, особливо активною в справах українських бюро, розвіяли в мене недовіру до них. Я переконався в їхній добрій волі і бажанні допомагати українцям у їхньому прагненні до самостійної держави.

Та допомога, звичайно, могла випливати тільки з тих можливостей, які у них були. Я. Е. Макогін часто повторював: "Найважливіше – справа звільнення; все інше повинно бути підпорядковане цьому". Я не мав і нині не маю причини сумніватися в його, вже покійного, щирості".

Томаш Ґарріґ Масарик: Президент-визволитель

В аудиторії празького університету шуміли студенти. Молоді люди відмовлялися спілкуватися зі своїм викладачем – професором філософії Томашем Масариком. Викладач писав крейдою на дошці свої звернення, однак у відповідь чув лише свист студентів, які таким чином бойкотували його лекцію. На дітей Масарика нападали дорогою до школи, а дружина Шарлотта стала ціллю насмішок та презирства. Сам Масарик отримав ярлик «зрадника» та «єврейського агента». На дворі був 1900 рік і в Празі вирувала антисемітська «Гілснеріада». Протягом наступних двадцяти років Томаш Масарик зі «зрадника» перетворився на «батька нації» та «президента визволителя».

Кава і «Велика депресія»

Навряд чи бідні й голодні люди потребували насамперед кави, але на чашку вони бодай могли сподіватися. Відстоявши довжелезну чергу на доброчинну кухню, людина «отримувала миску кукурудзяної каші, часто без молока й цукру, і кухоль кави». Сільські жителі, втративши свої ферми, ставили на узбіччях намети і трималися на «квасолі і чорній каві». Дороті Дей згадувала, як чоловіки приходили до благодійних пунктів католицького робітничого руху "по одяг, черевики, шкарпетки чи плащ": "Коли у нас нічого не залишалося, ми казали: "Посидьте, випийте кави. Візьміть сендвіч". Кави ми варили дедалі більше".

Як зароджувалася французька плеяда Півдня України

Наприкінці XVIII – початку XIX століття Південь України певною мірою став привабливий для іноземних переселенців. У цей час уряд Російської імперії намагавсяу тому числі освоювати регіон руками західноєвропейців. Не останнє місце у цьому процесі займали французи, які утворили тут потужний конгломерат управлінців, аграріїв, промисловців та інших фахівців. Вони не просто приїхали заробляти гроші на торгівлі або вирощуванні винограду, але й дали поштовх до розвитку окремих галузей економіки, якими сьогодні тут продовжують користуватися (суднобудівництво, виноградарство, вівчарство, тощо).

Буркусь: хто сторожив спокій дому Франка?

Це був не безпородний дворовий собака (хоча і в тім нічого лихого нема, навпаки, не виключено, що й таких тримали Франки, бо принаймні в певний час пес був у них не один, а справжній гуцульський вівчур, полонинський собака, чи, як іще називають, карпатська вівчарка