Спецпроект

Спочатку Межигір'я, а перепоховання Бандери - згодом

Онук провідника ОУН Степана Бандери - про ініціативу перепоховати на Батьківщині його легендарного діда. "Раджу українцям зараз думати більше про Межигір'я, а не Бандеру, аби їхнє життя покращилося вже сьогодні".

Для інформації: члени прямої родини діда Бандери, які живі: дочка Леся (це моя мама), невістка, зять, п'ять онуків + шість правнуків, але вони ще маленькі. 

Перепоховання обов'язково відбудеться. Але не в найближчому майбутньому.

Минулого року, коли до нас звернувся секретаріат президента Віктора Ющенка із цього питання, більшість членів нашої родини вирішила, що поки що заскоро це робити. Тим більше, що в жовтні 2009 р. виплив термін "оренди" місця поховання на мюнхенському цвинтарі Вальдфрідгоф.

Тоді було вирішено продовжити договір ще на десять років. Сума не страшна - три тисячі євро за десять років - і при можливості можна раніше займатися перепохованням.
 
Позиція родини така: перепоховання повинно сприяти консолідації українського суспільства, а не його розколу.

Для цього потрібно проводити відповідні освітянські заходи, але ми бачимо, хто сьогодні відповідає за освіту в начебто незалежній Україні, яка нібито навіть неспроможна написати свою власну історію без допомоги "старшого брата по великій вітчизні". 
 
Я не уявляю - і це моя позиція - перепоховання можливим при сьогоднішній владі, яка так вдало тримається на розколі суспільства - адже розділеними легше керувати. Тим більше, що при цій владі все дозволено українофобам, які без страху нападають на свідому українську молодь навіть під час музичних фестивалів.

Можна тільки уявити як легко буде цій шпані справитися зі старшими людьми під час похорону, навіть у такому прогресивному регіоні як Станіславівщина. 
 
Є ті, хто вважають, що Бандеру треба перепоховати в Києві. Але справа в тім, що Бандера вже спочиває у київській землі. Тільки ми досі не знаємо точного місця, де похований отець Андрій - батько Степана - священик, розстріляний в Києві в липні 1941 року.

Що казав на допитах НКВД батько Степана Бандери, читайте у розділі "Дайджест"

Для родини найбільш негайними пріоритетами є встановлення місця поховання отця Андрія та правда про долю Богдана Бандери - наймолодшого з братів Бандер, чий слід зникає на Миколаївщині в роках Другої світової війни.

Знаємо, що він йшов похідними групами ОУН на Велику Україну проголошувати українську незалежність в 1941 року. А потім його слід зникає...
 
Від себе раджу українцям зараз думати більше про Межигір'я, а не Бандеру, аби їхнє життя покращилося вже сьогодні.

Володимир В'ятрович: "Волинь" vs "Катинь"

Здавалося, після пов'язаної з "Катинню" Смоленської трагедії 2010 року вона стане ще потужнішим символом, який єднатиме минуле і сучасність. Але на той момент "Катинь" уже активно витіснялася із суспільної свідомості іншою історичною темою – "Волинь". Події польсько-українського конфлікту в роки Другої світової (зведені до простої формули "Волинь-43") стали головною темою спочатку історичної публіцистики, а відтак – історичної політики.

Ігор Кравець: Дві Волині в одній

Польський Сейм проголосував закон, що встановлює нове державне свято — «День пам’яті про поляків — жертв геноциду, скоєного ОУН-УПА на Східних Кресах Другої Речі Посполитої». Сама назва — неоколоніяльна, і автор закону — давній прихильник кремлівських наративів, утім член «антикачинської коаліції» Дональда Туска, Тадуеш Самборський. Єдиною, хто утрималася під час голосування, була Александра Узнанська-Вісьнєвська. Усі інші — «за». Рідкісний, але як же виразний колоніяльний консенсус у польському Сеймі.

Богдан Червак: Останній президент УНР на вигнанні. Миколі Плав’юку – 100 років(?)!

5 червня 1925 року, за іншими даними 1927 року, народився останній президент УНР на вигнанні, голова ОУН Микола Плав’юк. Якщо припустити, що вірна дата – 5 червня 1925-го, то цьогоріч йому виповнюється сто років!

Віталій Скальський: День народження та невідомі фото крутянця Григорія Піпського

Постать Григорія Піпського для зацікавлених не потребує особливого представлення. Традиція говорить, що саме він - галичанин Григорій Піпський – під час розстрілу росіянами-більшовиками після бою під Крутами наприкінці січня 1918 року заспівав «Ще не вмерла Україна…».