Спецпроект

Спочатку Межигір'я, а перепоховання Бандери - згодом

Онук провідника ОУН Степана Бандери - про ініціативу перепоховати на Батьківщині його легендарного діда. "Раджу українцям зараз думати більше про Межигір'я, а не Бандеру, аби їхнє життя покращилося вже сьогодні".

Для інформації: члени прямої родини діда Бандери, які живі: дочка Леся (це моя мама), невістка, зять, п'ять онуків + шість правнуків, але вони ще маленькі. 

Перепоховання обов'язково відбудеться. Але не в найближчому майбутньому.

Минулого року, коли до нас звернувся секретаріат президента Віктора Ющенка із цього питання, більшість членів нашої родини вирішила, що поки що заскоро це робити. Тим більше, що в жовтні 2009 р. виплив термін "оренди" місця поховання на мюнхенському цвинтарі Вальдфрідгоф.

Тоді було вирішено продовжити договір ще на десять років. Сума не страшна - три тисячі євро за десять років - і при можливості можна раніше займатися перепохованням.
 
Позиція родини така: перепоховання повинно сприяти консолідації українського суспільства, а не його розколу.

Для цього потрібно проводити відповідні освітянські заходи, але ми бачимо, хто сьогодні відповідає за освіту в начебто незалежній Україні, яка нібито навіть неспроможна написати свою власну історію без допомоги "старшого брата по великій вітчизні". 
 
Я не уявляю - і це моя позиція - перепоховання можливим при сьогоднішній владі, яка так вдало тримається на розколі суспільства - адже розділеними легше керувати. Тим більше, що при цій владі все дозволено українофобам, які без страху нападають на свідому українську молодь навіть під час музичних фестивалів.

Можна тільки уявити як легко буде цій шпані справитися зі старшими людьми під час похорону, навіть у такому прогресивному регіоні як Станіславівщина. 
 
Є ті, хто вважають, що Бандеру треба перепоховати в Києві. Але справа в тім, що Бандера вже спочиває у київській землі. Тільки ми досі не знаємо точного місця, де похований отець Андрій - батько Степана - священик, розстріляний в Києві в липні 1941 року.

Що казав на допитах НКВД батько Степана Бандери, читайте у розділі "Дайджест"

Для родини найбільш негайними пріоритетами є встановлення місця поховання отця Андрія та правда про долю Богдана Бандери - наймолодшого з братів Бандер, чий слід зникає на Миколаївщині в роках Другої світової війни.

Знаємо, що він йшов похідними групами ОУН на Велику Україну проголошувати українську незалежність в 1941 року. А потім його слід зникає...
 
Від себе раджу українцям зараз думати більше про Межигір'я, а не Бандеру, аби їхнє життя покращилося вже сьогодні.

Леся Бондарук: Сторіччя Галини Коханської

1 березня виповнилося 100 років із дня народження Галини Коханської – керівниці жіночої розвідувальної мережі УПА на Волині. У 15 років поринула в національно-визвольну боротьбу. Пів життя прожила під чужим іменем та прізвищем. Але перемогла! Бо застала час, коли Україна стала незалежною державою, відновила могили побратимів, зруйновані окупантами, вплинула на виховання нового покоління патріотами, та встигла повернути своє власне ім'я і з ним відійти у вічність.

Ігор Галагіда, Мирослав Іваник: "Погром: Грубешівщина, весна 1944 р." Фрагменти вступної статті до видання

Погром розпочався в ніч з 9 на 10 березня 1944 року. Поляки з Армії Крайової та Селянських Батальйонів раптово атакували 11 українських сіл у Грубешівському повіті на Холмщині. Після тижневої перерви почалася друга, ще масштабніша хвиля атак, коли було вражено 22 українські села.

Дарія Гірна: Архітектура скорботи: чому Україні потрібні психологи меморіалізації

У США, Великій Британії, Австралії, країнах ЄС існують окремі навчальні програми з психології архітектури. В Україні окремої дисципліни, що системно вивчала б психологію архітектурного простору, немає. Тим часом у суспільстві, де кількість людей із ПТСР і травматичним досвідом зростає щодня, одночасно множаться темні, гнітючі, утилітарні місця пам'яті. Матеріальна пам'ять, яку ми відтворюємо без системного підходу, ризикує стати ще одним чинником ретравматизації.

Олексій Мустафін: Мир з мускулами. Про що насправді говорив у Фултоні Вінстон Черчилль

Промову 1946 року Вінстон Черчилль називав найважливішою в своєму житті. Але виголосив він її не на батьківщині чи хоч б в столиці іншої держави. А у Вестмінстерському коледжі в штаті Міссурі – навіть штат цей, не кажучи про місто Фултон, далеко не кожний з його співвітчизників міг би знайти на карті. Проте місце для історичного виступу в жодному разі не було обрано "випадково". Хоча б тому, що в Міссурі народився тодішній президент США Гаррі Трумен. Який, власне, і влаштував "турне" Черчилля до американської глибинки.