Спецпроект

Спочатку Межигір'я, а перепоховання Бандери - згодом

Онук провідника ОУН Степана Бандери - про ініціативу перепоховати на Батьківщині його легендарного діда. "Раджу українцям зараз думати більше про Межигір'я, а не Бандеру, аби їхнє життя покращилося вже сьогодні".

Для інформації: члени прямої родини діда Бандери, які живі: дочка Леся (це моя мама), невістка, зять, п'ять онуків + шість правнуків, але вони ще маленькі. 

Перепоховання обов'язково відбудеться. Але не в найближчому майбутньому.

Минулого року, коли до нас звернувся секретаріат президента Віктора Ющенка із цього питання, більшість членів нашої родини вирішила, що поки що заскоро це робити. Тим більше, що в жовтні 2009 р. виплив термін "оренди" місця поховання на мюнхенському цвинтарі Вальдфрідгоф.

Тоді було вирішено продовжити договір ще на десять років. Сума не страшна - три тисячі євро за десять років - і при можливості можна раніше займатися перепохованням.
 
Позиція родини така: перепоховання повинно сприяти консолідації українського суспільства, а не його розколу.

Для цього потрібно проводити відповідні освітянські заходи, але ми бачимо, хто сьогодні відповідає за освіту в начебто незалежній Україні, яка нібито навіть неспроможна написати свою власну історію без допомоги "старшого брата по великій вітчизні". 
 
Я не уявляю - і це моя позиція - перепоховання можливим при сьогоднішній владі, яка так вдало тримається на розколі суспільства - адже розділеними легше керувати. Тим більше, що при цій владі все дозволено українофобам, які без страху нападають на свідому українську молодь навіть під час музичних фестивалів.

Можна тільки уявити як легко буде цій шпані справитися зі старшими людьми під час похорону, навіть у такому прогресивному регіоні як Станіславівщина. 
 
Є ті, хто вважають, що Бандеру треба перепоховати в Києві. Але справа в тім, що Бандера вже спочиває у київській землі. Тільки ми досі не знаємо точного місця, де похований отець Андрій - батько Степана - священик, розстріляний в Києві в липні 1941 року.

Що казав на допитах НКВД батько Степана Бандери, читайте у розділі "Дайджест"

Для родини найбільш негайними пріоритетами є встановлення місця поховання отця Андрія та правда про долю Богдана Бандери - наймолодшого з братів Бандер, чий слід зникає на Миколаївщині в роках Другої світової війни.

Знаємо, що він йшов похідними групами ОУН на Велику Україну проголошувати українську незалежність в 1941 року. А потім його слід зникає...
 
Від себе раджу українцям зараз думати більше про Межигір'я, а не Бандеру, аби їхнє життя покращилося вже сьогодні.

Василь Пачовський: "Позбираймо кости наших героїв кидані тиранами по чужих країнах". Маніфест Василя Пачовського про Національний український Пантеон

"У Київі мусить станути Національний україньский Пантеон, мусим позбирати і зложити в Київі кости усїх своїх борцїв-мучевиків, розсипані по цїлім просторі від Білого до Чорного моря! Мусим поставити сьвятиню з вівтаром ідеї, яка має пронизатися євом всі одиницї нашого народу!"

Катерина Даценко: Хвилина мовчання. Історія щоденного ритуалу

Під час війни – у лісах, криївках – Українська повстанська армія завмирає на "Загальне вшанування трихвилинною мовчанкою пам'яті всіх поляглих вояків УПА та учасників збройного підпілля, які загинули у рр. 1942–1947". Це цитата зі Святочного наказу, в якому є Інструкція відзначення п'ятиріччя Свята УПА, 14 жовтня 1947 року. Але виявилося, що документ від 1947 року – не найдавніший.

Олексій Мустафін: Останній трибун Рима. Любові й ненависті Коли ді Рієнцо

Історія знає чимало прикладів, коли народний улюбленець здобуває владу - і перетворюється на деспота та здирника. А після смерті про нього згадують як про героя-мрійника й зводять йому пам'ятники. Саме так сталося з Ніколо Габріні, більше відомого у світі під іменем Кола ді Рієнцо.

Олексій Мустафін: По каву на Страдуні. Військова авантюра, яка зламала Югославію

Однією з ключових подій хорватської Війни за незалежність і розпаду "другої" Югославії стала облога Дубровника. Міста, яке ще з 1972 року було демілітаризоване і формально перебувало під захистом ЮНЕСКО. Попри це командування югославської армії вирішило встановити над ним військовий контроль. Надто спокусливою йому здавалася перспектива "відрізати" від Хорватії усю Південну Далмацію.