Волинь. Спогад війни

Серед усіх учасників війни виділялися особливо жорстокі карателі. Розпалена уява деяких істориків готова ототожнювати їх з національною психологією українців, поляків, німців чи росіян.

В цьому нема правди. Це споконвічний метод нагнітання ненависті до ворога в час війни. На жаль, є такі, що продовжують це й нині.

Територія України стала головним плацдармом війни. Якщо міряти кількістю жертв, то війна проти України почалася на початку 1930-x років — депортації до Сибіру, Голодомор, великий терор. І це забрало не менше 10 мільйонів українців. І то були переважно верхні верстви суспільства.

Американський історик: "Україна 1930-40-х - найсмертноносніше місце на Землі"

Конфлікти і пацифікації в Польській державі 1920-30-х років були порівняно маргінальним явищем, про яке я в дитинстві чув мало. Вчився в селах Сільце і Дружкопіль Горохівського повіту в польській школі і не переживав.

Чули про арешти українських студентів, про побої під Берестечком на Пляшевій, де щорічно українська молодь на десяту п’ятницю їздила на козацькі могили, а польська поліція розганяла.

Але про Луцьку тюрму вперше заговорили після радянського "визволення": совєти одразу наповнили її місцевою людністю.

Очевидно, були люди, які зі знанням справи говорили про жорстокий окупаційний режим польської влади, яка уміла демонструвати свою зверхність і не вміла зберегти ті іскри приязні, що виникли під час спільних операцій Петлюри і Пілсудського у 1920 році.

А проте жодної неприязні до поляків з дитинства не виніс і, пригадую, дуже співчував тим біженцям із Лодзі, які поселилися в нашій хаті на початку вересня 1939-го.

Про справжній страх перед владою, про підступність влади, яка під прикриттям фальшивої демократії наступала на елементарні права людини, про державний терор ми вперше дізналися після "золотого вересня" 1939 року.

Спершу той звір ходив тихо, м’ягко стелив, усе винюхував і тільки зрідка нападав ночами. І люди раптом відчули, що з ними і з їхнім майном будуть робити усе, що захочуть.

Безбожний злидень не знає закону і не любить закону — ні Божого, ні людського.

Як у 1940-му НКВД засудив до розстрілу школярів і студентів

Німців чекали, про німців говорили, як про порятунок із Заходу. Навіть совєтські газети непогано писали про німців як про союзників. До нового кордону на річці Буг було 30 кілометрів, і туди деякі молоді люди втікали. Не чути було, щоб втікали на совєтський бік.

І ось уже 22 червня 1941 року надвечір німці вступили в наше село. Я вибіг на дорогу подивитися — і побачив чорні дула автоматів та замкненні холодні обличчя. Потім проходили і проходили військові частини. Мама по доброті своїй часто давала солдатам молоко. Але це не мало того характеру, якого надавала сталінська пропаганда потім. Молоко давали хлопцям, чиїмось дітям, а не визволителям.

Сталін — визволитель, Гітлер — визволитель: їм дали б радше смоли. Схожість схоплювали навіть діти.

Окупацію, чужу і ворожу, ми відчули восени 1941-го. Порядні господарі не дозволяли своїм синам йти в німецьку поліцію. Коли зганяли в ґетто жидівське населення, то від цього гостро повіяв крижаний подих окупації. А коли в 1942 році доносилися кулеметні постріли, люди з жахом говорили: "Вони розстрілюють жидів. Сьогодні їх, а завтра будуть нас".

Запекла війна з окупантами розгорнулася на моїх очах в 1943-му. Засідку на німців зробили у Сільці 1 травня. Каральна експедиція спалила село в червні. В цьому ж році дощенту спалено сусідні села Скабарівщину, Охлопів, Княже…

В каральних акціях також брали участь польські шуцмани. Як поляки могли бути на боці німців — то в голову не вкладалося… Польська держава багато зробила для ворогування поляків з українцями, але нічого не зробила для солідарності двох християнських народів, загрожених безбожними режимами зі Сходу та Заходу.

Фактично, поляки на Волині були жертвами егоїстичної політики своїх короткозорих вождів. Посол польського сойму Степан Скрипник, полонофіл, майбутній патріарх Мстислав, згадує про сотні знищених поляками православних церков…

Нічого дивного, що польське населення Волині не солідаризувалося з українським антинацистським опором. Воно живилося пустими чутками з Лондонського еміграційного центру про відновлення Польщі на Волині та Галичині. А тим часом нейтральним у цій холодній війні не було місця.

Чи були на Волині настрої антипольські? В уявленні підлітка, який усім цікавився, були настрої антинімецькі та антисовєтські. Поляки ж плуталися під чужими колесами і контактували то з німцями, то з совєтськими партизанами.

В народі ж, повторюю, не було ані приязні, ані ненависті до поляків. Взагалі національна свідомість українських селян на Волині була незрівнянно нижчою за національну свідомість поляків.

Історик Ігор Ільюшин про "дві правди" подій на Волині у 1943 році

Коли у 1943 році стало відомо про знищення польського села Загаї, мої односельці не могли повірити, що то справа рук УПА. Потім надійшли вісті, що то один з актів відплати полякам за знищення українських сіл. Але в актах відплати є щось більшовицьке, несумісне з мораллю і здоровим глуздом. А тим часом авторитет УПА в очах людей був високим, і його, звичайно, боялися втратити.

Може, то німецькі провокатори? А, може, совєтські провокатори? Адже то їхні методи розпалювання ворожнечі, що відомо було навіть підліткам.

Вже тоді було видно, що совєтська партизанка вдає, що воює з німцями, а насправді вона більше цікавиться інфільтрацією своїх агентів про український повстанський рух.

"Легендарний" Кузнєцов і не приховував своєї провокації, коли вбивством одного німецького офіцера спровокував розстріл німцями більше півсотні заручників — українських інтелігентів. Про це прямо написано в біографії Кузнєцова, згодом розстріляного бандерівцями.

Мета совєтських партизанів — проникати в керівництво УПА і вести війну з середини. То хіба не очевидно, що та політика "відплати" — була з їхньою участю, як і створення підставних загонів УПА. Цілком очевидно, що польсько-український конфлікт розробляли і німецькі спецслужби.

Сьогодні жодних документів про початок його нема. Відомо тільки, що польський еміґраційний центр в Лондоні був підбадьорений обіцянками Кремля і активізував дії на територіях, контрольованих УПА. Відомо також, що УПА відповідно організувала антипольські операції.

Важко уявити собі, який сенс був в УПА, маючи перед собою смертельних і сильних ворогів — Гестапо і НКВД, воювати ще й з польським населенням. Але зрозуміло, що за напад на оселю батьків сини мстять жорстоко і сліпо.

Треба тільки ясно усвідомити, що то були не державні акції, бо ж усі міста були в руках німців, які повсюдно організовували каральні операції. Сили УПА були не настільки великими, щоб контролювати територію. Але, хоч не хоч, мусіли обороняти.

Нерозумно говорити про геноцид проти поляків. Цей термін треба вживати коректно: геноцид планує і організовує держава з її засобами забезпечення раптовості і секретності. В даному ж разі були швидше залякувальні демонстративні акції, в яких могли й звучати голоси типу "ми вас усіх викорінемо".

Але вже в іншому, галицькому регіоні, контрольованому УПА, таких голосів не було, бо не було "відплатних акцій". Зате скрізь були і погрози, і каральні акції проти чужих і проти "своїх", що співпрацювали з німцями. Таких безпощадно знищували з жорстокістю воєнного часу. При цьому потерпіло багато невинних.

Серед усіх учасників війни виділялися особливо жорстокі карателі. Розпалена уява деяких істориків готова ототожнювати їх з національною психологією українців, поляків, німців чи росіян. В цьому нема правди. Це споконвічний метод нагнітання ненависті до ворога в час війни. На жаль, є такі, що продовжують це й нині.

На кожному полі війни панує тиша: нехай Бог судить, бо тільки він знає винних і невинних, часом у спільних могилах.

Звичайно, ж ми згадуємо. Ми повинні пам’ятати для того, щоб заповісти мудрий християнський урок нащадкам: блаженні миротворці.

Суд безбожних завжди простий: хто був не з нами, той завжди винен. Совєтські суди не цікавилися людиною — вони цікавилися, на чийому боці воював. А от уже поляки в післявоєнний час не мстили своїм громадянам за те, що співпрацювали під окупацією, бо то нелегко кваліфікувати…

Християнський підхід учить судити про людину по тому, якою вона стала після покаяння і постане перед вічним судом.

Євген Сверстюк: "Треба пам'ятники не Бандері, а бандерівцю"

Ми не знаємо про розбійника, який був розіп’ятий поруч з Христом, ми тільки знаємо, що він потягнувся до праведника і відчув у ньому Бога, і попросив: пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у царство Твоє.

Чи після цього ми будемо розкопувати його розбійницьке минуле?

То ж навчімось у розбійника благоразумного і прощатися зі своїм минулим, і прощати, і просити прощення у колишніх противників.

На позовах з минулим ніхто не виграє.

Дивіться також інші матеріали за темою "Волинська трагедія"