Волинь: спільний біль за минуле і тривога за майбутнє

Я був у делегації громадського комітету "Примирення між народами", яка нещодавно перебувала з візитом у Варшаві.

Перед нами була двоєдина мета. Перш за все — передати польському суспільству в особі найвищого політичного керівництва та чільних представників громадськості, що біль польського народу за Волинську трагедію — це і наш біль. Цього не повинно було статися, як не можна і не потрібно шукати виправдання тим, хто вбивав невинних людей.

Разом з тим ми хотіли донести до політичних очільників та громади дружньої Польщі стурбованість у зв’язку з розглядом у Сенаті тоді ще проекту заяви, що містить однобічні, політизовані й необґрунтовані з точки зору міжнародного права оцінки волинських подій.

Ми доклали всіх зусиль, щоб переконати польських партнерів не сходити зі шляху взаємного прощення і примирення, десятиліттями протореного главами церков та реалізованого на найвищому міждержавному рівні у 2003 році.

Ми щиро просили польську сторону розважливо підійти до оцінок, зважаючи передусім на крихкість, за словами французького історика, у "цій вічній диявольській парі "минуле — майбутнє"".

Польський Сенат усе ж ухвалив рішення, хоча, як кажуть, із "м’якшими" оцінками. Не схильний фаталізувати ситуацію, а тим більше її політизувати і комусь докоряти, важливіше саме в ці дні сумних роковин спокійно розібратися: чому це сталося?

На мою думку, рішення Сенату з’явилось у результаті негласної згоди польської еліти, внаслідок якої більшість піддалася позиції "агресивної меншості". Що відчувалося в останні місяці як у формі прямих посилів польських політиків: "Ми вам — європейську перспективу, ви нам — нашу оцінку минулого", так і у мовчанні незгідних.

Це стало можливим за мовчазної згоди теперішньої української влади і провалу української дипломатії.

Простягнута рука української громадськості зависла в повітрі, громадський комітет не знайшов зацікавленого партнера з польської сторони.

Моя позиція може здатися комусь ідеалістичною, але спільний потужний громадський голос міг зупинити ухвалення цих рішень (ще за день-два до розгляду більшість політиків прогнозувала одностайну підтримку набагато різкіших оцінок, рішення ж прийняте невеликою більшістю: 55 зі 100).

Ще більш невтішний висновок напрошується у відповіді на запитання: що кардинально змінилося в наших державах і у відносинах між ними за останні десять років?

Перепрошую за дещо спрощену відповідь: Польща стала сильнішою в Європейському Союзі, Україна стала слабшою та вразливішою у міжнародних відносинах. Та чи допускають європейські цивілізовані норми односторонній, з позиції сильнішого, порядок вирішення складних питань минулого?

У взаєминах із Німеччиною — своїм європейським сусідом та найбільшим економічним партнером — такого повороту не відбулося і не могло відбутися.

Мені пригадується, як під час візиту історик Андрій Козицький ставив риторичне запитання: чи розуміють польські колеги, що тінь такого політизованого рішення розробники наступного сценарію протистояння в Україні ("фашисти — антифашисти") перекладатимуть на половину українського народу?

Відповідь ми отримали днями, коли група, з дозволу сказати, українських депутатів, у складі якої комуністи, ряд українофобів і тих, що і досі блукають між Україною і "руським міром", закликали Сейм Польщі визнати волинські події геноцидом.

То чи таких партнерів в Україні шукали ініціатори рішення Сенату — польські праві політики від партії Качинського "Право і справедливість"? Чи думали вони, що їхні оцінки минулого збігатимуться з оцінками комуністів — українононенависників, які і не збираються каятись за десятки мільйонів жертв, зокрема українців і поляків?

Та, попри усі невтішні оцінки, українській і польській громадськості потрібно саме зараз подвоювати і потроювати свої зусилля, щоб повернутися на істинну дорогу взаємного прощення і примирення. Маємо розуміти, що це справді непростий шлях. Проте мусимо остерігатися знецінення високих слів і символів, а отже — і самого процесу прощення і примирення.

Правда односторонньою бути не може.

Не може бути одне зло більшим, а інше — "відплатне" — меншим.

Не можна умиротворяти умиротворених, а потурати агресивним.

Не можуть бути ті, що вбивали з однієї сторони, — бандитами, а з іншої, які так само знищували людей, — героями.

Не претендую на вичерпність.

Вважаю за обов’язок про це сказати, зокрема і тому, що і в моїй родині на Галичині є невинні жертви цих трагічних подій. А ще й тому, що за історичне рішення українського парламенту я віддав і свій голос у 2003 році.

Бог милує Україну, Польщу, Європу від нових кривавих війн та потрясінь. Але війна нині йде в людських душах. Між добром і злом, між правдою і кривдою, між ненавистю і прощенням.

Ми усі потребуємо взаєморозуміння та любові, здатних пом’якшити наші серця та пройти істинну дорогу прощення і примирення.

Дивіться також інші матеріали за темою "Волинська трагедія"