Про Юрія Шевельова. Спеціально для Добкіна

Якщо пересічні люди у світі знають Україну через братів Кличко чи Андрія Шевченка, то серед інтелектуальної еліти наша країна асоціюється саме з постаттю Шевельова. Того самого, якого чиновник Добкін через нестачу освіти назвав "фашистом".

Харківська влада на прохання відомих учених-професорів дозволила на головній вулиці міста встановити меморіальну дошку видатному землякові, а потім передумала.

Голова Харківської ОДА Михайло Добкін назвав науковця "фашистом".

Але демонтувати дошку тепер буде складніше. Біля дошки цілодобово чергують добровольці, чекаючи, коли представники влади прийдуть з кийками знищувати пам'ять про великого українця.

Постать професора Гарварду і Колумбії, почесного доктора Харківського університету і Могилянки, президента Української Вільної Академії Наук у США, академіка НАН України Юрія Шевельова ще донедавна замовчувалася на батьківщині. За радянських часів його ім’я взагалі було під забороною.

Хоча, скажімо, письменниця Оксана Забужко вважає, що Харків у кожному з останніх трьох століть подарував світову по генію: у XVIII-му – Григорія Сковороду, у XIX-му – Олександра Потебню, а в XХ-му – Юрія Шевельова.

Сам же про себе славіст №1 без зайвої скромності мав право сказати: "Те, що Грушевський зробив для української історії, я зробив для української мови". І це справді відповідає дійсності.

Творча спадщина найвідомішого і найпопулярнішого літературознавця українського зарубіжжя становить близько 900 праць.

В Гарвардському і Колумбійському університетах, професором яких він був, творче надбання Шевельова займає визначне місце у скарбниці світової науки. Між тим, як це часто буває, у рідному місті про нього відомо лише одиницям.

Біографія вченого яскраво відображає всю трагічність українства у минулому столітті. Юрій Володимирович Шевельов (один із псевдонімів - Шерех) народився у Харкові 17 грудня 1908 року.

Його батько – генерал-майор російської імператорської армії - був німцем, тому при народженні майбутній вчений мав прізвище Шнейдер. Але з початком Першої світової війни сім’я стала Шевельовими. Першу літеру прізвища генерал зберіг через небажання змінювати монограми на серветках.

В радянські часи мати змінила місце народження сина у документах на місто Ломжу (Польща), щоб унеможливити перевірку соціального походження сина органами більшовицької влади.

Закінчивши Харківський університет, він захистив кандидатську дисертацію та викладав в альма-матер, в тому числі в Інституті журналістики. В 1941-43 роках Шевельов завідував кафедрою української філології.

Під час окупації він займався наукою. З нацистами не співпрацював, бо ненавидів як фашизм, так і більшовизм. Мав повне право назватися "фольксдойчем" [етнічним німцем з діаспори - ІП] - це б урятувало родину від голоду і страждань часів окупації Харкова - але не зробив цього.

Втім, у 1943 р. Шерех покинув Харків та виїхав зі старенькою матір'ю до Львова. Саме мати Шевельова, наполовину німкеня, наполовину українка, допомогла йому написати перший твір українською.

Зрослий у білогвардійському середовищі, Шевельова мови не знав і вважав її "немилозвучною". Зауваження двоюрідного брата - "Не може бути мова кількох мільйонів немилозвучною" - перевернуло життя Юрія назавжди.

Після завершення війни Шевельова працював в Українському Вільному університеті (Німеччина), за запрошенням німецького славіста Макса Фасмера читав лекції з російської і української мов у Люндському університеті (Швеція).

З 1952 році - в США. Стає найвідомішим славістом на Заході. Викладає в Гарвардському і Колумбійському університетах.

Завдяки Шереху українська мова входить в коло світових наукових інтересів. Якщо пересічний громадянин США знає Україну через братів Кличко чи Андрія Шевченка, то серед інтелектуальної еліти наша країна асоціюється саме з постаттю Шевельова.

Своїми дослідженнями він спростував офіційну радянську доктрину про існування східнослов’янської єдності, "братньої колиски трьох мов: російської, білоруської й української".

Йому вдалося науково довести, що українська мова бере свій початок з VII століття, а завершує формування у XVI ст. Саме це зробило вченого персоною нон-грата в СРСР на довгі роки.

Його звинувачували в колабораціонізмі під час фашистської окупації, Олесь Гончар до кінця днів не міг пробачити своєму вчителеві нібито відмову допомогти визволити його з в’язниці, радянська історіографія писала, що вчений був сексотом НКВД, а в російській версії Вікіпедії й досі змальований демонічний образ одного із найвизначніших українських інтелектуалів ХХ століття.

Мабуть, північні сусіди ніколи не вибачать Шевельову його відому тріаду страшних ворогів Україні усіх часів: "Москва, кочубеївщина і провінціалізм".

За 93 роки свого життя він об’їздив півсвіту, але де б не працював Юрій Шевельов, наше місто назавжди залишалося у серці письменника. Його книги - безцінна енциклопедія харківського життя першої половини ХХ століття, неупереджена розповідь про українську інтелігенцію, студентство, неповторну мистецьку ауру "першої столиці".

Ось як Шерех розповідає про еволюційний розвиток нашого міста:

"Перший Харків - це місто слобод, хуторів, ремісників. Хронологічно - це друга половина ХVІІ-ХVІІІ і навіть початок ХІХ століття. Другий Харків - "провінційне купецьке місто несходимої і безвихідно-сірої російської імперії". Хронологічно - це друга половина ХІХ і початок ХХ століття.

Третій Харків - "символ українського урбанізму", "здибленої і м’ятежної України". Це Харків "буйного ренесансу української духовності 1920-х років".

Російська більшовицька влада проголосила Харків столицею Радянської України; і "покоління запальних романтиків, покоління юнок з голубими прозорими віями рушило на завоювання Харкова. "Ви проголосили Харків столицею України? - сказали вони. - Гаразд, ми зробимо його таким. Ми сповнимо його українським змістом".

Українська молодь прийняла виклик: зробімо Харків осередком і символом нової України! Третій Харків - це "Харків Хвильового і ВАПЛІТЕ, Курбасового "Березоля", виставок АРМУ в залах колишнього монастиря, непримиренно-палких диспутів у Будинку літератури ім. Блакитного на Каплунівській, Курсів сходознавства, українського студентства, українського походженням, душею, програмою і прагненням, поволі українізованих заводів і установ, неповторний, невідтворний, сповнений життя і безумствування".

Звісно з цими намірами - підняти Харків на рівень світового центру - Москва миритися не бажала. І тому доклала всіх зусиль для знищення "незручного" покоління вчених, студентів, творчих особистостей.

За справу взялося ГПУ. Десятки тисяч Харків’ян після допитів на Совнаркомівській і Чернишевській прощаються з життям або відтранспортовуються на північ і схід. Уночі зникає з майдану пам’ятник Еллану-Блакитному, "Березіль" робиться казеним "театром ім. Т.Шевченка", закладається російська газета "Красное знамя", а український "Харківський пролетар" перейменовується на "Соціалістичну Харківщину" - газету для селян.

Ніяких столиць, ніякої України. Вирок м’ятежному третьому Харкову завершує перенесення столиці до Києва і таємне знищення могил Блакитного, Скрипника, Хвильового.

Лишився четвертий Харків, що за планами партії й уряду мав бути "суцільна провінція". Це була політика Москви, "щоб усю Україну тримати в стані і на рівні сірої провінційності".

Четвертий Харків – місто "старої молоді, обивателів-слимаків, де необхідно думати одне, а говорити друге; говорити одне, а робити друге, де банкрутство слів породжує банкрутство смислів, де панують обережність, забріханість, цинізм, егоїзм і в глибині душі людина відчуває: щастя нема, народу нема, батьківщини нема".

І тут виникає мрія про п’ятий Харків. В перші роки Незалежності Шевельов, незважаючи на похилий вік, майже щороку приїжджав до України, вдивляючись в перші ознаки нового Харкова.

Він усіма силами допомагав своїм землякам. За його ініціативи в середовищі еміграції створили фонд "Друзі Харкова". Фонд цей фінансово підтримував журнал "Березіль", підтримував українські церкви - Івано-Богословську та Свято-Димитрієвську парафії, театр Т.Шевченка, музейні виставки.

Свою Шевченківську премію Шевельов віддав на розвиток української школи № 6.

Особливий внесок був зроблений в розвиток Історико-філологічного товариства. Саме завдяки активній діяльності вченого були знайдені кошти на видання перших томів нової серії "Збірника ХІФТ".

У 1994 році Юрій Шевельов стає першим почесним членом Товариства, яке у 2011-му і рекомендувало топонімічній комісії міста увіковічити вченого у Харкові.

"Для того, щоб виготовити меморіальну дошку та оформити всі документи, треба було зібрати близько 15 тис. грн", - розповідає одна із ініціаторів громадського вшанування видатного харків’янина, автор радіопрограми "П’ятий Харків" Вікторія Склярова.

Перший внесок у 20 грн зробила пенсіонерка на Мовному Майдані. Потім, іноді здаючи по 2 грн, долучилися студенти, небайдужі харків’яни, українська інтелігенція. Необхідну суму збирали всім миром, не долучаючи до втілення ідеї великий бізнес та політиків.

У березні цього року відбувся "Концерт для Шереха" за участю Сергія Жадана, гурту "Ойра", молодих харківських поетів. Всі зібрані кошти пішли на встановлення пам’ятної дошки за проектом знаного харківського художника-графіка Валера Бондаря, у виконанні скульптора Олександра Демченка.

3 вересня 2013 року, за два дні до урочистостей, дошку встановили на будинку "Саламандри" по вулиці Сумській, 17, де з 1915 по 1943 рік у 8-метровій кімнаті жив Шевельов з матір'ю.

Хтозна, може, коли через півстоліття історики згадуватимуть теперішню добу, саме ця подія буде визначати незламний дух нашого міста. Українського, вільного і інтелектуального п’ятого Харкова, про який так мріяв найвідоміший на Заході наш земляк Юрій Шевельов.

Дивіться також:

Інтерв'ю Юрія Шевельова для "Української Правди"

У Харкові попри перешкоди влади встановили дошку Шевельову. ФОТО

Добкін назвав мовознавця Шевельова "фашистом"

Життя і смерть Миколи Хвильового. Про Відродження 1920-х

2007: Добкін читає "текст по-дебильному написан". ВІДЕО

Микола Савчук: Як нас радянізували і російщили. Спогади з 1960-х

Село ще зберігало прадавні звичаї й традиції, які, хоч і порушили дві Світові війни та радянська система, однак не знищили. Всі колядували й святили паску, танцювали на весіллях, співали на толоках, жартували, журилися - і все це було по-рідному. Дух села доповнювала буйна природа і церква, яку атеїстична влада, на щастя, не закрила. Телевізорів у той час рідко хто мав, радіо рідко хто слухав. Отже, моє дошкільне виховання, тобто до сімох років, було чисто національним, не засмічене ніякими чужими ідеологічними впливами. Я навіть не знав, що живу в СРСР, а тільки у Ключеві, і, як кожна дитина, мав дитячі інтереси.

Сергій Громенко: Історія російської державності – це історія депортацій та примусу до еміграції непокірних

Сучасна Росія виявилася гідною спадкоємицею своїх предків. Від часу повномасштабного вторгнення понад 1 млн українців були насильно вивезені на територію агресора. Депортації – суть російського режиму. Доки він існує – виселення не припиняться. Імперія мусить бути зруйнована!

Леся Бондарук: Робоча група – лише затягування процесу дерусифікації

Доки ця робоча група попрацює, доки члени комісії оцінять її роботу, проведуть двомісячне громадське обговорення по іменним вулицям, підведуть підсумки обговорення на комісії, підготують і подадуть рішення на сесію, включать у порядок денний (не факт, що перед сесією Ігор Поліщук не зніме з порядку денного – таке вже було з перейменуванням по декомунізації), доки депутати проголосують – розпочнеться Новий рік.

Петро Балог: Совковий Коростень

Пам'ятник комсомольцям Коростеня переназвали на честь "молоді Коростеня ХХ століття", то ще монумент червоному комдиву Миколі Щорсу став називатися пам'ятником "Учасникам Української революції початку ХХ століття". Погруддя коростенському більшовику Лук'яну Табукашвілі, який служив начальником бронеколони 1-ї Української радянської армії та бронепотяга "Комуніст Коростенського району" в 1919 роках перейменували на пам'ятник "залізничникам-коростенцям"