Як порвати шаблон і залишитися живим?

Книга про відкриті секрети, яка не пропонує сенсацій, тим більше – скандальних. Книга, написана з застосуванням усього фахового інструментарію історика, але зрозуміла не історикам. Книга, яка обіцяє розповісти про справжні причини і мотиви багатьох подій — і справді розповідає про них, але не дає простих відповідей.

Історія України ХХ століття має ще один вимір, про який рідко згадують, але який відчутно впливає на сучасність: історичні події стали об'єктом інформаційної війни. В результаті утворювалася паралельна реальність, ряд стереотипів якої до сих пір визначають спосіб історичного мислення. Чи може історик це змінити?

Вийшла друком розсекречена історія України ХХ століття — нова книга одного із авторів "Історичної правди" Володимира В'ятровича "Історія з грифом "Секретно". Українське ХX століття".

На перший погляд, історії, зібрані "під дахом" цієї книги, об’єднує тільки назва. І самі історії – збірка сенсацій, які не були б такими, якби свого часу їх не заховали в спецхранах і спецархівах. Любителів простих і поспішних висновків мушу відразу розчарувати.

Бо перед ними – книга, яка, за великим рахунком, рве шаблони.

Книга про відкриті секрети, яка не пропонує сенсацій, тим більше – скандальних.

Книга, написана з застосуванням усього фахового інструментарію історика, але зрозуміла не історикам.

Книга, яка обіцяє розповісти про справжні причини і мотиви багатьох подій — і справді розповідає про них, але не дає простих відповідей. Книга, яка не охоплює цілком усього ХХ століття в українській історії – але завдяки якій можна зрозуміти багато з механізмів, які ним рухали.

Презентація книги Володимира В'ятровича "Історія з грифом "Секретно". Українське ХX століття"

Історія українського ХХ століття інколи нагадує поле бою між українцями сучасності – та й не тільки ними. Прихильники "радянської" версії сперечаються з "націоналістами", самі "націоналісти" ніяк не з’ясують ряд важливих питань, на кшталт "демократичності" - "фашистськості" ОУН.

При тому одночасно доводиться витримувати дискусії з польською стороною про природу і перебіг конфліктів 1942 – 1947 років. Винесення всіх цих перипетій у "фахово-історичному" вигляді на загальний розсуд найшвидше за все спричинить дезорієнтацію у головах тих, хто цікавиться історією, але не займається нею фахово.

У такій ситуації поява популярних книг, написаних фахівцями, є необхідністю. Причому їх завдання – не переказати послідовність подій з зазначенням усіх дат і видатних осіб, а запропонувати читачеві схему розуміння подій. Схему достатньо просту, щоб її сприйняли люди, не пов’язані з історією професійно і достатньо складну, щоб задовільно пояснити природу усіх складнощі і те, яке відношення вони мають до сучасної ситуації.

Від автора такої книжки вимагається одночасно володіти фаховим інструментарієм науки та вміння просто пояснювати складні речі. "Історія з грифом "Секретно" однозначно має всі ці дані.

Зрозумілі у даному випадку не значить прості і однозначні. Більшість героїв книги жили і приймали рішення у вкрай складних обставинах. Як, наприклад, Микола Лебедь, якому належало у воєнний час відновити ОУН і організувати ефективний опір нацистській окупації. Як повстанський командир Роман Тучак, який був змушений вибирати між порятунком коханої жінки та вірністю побратимам… Як Артемізія Галицька, керівник підпілля ОУН Буковини, якій належало розібратися у тому, хто друг, а хто ворог… І не схибити відразу ж.

Багато хто був жертвою обох тоталітаризмів – отця Омеляна Ковча комуністичний режим переслідував за те, що він був священиком, нацистський — за те, що надавав допомогу переслідуваним євреям. Ігуменя Олена Вітер теж "завинила" і Гітлерові, і Сталіну – одному тим, що переховувала єврейських дітей, другому тим, що належала до підпілля ОУН. Це не рахуючи чернечого сану.

Дехто став жертвою тоталітаризму тільки за те, що був тим, ким він був – і мусив нести свій хрест до кінця. Як Наталя Березинська - Шухевич, яка пройшла роки таборів тільки за те, що була дружиною свого чоловіка — Романа Шухевича, Головного Командира УПА. Як Климентій Шептицький, архімандрит монахів-студитів, постраждав саме за свій сан і, можливо, за те, був братом Митрополит Андрей Шептицький.

Останнє фото праведника Климентія Шептицького з його слідчої справи

Отця Андрія Бандеру розстріляли тільки за те, що він був батьком свого сина – Степана Бандери.

Книга переповнена героями, які не вписуються в жодну зі схем. Наприклад – у яку схему вписати єврейського юнака Мандика Хасмана, який добровільно стає бійцем УПА? Так він "борець за Україну" чи ні?

У яку схему вписати Людмилу Фою? Уродженка Київщини, комсомолка, підпільниця-націоналістка, вона йде на співпрацю з НКВД тільки для того, щоб "здати" чекістів Службі безпеки ОУН. То хто вона – "комуняка", "зрадниця радянської батьківщини", "борець за Україну"?

А етнічного росіянина Миколу Фітільова, знаного під іменем Миколи Хвильового? Знаного завдяки гаслу "Геть від Москви"?

"Не спіши судити людину, поки не пройдеш довгий шлях у її черевиках". Усі на цьому світі – найперше люди. І історичні постаті також. Просто їм випало жити раніше за нас. Випало жити у складні часи. І кожна спроба пояснення тих часів буде або спрощенням, або ускладненням реальності. А спроба загнати усе різноманіття у чорно-білу схему виллється у або у фарс, або у повну зневіру в історії. Не так важливо, хто буде автором тої схеми. Історії "з грифом "Секретно" служать дуже виразною ілюстрацією до цих істин.

Популярна форма оманлива. Вона не пропонує готових тверджень, вона не дискутує, вона не стверджує безапеляційно. Отже, той, хто забажає відразу ж піддати критиці (а враховуючи зміст книги і зацікавленість у певному трактуванні її сюжетів) буде виглядати, як дуелянт з тінню. Популярна форма – це можливість розповісти, "як було" і не збудувати власними ж руками бар'єр у голові читача.

Наостанок ще кілька вражень. Перше з них: "Лева видно за найменшим слідом його кігтя".

Читайте правду про УПА, а не політичні блоги!

У даному випадку це означає те, що, на книжці відбився той факт, що її автор - фахівець передусім з питань українського визвольного руху у роки Другої світової війни. Проста статистика – з 66 історій 37 присвячені історії визвольного руху у міжвоєнний період та роки Другої світової війни, а з-поміж цих 37 значна частина розповідає про ОУН та УПА.

Саме ці історії вирізняються найдетальніше виписаними сюжетами і подробицями та навіть містять припущення про можливий розвиток подій у тій частині історії, де документи мовчать.

Історія України ХХ століття має ще один вимір, про який рідко згадують, але який відчутно впливає на сучасність. Ідеться про те, що історичні події, особливо ті, у яких суттєву роль зіграли учасники визвольного руху, стали об'єктом інформаційної війни: навіть після того, як УПА програла військове протистояння, моральне протистояння тривало і радянська пропаганда не втомлювалася продукувати байки про кривавих бандерівців.

"Кто такие бандеровцы и за что они борются"

Втім, такі кліше підходили для внутрішнього вжитку, назовні доводилося діяти тонше – "організовувати" публікації у авторитетних виданнях та "академічні дослідження". Ту ж зброю пускали в хід, коли доходило до загрози розкриття окремих з секретів тоталітарного СРСР – наприклад, Голодомору.

В результаті утворювалася паралельна реальність.

Треба віддати належне професіоналам "психологічних воєн": свою роботу вони робили якісно, тож з її наслідками досі складно справитися. Ряд стереотипів до сих пір визначають спосіб історичного мислення. І довести, що насправді маємо справу з роботою "інженерів пропаганди" можна тільки одним способом - навести неспростовні докази.

У цій ситуації не допоможе аналіз – документи на стіл! І автор "Історії з грифом "Секретно" пред’являє ці документи: у нарисах "Кухня антисемітизму від КГБ", "Операція "Блок". Дія перша", "КГБ проти правди про Голодомор".

Сюжети проілюстровані копіями документів, самі вони – насичені конкретними фактами, іменами, датами. Важливо, що усе це вперше з’явилося у популярному форматі. Фаховий історик та політолог або достатньо уявляє собі ситуацію, або докопається до правди самостійно. Натомість людина "з вулиці", а саме на неї й була розрахована ця "паралельна реальність" таких можливостей не має, отож, демонстрація "кухні" історії — це те, чого очікують від дослідника.

Володимир В'ятрович

Написати просто про складне треба уміти. Заперечити добрий шмат загальноприйнятих уявлень про події і людей української історії і при тому "не потоптатися по мозолях". Зрозуміло розповісти про складні колізії. Розкрити інколи скандальні секрети — і не опуститися до бульварного рівня.

Книга вийшла у проекті "Наш формат історії", який є спільною ініціативою Центру дсоліджень визвольного руху, Мистецької агенції "Наш формат" та видавництва "Часопис".

Олег Пустовгар: Ленінський концтабір неподалік Полтави

Свій концтабір "вірні ленінці" з ВЧК розмістили неподалік Полтави, на Шведській Могилі. Там до 1920 року діяли заклади освіти і милосердя, зокрема учительська семінарія (тепер там НДІ свинарства Національної Академії Наук України) і церковно-парафіяльна школа. Їхні будівлі були передані губернському управлінню ВЧК, діячі котрого і відкрили концтабір 25 травня 1920 року. Жертвами політичних репресій того часу, в'язнями цього концтабору стали понад три сотні осіб.

Андрій Ковальов: "Хто ми пред Богом? Кракаділи!", або чому важливо молитися українською мовою!

У селах на Київщини рідко служать Всенічне бдіння. Після сімдесяти років безбожництва (за часів совка) люди просто були не привчені і не приходили у суботу ввечері до храму. Дорогий читачу, не лякайся, воно так називається - Всенічне, але не триває цілу ніч. Просто напередодні суботи служать одразу поєднані разом вечірнє богослужіння і ранню літургію. Від цього поєднання і називається - Всенічне бдіння. На практиці воно триває десь дві години.

Станіслав Кульчицький: МОН України прагне визначати життя або смерть вітчизняної науки

Міністерство освіти і науки України опублікувало на своєму офіційному сайті проєкт наказу "Про державну атестацію наукових установ та закладів вищої освіти в частині провадження ними наукової діяльності". Кожний, хто має зауваження або пропозиції може до 17 травня 2024-го адресувати їх на електронну пошту МОН. У мене є зауваження, але хочу звернутися з ними не в міністерство, а до громадськості з ґвалтом: йдеться про життя або смерть вітчизняної науки!

Тімоті Снайдер: Тімоті Снайдер: Росія може програти цю війну

9 травня Росія святкує День Перемоги, вшановуючи розгром нацистської Німеччини у 1945 році. Всередині країни це ностальгія. У 1970-х роках радянський лідер Лєонід Брєжнєв створив культ перемоги. Росія за Путіна продовжила цю традицію. У лютому 2022 року, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення до свого сусіда, консенсус полягав у тому, що Україна впаде за лічені дні. Успіх Москви не на полі бою, а в наших головах. Росія може програти. І вона повинна програти, заради світу – і заради себе самої.