Українська правда
Історична правда

Історик у Луганську

Михайло Гаухман _ П'ятниця, 4 липня 2014, 19:33
Версія для друку
Михайло Гаухман
Кандидат історичних наук.
Провідний науковий співробітник Луганського обласного краєзнавчого музею

Кожне українське місто, в якому є університети, має власні умови для становлення науковців-істориків, в яких учорашні школярі зростають знавцями минулих подій та авторами незлічених дисертацій.

Сьогодні хочу розповісти читачам про особливості історичної освіти та науки у Луганську.

Сподіваюся, що теперішнє протистояння між українською армією та проросійськими бойовиками не стане нездоланним випробуванням для місцевих університетів, які опинилися під загрозою втрати цьогорічних випускників.  

1. Університети

Історичну освіту надають два університети: Луганський національний університет імені Тараса Шевченка (за радянських часів – педагогічний інститут) і Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля (колишній машинобудівний інститут).

Луганський університет має тривалу традицію історичної освіти ще з довоєнних часів, а Східноукраїнський університет почав виховувати істориків лише з 1990-х років, завдяки переходу туди викладачів із Луганського університету.

Оскільки автор цих рядків є випускником Луганського університету, набагато більше уваги буде приділено саме моїй Alma mater.

У Луганському університеті існує "Інститут історії, міжнародних відносин і соціально-політичних наук", що донедавна був історичним факультетом. Істориків готують на спеціальності "Історія та основи правознавства".

До початку 2000-х років здійснювався набір на спеціальність "Історія та соціальна педагогіка", а колись – навіть була спеціальність "Історія та англійська мова".

Досягненнями студентів є високі місця на всеукраїнських олімпіадах. За останні роки наші історики-"олімпійці" здобули призові місця у 2008–2010 роках (у Харківському національному педагогічному університеті імені Григорія Сковороди) і перемогу в 2013 році (у стінах власного університету). Були подібні високі успіхи і в попередні роки.

За підготовку істориків – студентів і науковців – відповідають три кафедри: історії України, всесвітньої історії та міжнародних відносин, політології та правознавства. Також при університеті діє Луганський відділ Східної філії Інституту археології НАН України.

Стосовно мови історичної освіти, за рішенням Ученої ради університету, українська мова є обов’язковою для викладання українознавчих дисциплін, а тому є робочою мовою кафедри історії України, хоч і не всі курси від кафедри читають українською. Решта кафедр є російськомовними.

Кафедра історії України, на відміну від своїх аналогів в інших університетах, веде своє походження не від кафедри історії КПРС, а від кафедри історії СРСР. Викладачі кафедри історії України читають, окрім суто історичних курсів, соціально-історичну антропологію та методику викладання історії в школі.

Більшість викладачів захищали свої дисертації з української історії ХІХ–ХХ століть. При кафедрі діє аспірантура з історії України, але одна із професорів, яка обидві свої дисертації захистила із "Всесвітньої історії" та викладає таку "екзотичну" для нас антропологію, готує аспірантів і докторантів також із спеціальностей "Усесвітня історія" та "Історіографія, джерелознавство і спеціальні історичні дисципліни".

Останніми роками більшість студентів-бакалаврів вирішують писати маґістерські роботи на кафедрі історії України, а не на кафедрі всесвітньої історії, як у мої роки.

Кафедра всесвітньої історії та міжнародних відносин є випускною не тільки для істориків, а і для спеціальностей "Міжнародні відносини" та "Країнознавство".

Серед викладачів переважають представники школи завідувача кафедри Михайла Бурьяна, учня московського сходознавця-міжнародника Григорія Бондаревського. Вони захищали свої дисертації про міжнародні відносини на Близькому і Далекому Сході – здебільшого в ХІХ–ХХ столітті.

На жаль, в Україні, на відміну від Росії, не існує наукової спеціальності "Історія міжнародних відносин". На кафедрі працюють два медієвіста-сходознавця, продовжувачі роботи луганського арабіста Вольфа Бейліса. При кафедрі діє аспірантура та докторантура з усесвітньої історії.

Опріч цього, при кафедрі всесвітньої історії та міжнародних відносин працюють два наукових центри: науково-дослідний центр "Схід–Захід: теорія та історія міжцивілізаційних стосунків імені В.М. Бейліса" і "Науково-навчальний центр з проблем світових інтеґраційних процесів і міжнародних конфліктів імені Г.Л. Бондаревського".

Фактично при кафедрі, а формально – при факультеті, діє наукове товариство студентів і аспірантів, на якому молоді історики, а іноді й запрошені поважні науковці, виступають з доповідями та обговорюють їх. Наприклад, цією весною на засіданні товариства виступав Ігор Щупак.

Кафедра політології та правознавства не читає історичних курсів, але більшість викладачів кафедри є істориками. При кафедрі діють аспірантура та докторантура із спеціальності "Історіографія, джерелознавства і спеціальні історичні дисципліни", в яких готують фахівців із джерелознавства української та зарубіжної історії ХІХ–ХХ століть.

У Східноукраїнського університеті існують дві спеціальності – історики та архівісти, яких готує "Інститут юриспруденції та міжнародного права". В інституті є три історичні кафедри: історії України, всесвітньої історії та міжнародного права, архівознавства і суспільно-правових наук; діє аспірантура з історії України. Більшість викладачів захищалася з історії України ХІХ–ХХ століть.  

2. Конференції, видання та спецради   

У Луганському університеті до цього року кафедра всесвітньої історії та міжнародних відносин проводила щорічні конференції пам’яті Григорія Бондаревського, а минулого року – влаштувала конференцію до 90-річчя Вольфа Бейліса. На конференції приїжджали й зарубіжні гості.

Проблеми з фінансуванням завадили проведенню конференцій цієї весни. Кафедра історії України організовує конференції лише раз на кілька років, наприклад, 2012 року - конференцію пам’яті Миколи Гончаренка.

Ситуація з конференціями у Східноукраїнському університеті була кращою в кількісному вимірі. Три конференції на рік проводила кафедра всесвітньої історії та міжнародного права, а інші історичні кафедри, зазвичай, по одній на рік. Однак ці конференції були передусім можливостями для публікацій.

У Луганському університеті виходять "Вісник ЛНУ. Історичні науки" (двічі на рік) і літературно-науковий історико-філологічний "Бахмутський шлях" (зазвичай, двічі на рік). До редколеґії "Бахмутського шляху" входять провідні київські історики, наприклад, Станіслав Кульчицький і Юрій Шаповал, а тому в журналі з’являються статті відомих науковців.

У Східноукраїнському університеті виходять "Вісник СНУ. Історичні науки", електронний "Вісник СНУ" та "Історичні записки" (чотири рази на рік). Окрім того, завідувач кафедри всесвітньої історії та міжнародного права Віталій Михайлюк є членом редколеґії київського журналу "Гілея", а тому збирає статті до цього журналу.

У Луганському університеті існує спецрада для захисту кандидатських за спеціальностями "Всесвітня історія" та "Історіографія, джерелознавство і спеціальні історичні дисципліни". Донедавна діяли навіть дві спецради: перша – зі "Всесвітньої історії", а друга – з "Історії України" та "Історіографії, джерелознавства і спеціальних історичних дисциплін".

У Східноукраїнському університеті раніше існувала спецрада з "Історії України" та "Всесвітньої історії". Тепер, після кількарічної перерви, була створена нова спецрада, але мені невідомий перелік її наукових спеціальностей.

У всіх згаданих спецрадах захищаються не тільки луганські, а й іногородні історики. Тож кар’єру історика у Луганську можна робити в майже "замкненому циклі": навчатися та захищатися тут. Однак архівів та бібліотек Луганська недостатньо для написання навіть краєзнавчих дисертацій.  

3. Архіви, бібліотеки та музеї  

Для характеристики архівів і бібліотек звернуся до власної сфери наукових інтересів, визначеною моєю музейною роботою, – Донбасу наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ століття.

Державний архів Луганської області (ДАЛО) має більш-менш повні доволі змістовні фонди з дореволюційних часів, а саме: Луганського ливарного заводу (1795–1887 роки), з якого починався Донбас, Луганського міського самоврядування, заводів і рудників Слов’яносербського повіту.

А в другій будівлі ДАЛО, колишньому партійному архіві, зібрані документи з історії революційного та робітничого руху, зокрема, і спомини революційних активістів. Ці матеріали, крім споминів, є копіями, переданими свого часу із архівів Санкт-Петербурга/Ленінграда та Дніпропетровська.

Приємне враження справляє приязне ставлення співробітників читальної зали до "пересічних" відвідувачів, які шукають документи або цікавляться своїм родоводом. Автору цих рядків не доводилося бути свідком подібної ґречності в київських і московських архівах - мабуть, через завантаженість столичних архіваріусів.

Однак є велика ложка дьогтю. В ДАЛО довільно тлумачать норми закону про захист персональних даних – і створюють перепони для науковців. Наприклад, не видають дореволюційні метричні книги без документального підтвердження, що замовник є родичем того, про кого він шукає відомості.

Найбільшою бібліотекою в нас є Луганська обласна універсальна наукова бібліотека імені О.М. Горького. В її фондах зберігаються майже всі важливі видання з вітчизняної історії, випущені в застійні часи. А сучасні видання надходять зовсім не в репрезентативному обсязі, хоча є українські, видані за підтримки держбюджету, та цікаві російські книжки.

Вірогідно, надходження російських видань забезпечується існуванням при бібліотеці відділення фонду "Русский мир".

Прикро, що бібліотека позбулася періодичних історичних видань до 2000-х років: вони були передані Східноукраїнському університету. В бібліотеці є відділ рідкісної книги, в якому є, зокрема, видання Слов’яносербського повітового земства, та відділ краєзнавства, в якому зберігаються й місцеві газети часів Другої світової війни.

У Луганському університеті окремо виділено читальну залу історичної літератури, в якій є монографії та збірники радянських часів і сучасні підручники. Щоправда, сучасних наукових видань замало.

Родзинками читальної зали є довоєнні видання з бібліотеки "политпросвету", приміщення якого у 1990-ті роки займав історичний факультет.

У Луганську діють два значних музеї - Луганський обласний краєзнавчий музей і Міський музей історії та культури м.Луганська. Музеї мають не тільки просвітницьке значення, позаяк формально є науковими установами.

Музейники видають власні збірники та науково-популярні видання, а також друкуються в місцевій пресі. Музейні фонди, що зберігають старі й старовинні видання, можуть бути цікавими набагато ширшому колу науковців.

Проте музеї, на відміну від архівів, юридично не зобов’язані надавати доступ до своїх фондів стороннім особам, а якби й мали таке бажання – все одно, не змогли б його втілити через відсутність власних читальних залів.

* * *

Насамкінець наголошу, що не тільки розруха – у головах, а й провінційність – теж у головах. Обмеження наукової роботи підготовкою та захистом дисертацій, відірваність від наукових центрів, центральних архівів, великих бібліотек і добрих книгарень роблять викладачів провінціалами.

Але поміж провінціалами є зовсім не завжди "халтурники", а й справжні ентузіасти з різних поколінь, які не зупиняються перед тим, що сьогоднішні студенти-історики здебільшого не мотивовані на наполегливе навчання.

Джерело: Historians.in.ua

Дивіться також:

Викрали історика з Луганського національного

Викрали історика зі Східноукраїнського національного

У Таврійському національному відновлено кафедру історії Росії

Не тільки цифри. Що відбувається з історичною наукою у вишах України

"Історії істориків". Олюднені розповіді про українських науковців XX ст.

Інші матеріали за темою "Луганщина"

Інші матеріали за темою "Наука"



Теми: історики, Луганщина, освіта, наука, бібліотеки, музеї



АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter