Жидівська національна автономія була законною дитиною революції

Соломон Гольдельман (1885-1974) був одним з нечисленних відданих послідовників співпраці між українськими та єврейськими політиками в часи Української Революції. Працював на високих посадах в уряді УНР.

Після поразки визвольних змагань розділив зі своїми українськими товаришами долю політичного вигнанця. Жив спочатку в Австрії, де й написав цікаві книги "Жидівська національна автономія в Україні. 1917-1920" та "Листи жидівського соціял-демократа про Україну. Матеріали до історії українсько-жидівських відносин за часів революції". Відтак - у Чехії, працював у Господарській академії в Подєбрадах. У 1939 році за кілька днів до початку ІІ світової війни емігрував до Палестини.

Публікуємо фрагмент його праці, яка пояснює, в чому була унікальність державницького чину часів Центральної Ради. Стиль і особливості мови автора збережено.

Жидівська національна автономія виникла на тлі демократичної революції весни 1917 р. в Росії.

Гасло жидівської національної автономії перетворилося з абстрактної програмової точки на живу конкретну вимогу всіх жидівських національних партій у прямій причиновій залежності з початком національних революцій усіх тих народів Російської Імперії, які тільки з перемогою демократичної революції звільнилися від віковічної неволі й почали будувати власними силами своє національне життя.

Національна воля жидівської меншости, народжена разом з національною волею народів, поміж якими ці жидівські меншості жили впродовж численних поколінь, поділила гірку долю національно-революційних досягнень тих народів: похорон жидівської національної автономії відбувся разом з похороном загальної демократичної й національної революції тих народів, які саме тільки "воскресли з мертвих" і почали випростовувати свою національну постать.

Цей паралелізм долі, цю причинову взаємозалежність перемоги і поразки жидівських прямувань і національних досягнень інших народів можна простежити не лише у загальному перебігу революції, але також на поодиноких її етапах: щоразу, коли брали гору сили, які мали на меті підкопати демократичні підстави революції, або задушити національний сепаратизм народів, які щойно усамостійнилися, перемога тих сил відбивалася автоматично на долі жидівської національної автономії й на становищі жидівської меншости взагалі.

Книга Соломона Гольдельмана "Жидівська національна автономія 1917-1920"

Жидівська національна автономія в Україні не була якимсь ізольованим явищем на терені Росії в добу революції. Подібні явища й паралельні події відбувалися також у рамках деяких інших національних революцій: у Литві, Латвії, Естонії, почасти Білорусі.

Але, коли порівнюємо національні досягнення жидівської меншости у тих країнах з обсягом, компетенцією, практичною працею, а, зокрема, з формально-конституційним станом жидівської автономії в рамках Української держави, то переконаємося у виключній оригінальності автономного статусу жидівської мешости в Україні, у зразковому характері цього статусу.

Національно-конституційний стан, створений законом про національно-персональну автономію жидівської меншости в Україні, стоїть осамітнено в усій історії жидівського народу в розсіянні, і є визначним і неповторним явищем у спробах уреґулювання міжнаціональних стосунків в багатонаціональних державах.

Як уже згадано, жидівська меншість здобула певні права національного самоврядування також у деяких інших частинах Росії, яким пощастило відокремитися й проголосити свою державну самостійність.

"Молитва за владу. Українці та євреї в революційну добу 1917-1920"

Доля жидівських національних прав і створених на їх підставі національно-автономних установ була врешті дуже подібна до остаточної долі національно-персональної автономії найбільшої жидівської національної меншости в межах колишньої Росії — жидівства України: в міру перемоги національно-політичної реакції у цих нових державах почався процес звужування тих нових прав жидівської меншости, аж до їх скасування, а потім, коли всі демократичні і національні досягнення революції загинули у хвилях більшовицької повені, зникли й самі ті національні держави й з ними також усі рештки жидівських національних прав в тих державах.

Поза Україною були ще три нові держави, які відокремилися від Росії і в яких були забезпечені жидівській меншості певні національні права національно-автономного характеру, оскільки вони перекладали певні компетенції загально-державних установ на відповідні жидівські установи на засаді самоврядування.

Це були: Литва, Латвія і Естонія.

У всіх був визнаний принцип автономії у керівництві внутрішніми національно-жидівськими справами. Цей принцип був спільний у цих трьох державах, але поза ним існувала значна різниця у загальному обсягу тих прав, у змісті компетенції автономних установ, а особливо у конституційній позиції самої жидівської автономії й її центральних органів в державі.

Щодо цього стан жидівської автономії у тих країнах ніяк не можна порівняти з широким конституційним обсягом жидівської автономії в Україні. Але в усьому цьому істотно важливе, що надання автономних прав жидівській меншості в Східній Европі було визнане як легальна частина трьох головних засад революції: демократії, соціалізму й національного самовизначення.

Разом з цими трьома головними засадами великої східньо-европейської революції жидівська національна автономія народилася й з ними разом вона загинула.

Ще одна книга Соломона Гольдельмана, присвячена єврейсько-українським стосункам

З особливою наочністю спостерігаємо залежність долі жидівської автономії від перемоги чи поразки цих трьох головних засад революції в Україні.

Коли хвиля національно-українського революційного руху піднеслася до найвищого свого пункту, і революційний парлямент автономної України, Українська Центральна Рада, проголосила, 7 (20) листопада 1917 року, у своєму 3-ому Універсалі, заснування Української Народної Республіки, — правда ще в рамах федеративної Російської держави, — в цьому ж Універсалі було урочисто обіцяне надання національно-персональної автономії національним меншостям країни.

Коли через два місяці, 9 (22) січня 1918 р. Рада проголосила, у Четвертому Універсалі, політичну незалежність нової держави, одночасно з цим проголошенням був ухвалений одностайно закон про національну автономію для російської, жидівської і польської меншостей.

100-річчя Незалежності. 10 найважливіших тез IV-го Універсалу

За два тижні російська "червона Гвардія" захопила Київ, проголосивши у наказі її командира полковника Муравйова, ч. 14 з 30 січня 1918 р. (за старим календарем), що вони несуть країні "совєтську владу з далекої півночі на вістрях своїх багнетів", національна автономія меншостей була негайно скасована і жидівське міністерство вигнано з його приміщення.[1]

За кілька тижнів пізніше Центральна Рада і уряд Української Народної Республіки повернулися до Києва, національна автономія і міністерства для меншостей були відновлені, а коли Рада 28 квітня 1918 року ухвалила "Конституцію Української Республіки", то закон про національно-персональну автономію був до неї включений як 8 глава конституції.

Правда, затвердження конституції було останнім актом вільної Української держави. На другий день німецьке окупаційне командування розігнало парлямент демократичної України, республіку скасувало і на чолі держави поставило слухняного німецькій владі генерала Скоропадського з титулом гетьмана. Незабаром гетьманська влада скасувала національну автономію й міністерства для справ національних меншостей.

Загін 1-го полку січових стрільців біля стін Української Центральної Ради

Восени того ж року в Україні, під проводом її демократичних і соціалістичних партій, вибухло повстання українського селянства, яке було головним носієм української революції з самого її початку, проти національно, соціально і політично реакційного режиму гетьмана і німців.

Українська Народна Республіка встала з мертвих, і разом з перемогою демократичної революції була відновлена автономія меншостей і відновлено міністерство для жидівських справ.

Але цей стан не тривав довго. Вже на початку лютого 1919 року російська совєтська армія знову опанувала Київ. Нова влада негайно скасувала національну автономію жидівського народу в Україні й почала руйнувати решту жидівських національних і культурних установ та інституцій. [2]

Вільним від совєтської влади залишився у той час, хоч лише на якийсь рік-півтора — аж до листопада 1920 р., малий трикутник української землі, політичним і адміністративним осередком якого став Кам’янець на Поділлі. Разом з іншими центральними державними установами тут діяло також міністерство жидівських справ.

Але після невдалого походу польської армії на Україну в 1920 році прийшов кінець також кам’янецькому українському осередкові й тим також останній клітинці жидівського автономного національного життя на Україні.

Комуністи стали єдиними господарями всієї України. Замість знищеної жидівської національної автономії й усіх інших національних і демократичних жидівських інституцій та організацій постала "Євсекція" — жидівська секція загальної комуністичної партії.

Десять років після того, коли була успішно закінчена руїнницька робота секції й від колишньої вільної жидівської суспільности не залишилося вже сліду, наказом совєтських господарів була ліквідована й сама Євсекція, щоб не залишилося сліду від жидівського "національного сепаратизму". На жидівській вулиці стало тихо, як на цвинтарі.

Харків, 1932 рік. Учасники Всеукраїнської наради єврейських письменників і журналістів. За кілька років значної частини учасників уже не буде в живих, а всі інституції єврейського життя будуть ліквідовані радянськими каральними органами

Більше як сорок років минуло вже від часу, коли жидівська організована суспільність, насамперед жидівські політичні партії як сіоністичні, так і соціалістичні, були поставлені, в процесі революції в Україні, перед важким питанням: яка буде політична і національна позиція жидівської спільноти, тодішньої значної національної меншости в Україні, що нараховувала понад два мільйони людей, до факту пробудження українського народу і його національнополітичних прагнень?

Довгі віки прожили жиди у цій країні. Вони там жили ще перед тисяччю роками, ще в добу, коли сучасні українці щойно почали витворювати окрему народну одиницю. Сусідські взаємовідносини, зокрема на господарському ґрунті, у торгівлі та ремісництві, були вже здавна досить тісні, як також важливі для обох народів.

Але справжнього взаємного пізнання мов би зовсім не було, а про добрі сусідські стосунки можна було говорити найменше. Якраз навпаки. В різні часи, а зокрема у часи війн та кривавих сутичок з сусідніми народами та гнобителями, особливо з поляками, мстилися, звичайно, українці за свої кривди на жидах.

Масові різні жидів з тих часів залишилися в історичній пам’яті обох народів; це вони створили у серцях та в душах обох постійне почуття взаємної недовіри і підозр.

Ось ці, історично обумовлені, ремінісценції у взаємовідносинах обох народів мали наслідком втрату зацікавлення до того, що власне діється у сусіда, а особливо щодо позитивних явищ у його житті. А тому, коли в перші дні революції 1917 року вийшла на вулиці Києва українська маніфестація, що нараховувала, як оповідали, понад сто тисяч учасників, то жиди думали, що це їм сниться сон.

Виходило так, мов би жиди раптом прокинулися з довгого та глибокого сну і вони вже більше не могли пізнати той народ, з яким досі жили, мовляв, під спільним дахом. На ділі це справді було так, бо жидівська суспільність просто "проспала" національне пробудження свого великого українського сусіда.