Спецпроект

Геноцид чи ліквідація агентів Гестапо?

Дві людини. Для кожної з них по дві версії подій. Одна версія - “геноцид”. Друга версія — ліквідація агентів Гестапо. Ми представимо два документи. Але таких документів збереглось набагато більше...

Приклад І


Забавка Міхал (Маріан, Ян), Щуровичі, Радехівський район, Львівська область — вбитий 9.01.1944 року.  У польських джерелах невинна жертва "українського геноциду". В українських джерелах донощик гестапо, відповідальний за загибель і арешт багатьох українців у цьому районі.

В обох версіях прізвище, дата та місце смерті збігаються — в одній версії ім'я інше — швидше за все помилка в польській версії, тому що в інших польських джерелах під тим же прізвищем з'являється замість Маріана — Ян Забавка. Невинна жертва чи донощик гестапо, справедливо ліквідований боївкою СБ ОУН?

 
Скриншот зі сторінки wolyn.org – “Kalendarium ludobójstwa”
http://wolyn.org/index.php/publikacje/1298-kalendarium-ludobojstwa


Протокол СБ ОУН (Служба безпеки) про діяльність Міхала Забавки та про його ліквідацію, датований 9 січня 1944 року:

9 січня 1944 р.

ПРОТОКОЛ
Списаний з Забавкою Михайлом зі Щурович, пов[іт] Радехів.

Генералія: Забавка Михал, літ 38, середня освіта, поручник польської армії, працював як бухгалтер і секретар Збірної Громади
в Щуровичах, жонатий.

Справа: За Польщі був в чинній службі, за більшовицьких часів працював в Буську. За німецької влади працював у Щуровичах.
Праця його є така: організував польське населення на терені Щурович і околиць. Був польським організатором підпільного руху.
Розсилав польські відозви до українських священиків (нелегальні). Також працював як донощик в гестапо, який сильно провокував і
доносив гестапо про наш рух.

Коли переходили відділи УПА дня 9 серпня 1943 р. через Щуровичі, він вислідив місце кватирування і місце переходу УПА та зголосив це німецьким ґрентшуцам і Шуцполіції [прикордонним війська і воєнізованій поліції - ІП], де на його донос німці зробили засідку того самого дня увечері, як відділи УПА переходили на терен Волині. Німці відкрили вогонь, відділи УПА були заскочені цим і почали відступ. Трьох членів УПА впало від німецьких куль. Потому німецька жандармерія приїха ла до Щурович та почала робити труси серед українців.

На донос його заарештовано 20 українців, з чого 6-ох звільнено, а решта до сьогодні знаходиться в німецьких лагерах. Потім відгрожувався сильно українцям, що він знищить цілковито український політичний рух в Щуровичах і околиці.

Дня 9.1.1944 р. зістав зліквідований через А[дміністративну] Б[оївку], як шкідник українських справ. 

Приклад ІІ

Згідно з версією польських джерел ксьондз Міхал Куцаб поніс мученицьку смерть з рук “бандитів з УПА”. Прото так. Жодного слова про те, чому його застрелили. Просто “геноцид”:

 

"Після німецького і російського вторгнення до Польщі 09.1939 і початку ІІ світової війни, під час геноциду, вчиненого українцями, названого “волинським”, українці з людиновбивчої організації ОУН/УПА підступом викликали його з парафії на дорогу і застрелили"

Ту саму версію смерті Міхала Куцаба зустрічаємо й у всіх інших джерелах:

Ксьондз Міхал Куцаб, 44 роки, адміністратор парафії Беднарів в Станіславівському повіті (Львівська архідієцезія, Станіславівський деканат), 9.02.1944; підступом викликаний на дорогу українськими націоналістами і застрелений (Джерело: Ewa Siemaszko, "G?os Kresowian", № 13, вересень-жовтень 2003 року).

Часом зустрічаються модифіковані версії, але ксьондз Куцаб завжди виступає невинною жертвою “українського геноциду”. Куманський і Сєкєрка пишуть схоже з Семашко. Так само пишуть інші польські “кресові” автори. В прикладі нижче помилились з датою події — 1943 рік. Автор слів — свідок подій ксьондз Бохенек:

…в 1943 р., коли бандерівці розгулялись і вбивали поляків в районі Станіславова і капеланів — мене відправили по тіло вбитого капелана покійного ксьондза Куцаба Міхала у село Беднарів — 18 км від Станіславова, і тоді, везучи тіло і поранену господиню на санях через ліс до Станіславова, на мене могли напасти і вбити, як інших — але Бог мене захистив” — так написав ксьондз Бохенек у своїх спогадах про ті часи. (Джерело: http://ropczyce.rzeszow.opoka.org.pl/Wspoln…/…/bochenek.html).

Отже, маємо ксьондза мученика — захисника віри і польськості, невинну людину, вбиту “тільки за те, що був поляком...”. Все, як завжди — нема жодних сумнівів, двозначностей, неясностей — все, як завжди відповідає польській “історичній політиці”.

Але є й інша сторона медалі. Той самий ксьондз за версією українських джерел — не мученик, а звичайний співпрацівник Гестапо ліквідований в лютому 1944 року.


5 лютого 1944 р.

Справа співпраці з гештапом

Кущоба Михайла — польськ[ий] священ[ик] з Боднарова.

ПРОТОКОЛ

Списаний дня 5.ІІ.1944 р. в справі співпраці з гештапом Кущоба Михайла — польського священика в Боднарові Станиславівського
повіту.

Кущоб Михайло, літ 36, польський священик, родом зі Заходу (корінна Польща), приїхав у 1941 р. до села Боднарова на парохію. Наколи приїхав у згадане село, в першій мірі почав слідити за свідомими українцями села та з місця, був пов’язаний з гештапом зі Станиславова. При цьому рівнож був організатором підпільної польської організації, де з місця починав вести активну підпільну роботу з місцевими поляками, настроюючи їх проти українців.


До часу його приїзду мішане населення села Боднарова жило в прихильних зносинах між собою та ніхто не бавився донощицтвом одні проти других. А з приїздом вищезгаданого між населеннями обох сторін повстала сильна ненависть, деякі поляки почали
спільно з Кущобом Михайлом доносити на українців. Така боротьба тривала приблизно через два роки.

Він навіть не то, що доносив про селян німецькій владі, але так провадив боротьбу на релігійному відтинку (проти української церкви), як, напр[иклад]: осінню 1942 р. доносить сам на станиславівське гештапо, що в грекокатолицькій церкві партизани переховують зброю та рівночасно спроваджує гештапо, щоб перевело ревізію в церкві (донос був фікційний).

Гештапо, довіряючи йому як свойому співробітникові, приїжджає, арештує українського священика, придержуючи його на Українській Поліції. Також вдирається до церкви, переводить основні труси, але нічого не знаходить та забороняє священикові на деякий час відправляти в цій церкві. Про вище згадані вчинки свідчить арештований Ковальчук Микола, родом з Брині, українець, на якого теж Кущоб доніс на гештапо, бачучи його в Станиславові, що купував йодину й бандаж для власної потреби.

Кущоб бачив його при тім, як він купував й з місця зробив донvос — його арештують та на слідстві ставлять йому такі питання: скільки в церкві у Боднарові знаходиться зброї та закидали йому, що він купив ці медикаменти для українських партизан. Акт на гештапі на Ковальчука був підписаний Кущобом. Ковальчук виходить на волю та демаскує Кущоба як агента гештапо.

 

Осінню 1943 р. Кущоб доносить на гештапо на агронома волості в Боднарові Дяченка Миколу, що цей є організатором ОУН,

по якого гештапо приїжджало арештувати, але не застало вдома. Опісля приїжджало другий раз, і Дяченко мусів опустити працю та рідню і критися поміж селянами.

Директор укр[аїнської] школи Кропильницький Сидір свідчить, що Кущоб признався йому про це при горілці, погрожуючи, що того
бандиту Дяченка постарається піймати і віддати в руки гештапо, а як не віддасться, то застрілить його сам.

Дня 25.ХІ.43 р., біля год. 12-ої вночі, завважив Цюцяк Іван, який стояв на стійці біля поліційного будинку, що під хатою Кущоба Михайла вештаються якісь типи, він серйозно заалярмував 2-ох нічних вартових та підійшов під хату вище згаданого. Коли вони зблизилися до хати, через вікна повискакували 5–6 узброєних людей і почали стріляти до поліциста, але з огляду на те, що була темна ніч, нікого не поцілили.

Слідуючого дня Кущоб іде на Українську Поліцію, викрикає брутальними словами до команданта поліції, виказує, що вони є всі бандити та що минулої ночі робили напад на його мешкання спільно з такими другими бандитами зі села. В той час сідає на поїзд і їде на гештапо.

В два дні по тім випадку приїжджає до Боднарова гештапо, арештує цілу поліцію та ще двох селян: Живінського Миколу і Дрогомірецького Івана. По тижневі часу, поліцію зі слідства гештапо звільнило її, а двох вищезгаданих селян не вернуло до сьогодні. Свідками є 5 поліцистів на чолі з командантом, які дослівно свідчать про наявні факти доносу.

Отже, за версією однієї сторони це борець польського підпілля і ксьондз — дві жертви “українського геноциду”. За версією іншої сторони — це два співпрацівники Гестапо. Можна сказати, що Гестапо було інструментом боротьби з “людиновбивцями”, що Гестапо було інструментом боротьби за довоєнні кордони ІІ Речі Посполитої. Можна шукати виправдання, можна використовувати заплутані аргументи.

Але співпрацівник Гестапо — це просто співпрацівник Гестапо. У таких самих випадках, які стосуються іншої сторони, ніхто не скаже, що співпрацівник Гестапо був “невинною жертвою польського геноциду”, тоді чому ж говорять про жертви “українського геноциду”?

А може українські джерела не достовірні? Коли в українських джерелах пишуть щось вигідне для польської “історичної політики”, тоді вони дуже достовірні.

Чому ж вони мають бути недостовірними, коли в них написано щось незручне? Повставимо протилежні запитання...

А може це польські джерела недостовірні? Недостовірні у тому розумінні, що дуже суттєві (і незручні) питання в них замовчуються. А може не лише в цих двох випадках, а в десятках і сотнях схожих?

Таких донощиків було дуже багато, ще більше було фольксдойчів, працівників KRIPO (кримінальна поліція) і інших німецьких репресивних структур. Радянська агентура теж була відносно потужна. Також були звичайні бандити, які під виглядом польського підпілля грабували і вбивали цивільне населення. Вироки смерті, як для вищеназваних осіб — не поодинокі випадки.

Часто жертвами акцій ліквідації були і їх родини. У тогочасних українських документах можна знайти також записи про вбитих випадково або вбитих через те, що вони впізнали екзекуторів вироку смерті.

Джерело: блог "Добродій".

Ганна Шеляг: Вічна актуальність історичних текстів

Публіцистичні тексти істориків мають кілька життєвих циклів. Спочатку вони є попередження читачам про близьку загрозу. Потім у такому тексті читачі шукають розради. Пізніше – це зразок «пропаганди». А коли історія повернеться колом – стає виявом «інформаційного спротиву». Тексти, написані істориками, говорять більше про самих авторів, а не минуле.

Олена Рофе-Бекетова: Кілька штрихів до історії про Олексія Алчевського

Нещодавно «Історична правда» опублікувала статтю Олега Вишнякова та Івана Дубченка "Олексій Алчевський. Українець, який нам потрібен". Пра-праонука Олексія Алчевського, харківʼянка Олена Рофе-Бекетова має свій погляд на одного з перших українців-олігархів

Юрій Митрофаненко: Світла тінь "Чорного ворона"

Стрічка вийшла дуже вчасно! Коли знову в суспільстві панує дилема: боротися чи капітулювати?! Фільм застерігає від капітуляції голосом Василя Шкляра за кадром та самим сюжетом фільму.

Микола Бандрівський: Спалювання відьом та упирів у Галичині. Етнографічні етюди

У Європі живих людей почали масово спалювати з 1275 року, коли на півдні Франції, у Лангедоку, спалили Анжеліку Лабарет, запідозривши її у відьмацтві. Тоді ж, французи, почали «переводити через вогонь» осіб різного віку і статі, яких підозрювали у антикатолицькій єресі катарів. Такий спосіб «очищення людських душ» невдовзі перейняли Німеччина, Польща, Чехія та інші країни.