Про Генріха Алтуняна, якого ненавидів КДБ

24 листопада Генріху Алтуняну, Генчику, як його всі називали, виповнюється 90 років. Ми познайомилися 1972 року невдовзі після закінчення трирічного терміну ув'язнення його та трьох посправників, Аркадія Левіна, Владика Недобори та Володі Пономарьова. Познайомилися з ними та з усією компанією, названою Борисом Чичибабіним "Павлопольська бражка".

 
Генріх Алтунян (на передньому плані), за ним Євген Захаров біля дверей обкому

24 листопада моєму дорогому другу Генріху Ованесовичу Алтуняну (24.11.1933-30.06.2005), Генчику, як його всі називали, виповнюється 90 років.

Ми познайомилися 1972 року невдовзі після закінчення трирічного терміну ув'язнення його та трьох посправників, Аркадія Левіна, Владика Недобори та Володі Пономарьова (ось вони на фото з Петром Григоровичем Григоренком). Познайомилися з ними та з усією компанією, названою Борисом Чичибабіним "Павлопольська бражка": майже всі вони жили в районі Харкова, який мав назву Павлове поле. І міцно потоваришували. Часто зустрічалися, передавали один одному самвидав, сперечалися про різні речі.

До 35 років Генріх зробив блискучу кар'єру. Військовий радіоінженер, майор, викладач вищого військового авіаінженерного училища, вже мав захищати дисертацію. І все це звалилося в одну хвилину: у травні 1969 року Генріх підписав листа на захист генерала Григоренка, якого запроторили до психлікарні у Ташкенті.

Начальство чотири години вмовляло Алтуняна: "Забери підпис, і нічого не буде". Але Генріх відмовився, "честь — она всего превыше" (він дуже любив цю пісню Юлія Кіма). Його звільнили, виключили з партії та посадили. З усіх підписантів позбавили волі лише чотирьох харків'ян. Ще шістьох підписантів-харків'ян переслідували в адміністративному порядку: виганяли з роботи, знижували на посаді тощо.

 

Аркадій Левін, Генріх Алтунян, генерал Петро Григоренко, Владислав Недобора, Володимир Пономарьов. Петро Григоренко (у центрі) й четверо харків'ян, які отримали по 3 роки за підписання листа на його захист: Аркадій Левін, Генріх Алтунян, Владислав Недобра та Володимир Пономарьов.

Генчик — людина рідкісна. Не тільки тому, що він ніколи і нічого не боявся, завжди і скрізь слідував своїм переконанням, але через своє унікальне ставлення до людей. Він був нескінченно доброю людиною і завжди був готовий допомогти своїм друзям та знайомим. Допомагав і зовсім стороннім людям, які потрапили в халепу. А людей, які потребують його допомоги, завжди вистачало.

Не тільки змінити свої переконання, але навіть приховувати їх Генчик був органічно не здатний. Саме через його абсолютне ігнорування сили злочинної комуністичної влади і гучної невгамовності він був під постійним контролем КДБ, співробітники якого його просто ненавиділи. Добрий, привабливий, південно-галасливий, він був центром харківського дисидентського кола, і як тільки з Москви було дано команду "фас" від страху перед повторенням у нас польської "Солідарності", Генчика знову заарештували — 14 грудня 1980 року.

 

Його судили за слова, за зберігання самвидаву. Навіть адвокат за призначенням під час процесу сказав, що не знаходить у його діях складу злочину. Сам процес був відвертим фарсом і викликав реакцію, протилежну тій, на яку розраховував КДБ: замість страху — звільнення від будь-яких ілюзій щодо влади у тих, хто ще якісь ілюзії мав.

Я писав йому листи постійно до звільнення в березні 1987 року. Спочатку він був у політзоні №36 у Кучино Пермської області. Через участь у боротьбі політв'язнів проти адміністрації табору Генчик не вилазив із ШІЗО, і в результаті йому замінили режим на тюремний: послали на 3 роки до Чистопольської в'язниці. В ув'язненні він писав вірші, деякі з них я помістив у збірку його пам'яті, випущену нами до сороковин. У цьому збірнику докладна біографія, відгуки друзів на його смерть, інтерв'ю з ним, присвячені йому вірші.

Після звільнення влада настільки його боялася, що тричі знімала з поїзда, коли він мав намір поїхати до Москви. Я був цьому свідком, потім чекав, коли його звільнять із відділення міліції на вокзалі. Він зміг їздити країною лише пізніше, коли ситуація змінилася.

1990 року він став депутатом українського парламенту, там він багато зробив для ухвалення закону про реабілітацію жертв політичних репресій.

 
Депутати Верховної Ради, колишні політв'язні, у день проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року. Зліва направо: Левко Горохівський, Олесь Шевченко, Левко Лук'яненко, Ірина Калинець, Михайло Горинь, Степан Хмара, Богдан Ребрик, Богдан Горинь, Вячеслав Чорновіл, Генріх Алтунян. 

Депутати Верховної Ради, колишні політв'язні, у день проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року. Зліва направо: Левко Горохівський, Олесь Шевченко, Левко Лук'яненко, Ірина Калинець, Михайло Горинь, Степан Хмара, Богдан Ребрик, Богдан Горинь, Вячеслав Чорновіл, Генріх Алтунян. Депутати Верховної Ради, колишні політв'язні, у день проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року. Зліва направо: Левко Горохівський, Олесь Шевченко, Левко Лук'яненко, Ірина Калинець, Михайло Горинь, Степан Хмара, Богдан Ребрик, Богдан Горинь, Вячеслав Чорновіл, Генріх Алтунян.

Під час серпневого путчу Генчик приймав щодня на свій факс інформацію з Москви про події в країні, а я розмножував її, розповсюджував та читав на мітингу на площі. Іншого факсу у Харкові тоді не було. Докладніше я описав ці події тут.

Ми були разом у "Меморіалі", часто він бував у ХПГ. Усі ці роки він був другом та порадником.

 

Восени 2004 року Генчик став одним із керівників харківського відділення Комітету національного порятунку, протягом Помаранчевої революції 21 листопада-8 грудня був ведучим усіх мітингів у Харкові на підтримку Ющенка.

Генріх завжди випромінював енергію та життєлюбство, ніколи не скаржився на здоров'я. Життя в ньому було на десятьох, і в безглузду смерть через ускладнення після невдало проведеної операції було просто неможливо повірити. З того часу минуло вже понад 18 років, і всі ці роки мене не залишає відчуття, як сильно його не вистачає.

Володимир Бірчак: Огляд книжки Войцеха Тохмана "Ти наче камінь їла"

Сильна і потужна книжка про геноцид босняків (мусульман Боснії і Герцеговини) сербами під час війни 1992-1995 років. Лише за приблизним підрахунками у тому конфлікті загинуло понад 30 тис. цивільних босняків, і переважна більшість з них – це жертви геноциду, здійсненого сербами. Читаючи книжку, підсвідомо з'являються аналогії із місцями сучасного геноциду українського народу: Буча, Ізюм, Маріуполь.

Іван Костенко: Передбачення майбутнього

Якщо ми за два роки пройшли шлях від суспільної неповаги по відношенню до ухилянтів, до того, що вони можуть бикувати на військовослужбовців ТЦК, маючи підтримку у вигляді населення, то ось вам невелике передбачення майбутнього.

Олексій Мустафін: Принцип велосипедиста

Поведінку володарів, які в прагненні влади і панування над сусідами самі себе заганяють у пастку, часто порівнюють з діями велосипедиста. Який тримає рівновагу лише доти, доки крутить педалі. А розганяючись – вже не в силах пригальмувати. Врешті-решт неважливо, йдеться про геніального полководця і державного діяча, такого як Наполеон Бонапарт, підозрілого й закомплексованого деспота, як Микола I, чи миршавого епігона царів і генсеків, як Володимир Путін.

Марина Траттнер: З днем народження, Ваше Величносте!

17 червня - день народження шведського короля Карла ХІІ - великого друга і протектора України. В Швеції його формально не прийнято любити. Тому, що він воював, і після його правління та завершення Великої Північної війни, Швеція втратила значну кількість територій. Він витрачав багато коштів на війну. В Швеції його день народження святкують деякі представники «правих радикальних сил».