Про Генріха Алтуняна, якого ненавидів КДБ

24 листопада Генріху Алтуняну, Генчику, як його всі називали, виповнюється 90 років. Ми познайомилися 1972 року невдовзі після закінчення трирічного терміну ув'язнення його та трьох посправників, Аркадія Левіна, Владика Недобори та Володі Пономарьова. Познайомилися з ними та з усією компанією, названою Борисом Чичибабіним "Павлопольська бражка".

 
Генріх Алтунян (на передньому плані), за ним Євген Захаров біля дверей обкому

24 листопада моєму дорогому другу Генріху Ованесовичу Алтуняну (24.11.1933-30.06.2005), Генчику, як його всі називали, виповнюється 90 років.

Ми познайомилися 1972 року невдовзі після закінчення трирічного терміну ув'язнення його та трьох посправників, Аркадія Левіна, Владика Недобори та Володі Пономарьова (ось вони на фото з Петром Григоровичем Григоренком). Познайомилися з ними та з усією компанією, названою Борисом Чичибабіним "Павлопольська бражка": майже всі вони жили в районі Харкова, який мав назву Павлове поле. І міцно потоваришували. Часто зустрічалися, передавали один одному самвидав, сперечалися про різні речі.

До 35 років Генріх зробив блискучу кар'єру. Військовий радіоінженер, майор, викладач вищого військового авіаінженерного училища, вже мав захищати дисертацію. І все це звалилося в одну хвилину: у травні 1969 року Генріх підписав листа на захист генерала Григоренка, якого запроторили до психлікарні у Ташкенті.

Начальство чотири години вмовляло Алтуняна: "Забери підпис, і нічого не буде". Але Генріх відмовився, "честь — она всего превыше" (він дуже любив цю пісню Юлія Кіма). Його звільнили, виключили з партії та посадили. З усіх підписантів позбавили волі лише чотирьох харків'ян. Ще шістьох підписантів-харків'ян переслідували в адміністративному порядку: виганяли з роботи, знижували на посаді тощо.

 

Аркадій Левін, Генріх Алтунян, генерал Петро Григоренко, Владислав Недобора, Володимир Пономарьов. Петро Григоренко (у центрі) й четверо харків'ян, які отримали по 3 роки за підписання листа на його захист: Аркадій Левін, Генріх Алтунян, Владислав Недобра та Володимир Пономарьов.

Генчик — людина рідкісна. Не тільки тому, що він ніколи і нічого не боявся, завжди і скрізь слідував своїм переконанням, але через своє унікальне ставлення до людей. Він був нескінченно доброю людиною і завжди був готовий допомогти своїм друзям та знайомим. Допомагав і зовсім стороннім людям, які потрапили в халепу. А людей, які потребують його допомоги, завжди вистачало.

Не тільки змінити свої переконання, але навіть приховувати їх Генчик був органічно не здатний. Саме через його абсолютне ігнорування сили злочинної комуністичної влади і гучної невгамовності він був під постійним контролем КДБ, співробітники якого його просто ненавиділи. Добрий, привабливий, південно-галасливий, він був центром харківського дисидентського кола, і як тільки з Москви було дано команду "фас" від страху перед повторенням у нас польської "Солідарності", Генчика знову заарештували — 14 грудня 1980 року.

 

Його судили за слова, за зберігання самвидаву. Навіть адвокат за призначенням під час процесу сказав, що не знаходить у його діях складу злочину. Сам процес був відвертим фарсом і викликав реакцію, протилежну тій, на яку розраховував КДБ: замість страху — звільнення від будь-яких ілюзій щодо влади у тих, хто ще якісь ілюзії мав.

Я писав йому листи постійно до звільнення в березні 1987 року. Спочатку він був у політзоні №36 у Кучино Пермської області. Через участь у боротьбі політв'язнів проти адміністрації табору Генчик не вилазив із ШІЗО, і в результаті йому замінили режим на тюремний: послали на 3 роки до Чистопольської в'язниці. В ув'язненні він писав вірші, деякі з них я помістив у збірку його пам'яті, випущену нами до сороковин. У цьому збірнику докладна біографія, відгуки друзів на його смерть, інтерв'ю з ним, присвячені йому вірші.

Після звільнення влада настільки його боялася, що тричі знімала з поїзда, коли він мав намір поїхати до Москви. Я був цьому свідком, потім чекав, коли його звільнять із відділення міліції на вокзалі. Він зміг їздити країною лише пізніше, коли ситуація змінилася.

1990 року він став депутатом українського парламенту, там він багато зробив для ухвалення закону про реабілітацію жертв політичних репресій.

 
Депутати Верховної Ради, колишні політв'язні, у день проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року. Зліва направо: Левко Горохівський, Олесь Шевченко, Левко Лук'яненко, Ірина Калинець, Михайло Горинь, Степан Хмара, Богдан Ребрик, Богдан Горинь, Вячеслав Чорновіл, Генріх Алтунян. 

Депутати Верховної Ради, колишні політв'язні, у день проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року. Зліва направо: Левко Горохівський, Олесь Шевченко, Левко Лук'яненко, Ірина Калинець, Михайло Горинь, Степан Хмара, Богдан Ребрик, Богдан Горинь, Вячеслав Чорновіл, Генріх Алтунян. Депутати Верховної Ради, колишні політв'язні, у день проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року. Зліва направо: Левко Горохівський, Олесь Шевченко, Левко Лук'яненко, Ірина Калинець, Михайло Горинь, Степан Хмара, Богдан Ребрик, Богдан Горинь, Вячеслав Чорновіл, Генріх Алтунян.

Під час серпневого путчу Генчик приймав щодня на свій факс інформацію з Москви про події в країні, а я розмножував її, розповсюджував та читав на мітингу на площі. Іншого факсу у Харкові тоді не було. Докладніше я описав ці події тут.

Ми були разом у "Меморіалі", часто він бував у ХПГ. Усі ці роки він був другом та порадником.

 

Восени 2004 року Генчик став одним із керівників харківського відділення Комітету національного порятунку, протягом Помаранчевої революції 21 листопада-8 грудня був ведучим усіх мітингів у Харкові на підтримку Ющенка.

Генріх завжди випромінював енергію та життєлюбство, ніколи не скаржився на здоров'я. Життя в ньому було на десятьох, і в безглузду смерть через ускладнення після невдало проведеної операції було просто неможливо повірити. З того часу минуло вже понад 18 років, і всі ці роки мене не залишає відчуття, як сильно його не вистачає.

Михайло Косів: Епохальний Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року

Референдум 1 грудня 1991 року таки справді має епохальне значення: усенародне схвалення надало Українській Державі абсолютної – і внутрішньої, і міжнародної – легітимності. А тому нинішні путінські базікання про "адін народ, що складається з трьох віток", "ісконнорусскую територію", а відтак – необхідність єдиної держави сприймаються як злочинні неонацистські затії. Як підставу для розгляду злочинних дій для їх реалізації Міжнародним Воєнним Трибуналом в Гаазі.

: Десять років без Євгена Сверстюка

1 грудня 2014 року відійшов у вічність філософ, поет, учасник руху шістдесятництва, політв'язень радянського режиму Євген Сверстюк. Публікуємо світлі спогади, якими поділилися ті, хто знав і спілкувався з паном Євгеном особисто.

Олексій Панич : Майбутнє Росії: як відокремити можливе від неможливого

Жодне перемир'я не поставить крапку в російсько-українському протистоянні. Якщо Росія не задовольнилася Кримом та Донбасом, які підстави вважати, що вона задовольниться іншими українськими землями, захопленими нею на момент перемир'я? Це протистояння не завершиться навіть якщо Україні вдасться відвоювати силою всі свої території, включно з Кримом. Адже Росія, що зазнала військової поразки, прагнутиме реваншу. Цього не станеться лише за одної умови: якщо в самій Росії відбудуться внутрішні трансформації.

Сергій Шумило: Помер сектантський діяч і самозваний «схіархиєпископ» Херувим (Дегтяр)

На Чернігівщині помер автор лжепророцтва, яке Кіріл Гундяєв полюбляє використовувати для обгрунтування ідеології "русского міра" та виправдання війни проти України.