Іван Григорович – жертва румунського та совєтського терору

Іван Григорович був провідним актором-любителем українського театру, який діяв в 1930-х роках під егідою товариства "Буковинський Кобзар" в Чернівцях. Також був редактором чернівецького часопису "Самостійність". За свою українську націоналістичну діяльність Івана Григоровича було тричі засуджено румунським військовим судом – двічі в 1937 році в Чернівцях та в 1942 році в Яссах.

 
Іван Григорович

Іван Григорович – український актор, редактор, жертва румунського та совєтського терору проти буковинських українців.

Відколи на початку 1990-х років в Україні розпочався процес відновлення історичної справедливості щодо репресованих діячів українського підпілля, найзагадковішою, і водночас найпривабливішою постаттю на Буковині був Іван Григорόвич, арештований совєтською контррозвідкою в Бухаресті в ході масштабної операції проти найвизначніших українських діячів в столицях країн Центральної Європи, та безслідно знищений в череві сталінської репресивної машини.

Його коротке, напрочуд насичене життя варте не лише пера історика, але й захопливого повнометражного пригодницького фільму. Дуже хотілося б сподіватися, що моє документальне генеалогічне дослідження про велику чернівецьку родину Григорόвичів спонукає істориків звернути свій погляд на драматичну історію українського визвольного руху на Буковині в 1930-1940 роках, відсунувши набік улюблені ними енкаведистські фальсифікати.

Я досі пам'ятаю зустріч Аркадія Жуковського з вже "українським" головою Чернівецького СБУ, генералом Миколою Кушніром в моєму кабінеті в міській раді в вересні 1992 року, під час якої паризький професор, який на десятках сторінок своєї "Історії Буковини" описував діяльність Івана Григоровича, намагався отримати бодай якусь інформацію про його долю після арешту.

У відповідь він отримав чемне запевнення, що документи у справі Григоровича зберігаються у недоступних для українців архівах московського КГБ. Коли ж я найняв на повну ставку компетентного працівника чернівецької прокуратури для укладання картотеки репресованих жителів Чернівців, то в 1993 році отримав від нього дуже скупий результат, в якому не було вказано навіть року загибелі Івана Григоровича.

Зрештою, навіть тих неповних інформацій ви не знайдете сьогодні, 30 років пізніше, в "Українському мартиролозі" Державної архівної служби України – бо кому це, мовляв, потрібно!

Нічого не знав про долю свого молодшого брата і Петро Григорович, якому пощастило разом з батьками та рештою численної родини виїхати восени 1940 року з Чернівців в Німеччину серед інших буковинських фольксдойчів, а в листопаді 1949 року приплисти разом з іншими DP з Бремена до Нью-Йорка, подавши свою національність вже як польську.

 
Список переміщених осіб, які 10 листопада 1949 року приплили в Нью-Йорк з Бремена

В США Петро був активним організатором тамтешніх буковинських українців, довгі роки очолював ЦОБУ – Центральне Об'єднання Буковинських Українців в Нью-Йорку. В 1990-х роках я принагідно листувався з Петром Григоровичем в різних справах; останнього листа від нього я отримав у 2000 році!

 
Лист Петра Григоровича, 2000 рік

Навіть побіжне ознайомлення з життєписами братів Петра (1909 р. нар.) та Івана (1911 р. нар.) може скласти в нас враження про банальність і наперед визначеність життєвих доль цих двох ключових постатей українського націоналістичного руху Буковини. Хіба могло бути інакше? Адже їхнім батьком був доктор Антон Григорович, сотник УГА, відомий український громадський діяч.

Він послав обох братів навчатися в 4-му ліцеї, колишній українській державній гімназії в Чернівцях, записавши їх учасниками останніх факультативних курсів з вивчення української мови в 1925 році. Обоє студіювали право в Чернівецькому університеті, де були активними членами українських академічних козацтв "Чорноморе" (Петро) і "Запороже" (Іван).

 
Іван Григорович як член академічного козацтва "Запороже"

Іван Григорович був провідним актором-любителем українського театру, який діяв в 1930-х роках під егідою товариства "Буковинський Кобзар" в Чернівцях. Петро був співзасновником чернівецького часопису "Самостійність", Іван же був його відповідальним редактором. За свою українську націоналістичну діяльність Івана Григоровича було тричі засуджено румунським військовим судом – двічі в 1937 році в Чернівцях та в 1942 році в Яссах.

В укладеному в 1942 році і підписаному спільно чернівецьким претором поліції та шефом бюро сиґуранци в Чернівцях поіменному списку осіб, звинувачуваних в українському іредентизмові на території Чернівецького повіту фігурує "Іван Григорович, син Антона і Домініки, народжений в 1911 році в Чернівцях, румунський громадянин українського етнічного походження, замешкалий в Бухаресті на вулиці Клопотей, 2, в 1933 році служив солдатом у 81 полку піхоти, український іредентист і підбурювач, засуджений військовим трибуналом в Яссах рішенням №64775/42".

11 листопада 1946 року (з іншими даними 20 липня) заарештований в м. Бухарест управлінням контррозвідки МДБ Південної групи військ як активний діяч ОУН в Румунії й на території Буковини. 22 листопада 1947 року особливою нарадою МДБ СРСР засуджений до 10 років таборів за такими звинуваченнями: член ОУН з 1936 року, редагував газету "Самостійність", член Буковинського проводу ОУН.

В підписаному 23 серпня 1948 року старшим уповноваженим відділу 2Н УМДБ Чернівецької області Дзюбою списку найнебезпечніших ворогів в Чернівецькій області Іван Григорович фігурує як "Крупний український націоналіст, редактор газети "Самостійність", втік в Румунію". Де й коли загинув Іван Григорович – досі невідомо; 16 березня 1993 року його було реабілітовано Чернівецькою прокуратурою.

 
Іван Григорович в совєтській в'язниці

На останній, зробленій у совєтській в'язниці фотографії, Іванові Григоровичу ще не сповнилося і 35 років. Важко пізнати в ньому того красеня-актора, яким він був до своїх арештів та років, проведених в румунських й совєтських каторжних тюрмах. Він дивиться важким поглядом у своє непевне майбутнє, мовби прощається з нами Шевченковими словами:

Мені однаково, чи буду

Я жить в Укрáїні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині —

Однаковісінько мені.

Та не однаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять...

Ох, не однаково мені!

Глибше генеалогічне дослідження роду Григоровичів розхитує струнку ідеологічну схему про те, що українськими героями можуть бути лише українці, діти свідомих українців. Перше, що вражає нас, коли ми роздивляємося метрики народження братів Петра і Івана Григоровичів – це те, що вони були позашлюбними дітьми Домніки Шурпат, народженої 18 квітня 1880 року в Молдавському Кімполунзі на тотально румунізованій сьогодні Південній Буковині, батьками якої були Іон Шурпат та Маріка Неґруш.

Щоправда, і в 1909, і в 1911 році доктор Антон Григорович в присутності двох свідків вписував себе як батька в метрики і Петра, і Івана. Офіційно Антон і Домніка оформили свої шлюбні стосунки щойно 9 лютого 1920 року, повінчавшись в православній Миколаївській церкві, де перед кільканадцятьма роками вони охрестили своїх синів. Чи була уродженою українкою Домніка Шурпат, яка померла в Нью-Йорку 20 лютого 1977 року на 97-му році життя, народивши і виростивши свідомими українцями своїх численних синів і доньок, сказати з певністю я не можу.

Такою ж загадкою для мене є походження Антона Григоровича, про якого я написав велику статтю до першого тому "Енциклопедії ЗУНР". Запису про його народження немає в метричних книгах чернівецьких православних церков, які зразково збереглися за 1878 рік; в них немає і запису про народження жодного Антона, оскільки православні буковинці тоді не вживали цього імені.

Натомість записи про хрещення численних Антонів зустрічаємо на кожній сторінці так само зразково збереженої метричної книги римо-католицької парохії в Чернівцях за 1878 рік; втім не Антона Григоровича. Тому що метричні книги греко-католицької парохії за 1878 рік не збереглися, найприродніше буде припустити, що наш Антон Григорович був охрещений саме в греко-католицькій церкві, і вже в дорослому віці змінив свої віросповідання на православне.

Зрештою, це не має для нас великого значення, бо ми шануємо всіх без винятку членів славної чернівецької родини Григоровичів за їхній внесок в ствердження українськості на Буковині та в цілому світі, а не за те, який їх піп хрестив! Україна понад усе!

Ярослав Пронюткін: Тут спочиватимуть наші герої: хто має право бути похованим на головному Меморіалі країни?

Національне військове меморіальне кладовище — це меморіал на багато років вперед. За всіма прогнозами поховання тут можуть відбуватися протягом наступних 40-50-ти і більше років. Меморіал призначений винятково для військовослужбовців — тих, які загинули в бою під час цієї війни, та тих, які мали видатні заслуги перед батьківщиною, та покинуть цей світ через дуже багато років.

Зоя Казанжи: Винні мають бути покарані

Володимира Вакуленка, українського письменника вбили росіяни. Дата його загибелі достеменно невідома. Ймовірніше, це сталося між 24 березня та 12 травня 2022 року. Після того, як Ізюм звільнили ЗСУ, у місті виявили масове поховання – понад 400 тіл. Під номером 319 було тіло Володимира Вакуленка.

Євген Гомонюк: Французькі скульптури у Миколаєві

Що спільного між найстарішим міським театром, Аркасівським сквером і зоопарком у Миколаєві? Власне французький слід. Всіх їх об’єднує художня французька ливарня Валь Д'Осне з головним салоном в Парижі, чия продукція в різні часи прикрашала ці три локації. Мова йде про п’ять найвідоміших в Миколаєві декоративних садових чавунних скульптур. Одна з них, на жаль, була втрачена ще у 1990-ті роки, інші чотири можна побачити і сьогодні.

Юрій Рудницький: Варшавська угода. Як і чому сталося так, а не інакше

22 квітня 1920 року між Україною та Польщею була укладена Варшавська угода, відома також як "пакт Пілсудський-Петлюра". Щоправда, під угодою немає підписів ані одного, ані іншого.