Клеймо "куркулихи"
"Куркулі", а здебільшого це були просто працьовиті і підприємливі люди, ховали від більшовиків одяг, взуття, предмети побуту, щоб не залишитися геть без нічого. Зокрема, просили сусідів і знайомих потримати ці речі у себе, доки не пройдуть обшуки. Деякі люди погоджувалися в цьому допомогти, а потім не повертали речі. Бо ж розуміли, що людина нікому не зможе поскаржитися і відібрати не зможе, бо одразу отримає донос на себе.
Під час вивчення матеріалів по Голодомору в Лохвиці мені довелося передивитися кілька архівних записів ще живих свідків з цього міста на Полтавщині. Люди говорили, зокрема, і про розкуркулення, що передувало Голодомору. "Куркулі", а здебільшого це були просто працьовиті і підприємливі люди, ховали від більшовиків одяг, взуття, предмети побуту, щоб не залишитися геть без нічого. Зокрема, просили сусідів і знайомих потримати ці речі у себе, доки не пройдуть обшуки. Деякі люди погоджувалися в цьому допомогти, а потім не повертали речі. Бо ж розуміли, що людина нікому не зможе поскаржитися і відібрати не зможе, бо одразу отримає донос на себе. І це ж були сусіди, до яких була довіра, і яку вони так ницо і по-звірячому знищили, сміючись в обличчя.
Моя прабабуся Степанида Михайлівна Горошко розповідала дітям, як їй довелося попрощатися з останніми гарними сукнями. Одну з них вона віддала сусідці за кілька штук дров. Та принесла дрова і з неприхованою зневагою і ненавистю, буквально жбурнула їх на підлогу. Причиною була банальна багаторічна заздрість, яка нарешті знайшла змогу вийти назовні. Іншу сукню прабабусі довелося віддати якомусь червоноармійцю, щоб він "не помітив", як один з її синів застрибне в потяг на станції, коли той їхатиме трохи повільніше. Бо це був 1932 рік, Голодомор, під час якого нікого не випускали з сіл і маленьких містечок.
Коли, вигнана зі своєї хати, вона з донькою винайняла кімнату в однієї жінки, то весь час слухала докори, знущання і зневагу, бо колишня "куркулиха". Ці насмішки і докори слухала і моя бабуся Людмила Василівна Горошко. "Ну що, "куркулі", напилися нашої крові, зараз самі побачите, як це", - знущалися над дитиною вчорашні тихі сусіди, які самі весь час зверталися до її батьків за допомогою. Хоча ніколи бабусина родина не вирізнялася, ані жорстокістю, ані пихою, ані жадобою до наживи. Навпаки - робили багато, робили для людей і для міста.
Бабусю ж "вдячні" люди не жаліли, працювала вона на дичководі, на бурякових ланках і т.д. так важко, що руки потріскалися ще в дитинстві, а між пальцями були тріщини на шкірі, які давали про себе знати все життя. Колись коли моя мама, вже будучи дорослою, приїхала в Лохвицю і шукала могилу прабабусі на цвинтарі, спитала двох стареньких, чи знають вони, де та похована. І у відповідь почула: "А! Це та "куркулиха?". Життя прабабусі "куркулихи" остаточно зламалося рівно в 40 років, коли забрали чоловіка, а її вигнали з дітьми з хати.
Наступні рівно 30 років їй довелося жити бідно і безправно та померти в день свого народження. Але в пам'яті бабок вона все одно залишилася "куркулихою". Хоча я особисто їй вдячна, що, не зважаючи ні на що, вона не зраджувала своїм принципам, і трималася рівно і гідно.
Це я до того, що всі ці речі робили не якісь інопланетяни, а ми самі. Наш одвічний ворог - сам диявол, він знає, які струни зачепити, щоб ми самі заграли свою криваву симфонію.
І якби ми знали всі ці сторінки історії в усій їх повноті, то не питали б себе "за що?".
А висновки нам потрібні, як повітря. Бо вихід - в нас самих.
