Міф про 100 тисяч жертв на Волині та Галичині
За польською історіографією, політичними актами та навіть законодавством — 40 тисяч вбитих поляків на Галинині, які разом із 60 тисячами на Волині, становить сакральну кількість 100 тисяч польських жертв на Волині та Галичині, які загинули в рамках "Волинсько-галицького геноциду, скоєного українськими націоналістами".
Кілька слів не про Волинь, але про Галичину й про "польські жертви, закатовані українськими націоналістами" на Галичині.
За польською історіографією, політичними актами та навіть законодавством — це 40 тисяч вбитих поляків, які разом з 60 тисячами на Волині становить сакральну кількість 100 тисяч польських жертв на Волині та Галичині, які загинули в рамках "Волинсько-галицького геноциду, скоєного українськими націоналістами".
Чому говоримо про жертви? Тому, що цих "100 тисяч" становить наріжний камінь польського наративу про геноцид польського населення на польських Східних Окраїнах (Kresach Wschodnich). При тому поляки боронять цієї кількості "як незалежності", розуміючи, що порушення наріжного каменя може призвести до того, що рухне ціла конструкція. А в останніх роках розповідь про цей окраїнний геноцид стала найважливішою подією Другої світової війни, важливішою за війну 1939-го, Варшавське повстання, а навіть злочини німців.
У цьому дописі пропоную залучити до обговорення один німецьких документ – військовий звіт за лютий 1944 року. На конференції українських і польських істориків у 2017 році у Черкасах я представив піврічну документацію німецьких установ, але сьогодні хочу показати це на одному прикладі.
В архівах зберіглася детальна військова звітність Військового округу Генеральна Губернія. Це — щоденні, декадні, півмісячні і місячні детальні звіти про майже 400-тисячне угруповання німецьких військ на цій території. Звіти починаються статистичними зведеннями у двох категоріях — "власні втрати" та "втрати противника" (Feindverluste -Banditen). У категорії "власних втрат" найцікавішою для нашої теми є зведення під назвою "втрати польського і українського населення, з врахування вбитих поляків і українців, що працювали в німецьких установах".
Таких жертв у лютому 1944 р. німці встановили 1,692 вбитими, 541 пораненими і 363 пропалими безвісті для всієїЇ Генеральної Губернії, тобто для 5 дистриктів: Галицького, Люблинського, Варшавського, Краківського і Радомського.
Хто були ці жертви? Це були польські та українські "колаборанти", яких вбило польське підпілля (400-500 кожного місяця); жертви совєтських партизанів; жертви поширеного — насамперед у Люблинському дистрикті — посполитого бандитизму і врешті-решт найбільша категорія жертв — українці та поляки, вбиті у міжетнічному конфлікті. Для жертв міжетнічного конфлікту для лютого це було б близько 1 000 українців і поляків, вбитих в усіх 5 дистриктах Генеральної Губернії, тобто середньостатистично 200-300 осіб у кожному дистрикті.
Тепер гляньмо на польський наратив. За ним, від липня 1943 до червня 1944 року тільки в одному Галицькому дистрикті, лише одні українські націоналісти вбили одних тільки поляків аж 40 000. У середньому виходить 3-4 тисячі в місяць "закатованих українськими націоналістами жінок, дітей і людей похилого віку".
У результаті отримуємо разючу розбіжність даних між 300-400 усіх жертв за німецькими документами і 3-4 тисячі ексклюзивно польських жертв— за польськими підрахунками. Різницю в кільканадцять разів між підрахунками не можна пояснити різною методологією або неточностями; вона вказує на якусь фундаментальну помилку, яку зробила одна зі сторін.
Німецьких даних не можна, звичайно, брати сліпо за добру монету (by the face value). До них треба ставитись критично, а зважаючи на дразливість теми жертв — навіть з прискіпливістю. Вже навіть дуже поверхове порівняння німецьких військових і поліційних даних (великий масив поліційних документів зберігається і Національному архіві в Празі) вказує на різниці. Також конфронтація кількісних даних німецьких зі встановленими списками українських і попередніми результатами встановлювання польських жертв, яку проводить колектив професора Ігоря Галагіди при Львівському Католицькому Університеті, показує, що німецькі дані не є бездоганні. Однак усі ці різні кількісно та інтерпретаційно дані німецькі та українські перебувають на порівняльному рівні вірогідності, тоді як польські відлітають на захмарні висоти.
Проти польських обчислень свідчить також загальна статистика насильницьких (бандитських в німецькій номенклатурі) актів у лютому 1944 року. Їх було 790 в Галицькому дистрикті супроти 5 474 в решті дистриктів, тобто в Галицькому дистрикті їх було у 7 разів менше, ніж на території решти Генеральної Губернії. Не треба тут пригадувати, що кількість убитих є функцією кількості насильницьких актів.
Одне слово, німецькі дані треба аналізувати, критикувати та коригувати, але їх не можна ігнорувати.
Не можна цього робити зокрема тепер. Свою доповідь у Черкасах я готував на німецьких документах, які зберігаються в американських архівах. На сьогоднішній день ситуація змінилася кардинально, тому що відпав мовний бар'єр та аргумент важкодоступності документів. Останніми роками велика частина німецьких документів була видана у польському перекладі, а ще більший масив німецьких документів став доступний в електронній постаті та безкоштовно в Бундесархіві в Берліні. Нехтування польських дослідників цими документами може породжувати підозріння, що воно має якусь вкриту, позанаукову причину. Можливо, вона скривається у вислові одного польського дослідника, який при темі німецьких документів перелякано заявив: "Панове, чи ви уявляєте, як сприйме це польська громадська думка?"
