Занзібар: незалежність довжиною в 138 днів

26 квітня 1964-го президент "Народної республіки Занзібар" Абейд Каруме оголосив про об'єднання острова з сусідньою Танганьїкою в єдину державу. Нове утворення не мало на той момент свого власного імені. Й отримало його лише через півроку - ставши Танзанією. Незалежний Занзібар проіснував лише кілька місяців. Але ця "короткометрівка" продемонструвала, що колоніалізм не зводиться до панування європейців та американців над мешканцями інших континентів, а від боротьби за справедливість до геноциду лише один крок.

 
Поштова марка Занзібара, виготовлена до першої річниці революції
wikimedia.org

26 квітня 1964 року президент "Народної республіки Занзібар" Абейд Каруме оголосив про об'єднання острова з сусідньою Танганьїкою в єдину державу. Об'єднання було настільки квапливим, що нове утворення не мало на той момент свого власного імені. Й отримало його лише через півроку - ставши Танзанією. 

 
Абейд Каруме
wikimedia.org

Незалежний Занзібар проіснував таким чином лише кілька місяців. Але ця "короткометрівка" наочно продемонструвала, що колоніалізм насправді не зводиться до панування європейців та американців над мешканцями інших континентів, а від боротьби за справедливість до геноциду насправді лише один крок. Втім, майже повсюдно в XX сторіччі геноцид супроводжувався воланнями про справедливість.

 
Прапор британського резидента на Занзібарі
wikimedia.org

Почалося все з того, що британці вирішили таки піти з островів, які контролювали з кінця XІХ сторіччя. А перед тим як остаточно "вимкнути світло", відновити усе, як було "до них". Зрештою, за колоніальної доби Занзібар формально залишався самостійним султанатом, володар якого лише слухняно виконував британські вказівки. Тож 10 грудня 1963 року Лондон керувати припинив, а султан Сеїд-Джамшид майже автоматично став цілком незалежним володарем.

 
Сеїд-Джамшид, останній султан Занзібара
wikimedia.org

От тільки до приходу британців Занзібар теж був колонією. Просто не європейською, а... оманською. Оман, арабська держава на сході Аравійського півострову, з XVII сторіччя мав власну колоніальну імперію, яка складалася переважно з відібраних у португальців факторій і фортець на узбережжі та біля узбережжя Східної Африки.

 
Оманська колоніальна імперія та шляхи торгівлі в Індійському океані
wikimedia.org

Щоправда, в 1840 році оманський султан Саїд переніс столицю з рідного Маската саме до Занзібара, а після його смерті від імперії відділився сам Оман. Проте принципово це ситуацію не змінило – хоч нащадки Саїда жили на острові, але сам він – разом з населенням – залишався по суті їхньою колонією.

 
Палац, зведений оманськими султанами на Занзібарі. Малюнок XIX сторіччя
wikimedia.org

Більше того султани фактично контролювали мало не десяту частину сусіднього Африканського континенту, звідки через Занзібар та й до самого Занзібара вивозили рабів. Згодом, щоправда, з материка їх витіснили європейці, та й работоргівлю формально заборонили.

 
Работоргівці транспортують невільників, "добутих" в Африці. Малюнок XIX сторіччя
wikimedia.org

Але за цей час, власне, і склался типово колоніальна структура занзібарського суспільства. Панівною верствою на острові були нащадки арабських колонізаторів, їх на 1963 рік нараховували приблизно 50 тисяч.

 
Мешканець Занзібару арабського походження. Малюнок XIX сторіччя
wikimedia.org

Упослідженою більшістю були власне занзібарці – їх нараховували в три, а то й в чотири рази більше. Тубільці зберігали особливу ідентичність. Переважно темношкірі, вони однак вважали себе нащадками ще перських переселенців до Занзібару, які за переказами досягли острова ще в X сторіччі. Звідси й їхня самоназва – ширазі.

 
Міхраб занзібарської мечеті Кізімказі – найстарішої на південь від екватора. Напис на ньому дозволяє припустити, що зведена вона щонайменше у XII сторіччі
Фото автора

Вихідці з континенту, теж темношкірі, були переважно колишніми рабами. За чисельністю вони поступалися ширазі і лише трохи перевищували чисельність арабів.

 
Пам'ятник жертвам работоргівлі у Занзібарі
Фото автора

Була ще одна група населення, яка значно зросла вже за британської влади – вихідці з Індії, що займалися переважно торгівлею. Араби ставилися до них зверхньо, темношкірі (обох груп) - вважали спільниками за колонізаторів-арабів.

 
Будинок, в якому мешкала родина Фредді Мерк'юрі (Фарруха Булсари) – найвідомішого у світі уродженця Занзібара, що належав до "індійської" громади острова
wikimedia.org

Політичні партії мали здебільшого етнічне забарвлення. Націоналістична партія Занзібара (НПЗ) була переважно арабською, в Афро-ширазійській партії (АШП), створеній вже згаданим Абейдом Каруме, домінували темношкірі.

 
Канга (елемент місцевого одягу) з символікою АШП
wikimedia.org

Перші парламентські вибори завершилися "внічию" - обидві партії отримали однакову кількість місць, а на двох наступних перемогла НПЗ. Ватажки АШП звинуватили опонентів в маніпуляціях та фальсифікаціях. Заворушення, що було спалахнули, були придушені.

 
Прапор незалежного Султанату Занзібар
wikimedia.org

Уряд арабських націоналістів на чолі з Мухаммадом Хамаді взяв курс на зміцнення свого домінування - з поліції вичищалися "нелояльні елементи" (що за збігом обставин були переважно темношкірими), радикальні групи (і прирівнені до них) були заборонені. При цьому серед заборонених опинилася й партія Умма на чолі з Абдулрахманом Бабу - вона хоч і була створена арабами, але опонувала НПЗ "зліва".

 
Абдулрахман Бабу
wikimedia.org

Та зрештою це це лише загострило ситуацію. Найневдоволенішими були вихідці з континенту, які й відчували себе найбільш упослідженими. В них невдовзі з'явився й лідер – переселенець з Уганди Джон Окелло, доволі мутний тип, який на батьківщині сидів за зґвалтування, а потім почав "чути голоси". В натовпі він почував себе як риба в воді.

 
Джон Окелло із спільниками
going-postal.com

Саме Окелло швидко згуртував навколо себе загін озброєних прихильників, кістяком якого стали звільнені поліціянти. 12 січня 1964 року вони несподіваним ударом захопили поліцейські дільниці, склади зброї та радіостанцію в столиці. Ще за кілька годин під їхнім контролем опинилися урядові будівлі, телеграф та аеропорт.

 
Прапор, який використовували революціонери
wikimedia.org

Султан, керівник уряду та наближені до них особи встигли втекти. Окелло заявив про "перемогу революції" і оголосив себе фельдмаршалом, от тільки в державному управлінні не геть не розумівся, та й на популярність серед ширазі розраховувати не міг. Тож очолити "Революційну раду" він запропонував Каруме, який в момент путчу взагалі знаходився на континенті.

 
Абейд Каруме з військовими та радниками
zanzibarhistory.org

Лідер АШП повернувся на острів переможцем. А Окелло зайнявся тим, що в нього "виходило найкраще" - вбивствами, грабунками та зґвалтуваннями. "Ворогів та маріонеток", якими він – по радіо - оголосив арабів та емігрантів з Індії. Погроми та етнічні чистки перетворилися по суті на геноцид – арабське і індійське населення острова винищили майже повністю.

 
Тіла вбитих занзібарських арабів. Кадр з фільму "Прощавай, Африко!"
wikimedia.org

А кадри з трупами, які залишали просто неба, або скидали до "братських" ровів, облетіли весь світ – їх зняли італійські кореспонденти (європейців погромники Окелло намагалися не чіпати – втім, їх на острові і було небагато).

 
Братська могила жертв терору. Кадр з фільму "Прощавай, Африко!"
wikimedia.org

Каруме до наведення ладу вдався лише через кілька тижнів – коли знищення було по суті доведено до кінця, а Окелло остаточно себе дискредитував – не в очах загиблих, звісно, а серед більшості занзибарців – ширазі.

На вулиці повернулися поліцейські, погромників швидко роззброїли "справжні революціонери" з партії Умма, легалізованої після революції (зрештою, вони переважно були арабами і мали з мародерами свої рахунки), а самого Окелло, який нерозважливо виїхав з острова "по справах", назад вже не пустили. "Мавр" зробив свою справу.

 
Абдулрахман Бабу і Че Гевара
wikimedia.org

Щоправда активність Умми і відверта орієнтація її ватажків на Кубу, якщо не на Китай, Каруме швидко почала лякати – ще й серед публіки почали ширитися чутки, що з дня на день на острові з'являться хлопці із самої Гавани.

 
Джуліус Ньєрере проводить церемонію, що має символізувати злиття Занзібара з Танганьїкою
cms.forbesafrica.com

Тому президент "Народної республіки" й поквапився оголосити про злиття з Танганьїкою, лідер якої, Джуліус Ньєрере, був його давнім приятелем. І зрештою не прогадав. Бо завдяки об'єднанню залишився правителем хай і не повністю незалежного, але цілком автономного Занзібару. Ще й віце-презентом Танзанії. І залишався при владі до квітня 1972 року – коли його вбили вже нові путчисти.

Теми

Олексій Мустафін: Слабкість сили. Повчальні уроки Дейтона

Угода про припинення Боснійської війни 1992-1995 років увійшла до історії (та й не лише історії – адже її вважають чинною і досі) як Дейтонська. Адже була підписана президентами Боснії і Герцеговини Алією Ізетбеговичем, Хорватії Франьо Туджманом та Сербії Слободаном Мілошевичем на базі Райт-Паттерсон біля міста Дейтон в штаті Огайо.

Ярослав Кравченко : Реальний світ і фантазії лемківського мистця-самоука Епіфанія Дровняка

Свій перший пензлик Никифор Дровняк зробив зі щітки для гоління, коли працював прибиральником у перукарні. Малював найдешевшими акварельними фарбами - "гудзичками", змочуючи пензлик слиною, та крейдою на пакувальному папері чи на картоні, на списаних зошитах, на старих плакатах. У людних місцях, найчастіше при вході до Нових Лазєнек в Криніца-Здруй, викладав з торби пензлі та олівці, витягав пляшечку з водою та фарби і робив замальовки-ескізи. Поряд виставляв на продаж кілька вже завершених малюнків і "лист-прохання", де зазначав, що самостійно навчився малювати, просив у людей підтримки: "Бог Вам віддячить".

Олександр Шевцов: "Селян закопували в землю живими". Свідчення про мордування українців поляками на Львівщині 1939 року

"Осторонь дороги, у невеликому яру, лежали страшенно понівечені трупи. Це були українці, яких, за словами автора, жорстоко вбили польські підрозділи "Оборони". Жодна людина не здатна описати, з якою жорстокістю було знищено цих нещасних людей. За свідченнями місцевого цивільного населення, у лісі за цим яром мало бути ще близько 200 подібних жертв польської жорстокості. Цього видовища я ніколи не забуду. Ми обоє були раді, коли залишили позаду це місце звірячої жорстокості."

Андрій Іванець: Володимир Куткін: 100 років від народження художника, який свідчив про Голодомор і ГУЛАГ

Володимир Куткін належав до тієї нечисленної когорти митців у СРСР, які в умовах комуністичної цензури й політики "вимушеної амнезії" першими наважилися візуалізувати злочини комуністичного режиму – Голодомор 1932–1933 років та сталінські репресії. У фондах Національного музею Голодомору-геноциду зберігається унікальна колекція з понад ста його робіт, що стали вагомими мистецькими свідченнями про геноцид українського народу.