Занзібар: незалежність довжиною в 138 днів
26 квітня 1964-го президент "Народної республіки Занзібар" Абейд Каруме оголосив про об'єднання острова з сусідньою Танганьїкою в єдину державу. Нове утворення не мало на той момент свого власного імені. Й отримало його лише через півроку - ставши Танзанією. Незалежний Занзібар проіснував лише кілька місяців. Але ця "короткометрівка" продемонструвала, що колоніалізм не зводиться до панування європейців та американців над мешканцями інших континентів, а від боротьби за справедливість до геноциду лише один крок.
26 квітня 1964 року президент "Народної республіки Занзібар" Абейд Каруме оголосив про об'єднання острова з сусідньою Танганьїкою в єдину державу. Об'єднання було настільки квапливим, що нове утворення не мало на той момент свого власного імені. Й отримало його лише через півроку - ставши Танзанією.
Незалежний Занзібар проіснував таким чином лише кілька місяців. Але ця "короткометрівка" наочно продемонструвала, що колоніалізм насправді не зводиться до панування європейців та американців над мешканцями інших континентів, а від боротьби за справедливість до геноциду насправді лише один крок. Втім, майже повсюдно в XX сторіччі геноцид супроводжувався воланнями про справедливість.
Почалося все з того, що британці вирішили таки піти з островів, які контролювали з кінця XІХ сторіччя. А перед тим як остаточно "вимкнути світло", відновити усе, як було "до них". Зрештою, за колоніальної доби Занзібар формально залишався самостійним султанатом, володар якого лише слухняно виконував британські вказівки. Тож 10 грудня 1963 року Лондон керувати припинив, а султан Сеїд-Джамшид майже автоматично став цілком незалежним володарем.
От тільки до приходу британців Занзібар теж був колонією. Просто не європейською, а... оманською. Оман, арабська держава на сході Аравійського півострову, з XVII сторіччя мав власну колоніальну імперію, яка складалася переважно з відібраних у португальців факторій і фортець на узбережжі та біля узбережжя Східної Африки.
Щоправда, в 1840 році оманський султан Саїд переніс столицю з рідного Маската саме до Занзібара, а після його смерті від імперії відділився сам Оман. Проте принципово це ситуацію не змінило – хоч нащадки Саїда жили на острові, але сам він – разом з населенням – залишався по суті їхньою колонією.
Більше того султани фактично контролювали мало не десяту частину сусіднього Африканського континенту, звідки через Занзібар та й до самого Занзібара вивозили рабів. Згодом, щоправда, з материка їх витіснили європейці, та й работоргівлю формально заборонили.
Але за цей час, власне, і склался типово колоніальна структура занзібарського суспільства. Панівною верствою на острові були нащадки арабських колонізаторів, їх на 1963 рік нараховували приблизно 50 тисяч.
Упослідженою більшістю були власне занзібарці – їх нараховували в три, а то й в чотири рази більше. Тубільці зберігали особливу ідентичність. Переважно темношкірі, вони однак вважали себе нащадками ще перських переселенців до Занзібару, які за переказами досягли острова ще в X сторіччі. Звідси й їхня самоназва – ширазі.
Вихідці з континенту, теж темношкірі, були переважно колишніми рабами. За чисельністю вони поступалися ширазі і лише трохи перевищували чисельність арабів.
Була ще одна група населення, яка значно зросла вже за британської влади – вихідці з Індії, що займалися переважно торгівлею. Араби ставилися до них зверхньо, темношкірі (обох груп) - вважали спільниками за колонізаторів-арабів.
Політичні партії мали здебільшого етнічне забарвлення. Націоналістична партія Занзібара (НПЗ) була переважно арабською, в Афро-ширазійській партії (АШП), створеній вже згаданим Абейдом Каруме, домінували темношкірі.
Перші парламентські вибори завершилися "внічию" - обидві партії отримали однакову кількість місць, а на двох наступних перемогла НПЗ. Ватажки АШП звинуватили опонентів в маніпуляціях та фальсифікаціях. Заворушення, що було спалахнули, були придушені.
Уряд арабських націоналістів на чолі з Мухаммадом Хамаді взяв курс на зміцнення свого домінування - з поліції вичищалися "нелояльні елементи" (що за збігом обставин були переважно темношкірими), радикальні групи (і прирівнені до них) були заборонені. При цьому серед заборонених опинилася й партія Умма на чолі з Абдулрахманом Бабу - вона хоч і була створена арабами, але опонувала НПЗ "зліва".
Та зрештою це це лише загострило ситуацію. Найневдоволенішими були вихідці з континенту, які й відчували себе найбільш упослідженими. В них невдовзі з'явився й лідер – переселенець з Уганди Джон Окелло, доволі мутний тип, який на батьківщині сидів за зґвалтування, а потім почав "чути голоси". В натовпі він почував себе як риба в воді.
Саме Окелло швидко згуртував навколо себе загін озброєних прихильників, кістяком якого стали звільнені поліціянти. 12 січня 1964 року вони несподіваним ударом захопили поліцейські дільниці, склади зброї та радіостанцію в столиці. Ще за кілька годин під їхнім контролем опинилися урядові будівлі, телеграф та аеропорт.
Султан, керівник уряду та наближені до них особи встигли втекти. Окелло заявив про "перемогу революції" і оголосив себе фельдмаршалом, от тільки в державному управлінні не геть не розумівся, та й на популярність серед ширазі розраховувати не міг. Тож очолити "Революційну раду" він запропонував Каруме, який в момент путчу взагалі знаходився на континенті.
Лідер АШП повернувся на острів переможцем. А Окелло зайнявся тим, що в нього "виходило найкраще" - вбивствами, грабунками та зґвалтуваннями. "Ворогів та маріонеток", якими він – по радіо - оголосив арабів та емігрантів з Індії. Погроми та етнічні чистки перетворилися по суті на геноцид – арабське і індійське населення острова винищили майже повністю.
А кадри з трупами, які залишали просто неба, або скидали до "братських" ровів, облетіли весь світ – їх зняли італійські кореспонденти (європейців погромники Окелло намагалися не чіпати – втім, їх на острові і було небагато).
Каруме до наведення ладу вдався лише через кілька тижнів – коли знищення було по суті доведено до кінця, а Окелло остаточно себе дискредитував – не в очах загиблих, звісно, а серед більшості занзибарців – ширазі.
На вулиці повернулися поліцейські, погромників швидко роззброїли "справжні революціонери" з партії Умма, легалізованої після революції (зрештою, вони переважно були арабами і мали з мародерами свої рахунки), а самого Окелло, який нерозважливо виїхав з острова "по справах", назад вже не пустили. "Мавр" зробив свою справу.
Щоправда активність Умми і відверта орієнтація її ватажків на Кубу, якщо не на Китай, Каруме швидко почала лякати – ще й серед публіки почали ширитися чутки, що з дня на день на острові з'являться хлопці із самої Гавани.
Тому президент "Народної республіки" й поквапився оголосити про злиття з Танганьїкою, лідер якої, Джуліус Ньєрере, був його давнім приятелем. І зрештою не прогадав. Бо завдяки об'єднанню залишився правителем хай і не повністю незалежного, але цілком автономного Занзібару. Ще й віце-презентом Танзанії. І залишався при владі до квітня 1972 року – коли його вбили вже нові путчисти.
