Перша заокеанська. Війна США проти "піратів Середземного моря"
Гімн морської піхоти США починається зі слів "Від чертогів Монтесуми до узбережжя Тріполі". І дає зрозуміти, що її бійці готові діяти в будь-якому куточку земної кулі. Цікаво, однак, що до згаданих у тексті "чертогів" у сусідній Мексиці американці дісталися лише в середині XIX сторіччя. Натомість біля Тріполі, розташованого у семи тисячах кілометрах від Америки, опинилися вже на початку століття. Війна з пашею Тріполі Юсуфом Караманли стала, по суті, першою в історії Сполучених Штатів - з часу появи цієї держави на світових картах.
Гімн морської піхоти США починається зі слів "Від чертогів Монтесуми до узбережжя Тріполі". І дає зрозуміти, що її бійці готові діяти в будь-якому куточку земної кулі. Цікаво, однак, що до згаданих у тексті "чертогів" у сусідній Мексиці американці дісталися лише в середині XIX сторіччя. Натомість біля Тріполі, розташованого у семи тисячах (!) кілометрах від Америки, опинилися вже на початку століття.
Війна з пашею Тріполі Юсуфом Караманли стала, по суті, першою в історії Сполучених Штатів - з часу появи цієї держави на світових картах. Якщо, звісно, не враховувати конфлікт із сусіднім Алжиром за кілька років до неї – його теж часто називають війною, хоча за масштабом він тріполітанській війні безумовно поступався. Але в будь-якому разі "дебют" в американців все одно вийшов одразу заокеанським…
Тріполітанський паша оголосив війну далекій республіці сам. Наказавши зрубати жердину з американським прапором, встановлену в його столиці перед консульством США. Показово, однак, що у володіннях Караманли вже було повноцінне американське представництво – навіть з європейських країн похвалитися подібним рівнем відносин із Сполученими Штатами в тій часи могла далеко не кожна.
Більше того - в 1796 році США уклали з Тріполі й цілком офіційний договір (саме він, зрештою, і став причиною для війни). От тільки чимало американців вважали його… ганебним. Адже за ним Сполучені Штати взяли на себе зобов'язання сплачувати Тріполі данину (в документі ввічливо названою "компенсаціями").
З іншого боку, американці були аж ніяк не єдиними, хто погоджувався платити. Подібні договори з Тріполі, а також його сусідами – Тунісом та Алжиром змушені були укласти і "великі держави" Європи – Іспанія, Франція, Швеція, Британія. Адже їхні кораблі в цій частині Середземного моря століттями ставали жертвами нападів берберійських піратів – підданих північноафриканських володарів.
Впоратися з розбійниками силами своїх власних флотів європейці не змогли. До того ж кожна "антипіратська" експедиція обходилася надзвичайно дорого, а результати були мізерними. Тож зрештою усі погодилися на "відступні" місцевим беям та пашам, а ті принаймні пообіцяли стримувати своїх корсарів від грабежів.
Угода американців з Тріполі була навіть вигіднішою, аніж їхні ж договори з Тунісом та Алжиром, Юсуфу Караманли вони хоча б платили менше. Та зрештою саме це пашу й обурило.
Дізнавшись про обрання новим президентом США Томаса Джефферсона, паша надіслав йому листа - просто до інавгурації – в якому "повідомив", що збільшує розміри обов'язкових виплат до 225 тисяч доларів на рік.
Іронія долі полягала в тому, що саме Джефферсон усі попередні роки критикував договір 1796 року і наполягав на тому, що держава вільних людей не має сплачувати данину в принципі. Тому лист залишив без відповіді. А паша оголосив Сполученим Штатам війну.
Оголосити, звісно, оголосив, але війна почалася доволі дивно. Бо ані паша не мав флоту в Атлантиці, ані США – військових кораблів в Середземному морі. Воювали спочатку… шведи, які теж в цей час відмовилися платити данину Тріполі.
Американська ескадра дісталася ворожих берегів лише за кілька місяців. І вже на місці стало зрозуміло, що чи не половина її кораблів - занадто великі за розмірами та просто не пристосовані до конкретних умов війни на малих глибинах.
Відтак прибульці змушені були маневрувати далі від берега, а берберійці навпаки намагалися від нього не надто віддалятися.
За перший рік війни по суті відбувся лише один серйозний бій – американцям вдалося захопити ворожий бриг "Тріполі" (за іронією долі, це був колишній американський корабель, захоплений свого часу піратами).
За другий рік бою не відбулося жодного. А на третій американці втратили один зі своїх фрегатів – "Філадельфію" - який сів таки на мілину.
Тріполітанці квапливо відбуксирували "подарунок" до порту – настільки великих кораблів в них ніколи не було. Героїчними зусиллями загону Стівена Декейтера "Філадельфію" вдалося спалити. Сьогодні саме з цього рейду починають історію американської морської піхоти та сил спецпризначення. Але змінити хід тодішньої війни він не міг за визначенням.
Американське командування врешті-решт наважилося на штурм Тріполі. Проте ключовий пункт плану – з використанням корабля з вибухівкою – не спрацював, берберійцям вдалося знищити брандер ще на підході до гавані. Тож і сама атака завершилася безрезультатно.
Ситуація явно заходила в "глухий кут". На війну американці витратили вже більше п'яти мільйонів доларів (навіть із збільшенням суми виплат паша вимагав в двадцять разів менше!), а перемога здавалася чи не такою ж далекою, як на самому початку.
З війни вийшов єдиний союзник США – Швеція. Стокгольм погодився відновити виплату данини. У відчаї і американський командувач Річард Морріс почав "промацувати" контакти з супротивником - сигналізуючи, що, мовляв, "можна зійтись посередині".
Довелося змінювати командування ескадри – її очолив Едвард Пребл. Та й саму стратегію ведення війни. За пропозицією американського представника в Тунісі Вільяма Ітона в боротьбі проти Юсуфа Караманли вирішили використати… його брата Хамета, якого паша свого часу вигнав з країни.
З'ясувалося, що це й справді "найвразливіше" місце тріполітанської оборони. Дізнавшись про перемовини брата з американцями, Юсуф навіть запропонував поділитися з ним владою та віддати одну з провінцій своєї держави. Але було вже пізно. Хамет на той момент вже міцно сидів на гачку.
В Єгипті для нього нашвидкуруч зібрали загін найманців – переважно з греків та арабів. Командування взяв на себе сам Ітон. Відгуки про боєздатність зібраних похапцем вояків були різними, проте зрештою Ітон таки зміг – при вогневій підтримці американської ескадри - захопити місто Дерна в Киренаїці.
До Тріполі звідти був ще далекий шлях. Але Юсуф і справді злякався. Та запросив перемовини. Зрештою сторони зійшлися на тому, що паша отримає 60 тисяч доларів за звільнення американських полонених, але про регулярну сплату данини надалі не буде й мови.
Ітон, який тільки-но відчув себе "королем пустелі", щоправда, був проти й наполягав, щоб бранців звільнили без викупу. Але рішення ухвалював президент. Джефферсону було потрібно завершити цю війну якнайшвидше (на обрії вже була інша війна - з Британією). Краще, звісно, перемогою. Але визнання того, що вільні люди данину не платитимуть – хіба не перемога?
