Відхреститися від колонізаторів. Стратегія виживання володарів Конго
3 травня 1491 року в столиці африканської держави Конго відбулася урочиста церемонія. Маніконго, тобто місцевий володар, Нзінґа-а-Нкуву охрестився й узяв собі нове ім'я, Жуан I. Його дружина Нзінгі-а-Нлаза стала Леонорою, а син Мвемба — Афонсу. Вибір імен був не випадковим – саме так звали тодішніх короля і королеву Португалії та їхнього сина, спадкоємця престолу. Саме португальці познайомили маніконго з християнством і саме з Лісабоном він прагнув укласти політичний та військовий союз.
3 травня 1491 року в столиці африканської держави Конго (не плутати з двома однойменними сучасними утвореннями!) відбулася урочиста церемонія. Маніконго, тобто місцевий володар, Нзінґа-а-Нкуву охрестився й узяв собі нове ім'я, Жуан I. Його дружина Нзінгі-а-Нлаза стала Леонорою, а син Мвемба — Афонсу.
Вибір імен був не випадковим – саме так звали тодішніх короля і королеву Португалії та їхнього сина, спадкоємця престолу. Саме португальці познайомили маніконго з християнством і саме з Лісабоном він прагнув укласти політичний та військовий союз.
Вперше кораблі з великими червоними хрестами на вітрилах – символами Ордену Христа – з'явилися біля берегів Конго в 1483 році. Це була експедиція під командуванням Діогу Кана. Тоді були встановлені торгівельні стосунки між двома державами, а Нзінґа-а-Нкуву спрямував до Європи посольство.
Це був лише початок доби Великих відкриттів та колонізації, тож португальці поводили себе обережно. Зрештою великих сил для нападів та штурмів в незнайомих краях за тисячі миль від дому в них тоді не було. Тож укладання союзів з місцевими володарями здавалися надійнішим засобом поширення впливу і убезпечення шляхів сполучень, аніж застосування сили.
Готовність маніконго домовлятися була відтак для колонізаторів справжнім подарунком долі і вони, звісно, вхопилися за свій шанс. Проте і Нзінґа-а-Нкуву насправді був зацікавлений в союзі. Адже португальці могли суттєво посилити його позиції як всередині країни, так і у відносинах із сусідами. Хоча б тому, що в європейців були такі потрібні йому фахові ремісники та вогнепальна зброя.
Згода охреститися не здавалася надмірною "платою за послугу". Зрештою, саме так християнство утверджувалося і в багатьох інших країнах світу в попередні епохи. Нзінґа-а-Нкуву в цьому сенсі мало чим відрізнявся від Хлодвіґа чи Володимира Великого. Хіба що жив на кілька століть пізніше та на іншому континенті.
Звісно, в самому Конго не всім подобалася легкість, з якою маніконго змінив свою віру. І за кілька років, вочевидь під тиском місцевих "консерваторів", Нзінґа-а-Нкуву повернувся до традиційних вірувань. Але залишив в країні священників і місіонерів, які могли вільно спілкуватися із паствою та проповідувати. Тож його сину – Афонсу I – після утвердження на престолі було легше провести "повторне хрещення" і остаточно утвердити в Конго католицизм як державну релігію.
Саме правління Афонсу I вважають часом найбільшого піднесення Конго. Батьківський рецепт "використання" європейців в своїх інтересах від використав і навіть "творчо розвинув". Новий португальський король Мануел Щасливий надіслав йому аж п'ять кораблів з майстрами, насамперед будівельниками. Вони звели у столиці - перейменованої в цей час з Мбанза-Конго на Сан-Сальвадор – двоповерховий кам'яний палац, численні церкви та кафедральний собор.
З'явилася навіть власна друкарня, в якій двоє німців друкували книжки та тексти королівських розпоряджень (для порівняння – в Московії перша книжка була надрукована через двадцять років після смерті Афонсу I, а в Персії майже через сторіччя).
Проте найбільш вражаючим заходом володаря було створення в країні мережі шкіл – за прикладом монастирських в Португалії.
Одна з них була призначена для дівчат, а загальну кількість закладів за деякими даними довели до сотні – для транссахарської Африки ця цифра була грандіозною навіть для початку XX сторіччя, а тут йдеться про середину XVI!
Афонсу I намагався встановити прямі відносини з Апостольським престолом. Зокрема й тому, що "дружба" з португальцями в нього складалася не завжди. Маніконго не дозволяв купувати іноземцям землю в його володіннях та прагнув обмежити работоргівлю – попри те, що для португальців це був найприбутковіший вид комерції.
В 1540 році вивіз невільників із Конго був взагалі заборонений. Работоргівці у відповідь влаштували замах на Афонсу I – просто під час великодньої меси. Для підданих маніконго – вже католиків - це було неймовірним блюзнірством.
Звісно, місцевий католицизм мав і свої особливості – та хіба могло бути якось інакше? Поширюючи слово боже серед тубільців, проповідники змушені були шукати з ними "спільну мову" - і йшлося не лише про переклад як такий, а й про використання образів і понять, що вже існували серед пастви.
Для позначення християнського бога, скажімо, використовували ім'я "Нзамбі-а-Мпунгу" - верховного божества місцевих культів, а святих називали "мінкісі" (або ж "нкісі" в однині) – так само, як різьблені фігурки духів.
При цьому з "поклонінням ідолам" Афонсу I боровся завзято – спалюючи язичників, які їх вшановували, разом із самими ідолами. А ще володар особисто опікувався розвитком у Конго богослов'я – хоч давалося йому це нелегко. За свідченням сучасників він часто просто засинав над книжками.
Після смерті Афонсу І держава занурилася у смути, ускладнені нападами ззовні. Наприкінці наступного, XVII сторіччя її мало не знищила виснажлива громадянська війна. Але християнство встигло пустити в Конго глибоке коріння. Настільки глибоке, що навіть місцеві харизматичні рухи змушені були "вдягатися" у відповідні "шати".
В часи громадянської війни, скажімо, особливої популярності набуло антоніанство, засновницею якого вважають енергійну проповідницю Беатрісу Кімпу Віту. Палка прихильниця об'єднання співвітчизників, вона переконувала, що християнство народилося на на Близькому Сході, а в Африці. Ісус з апостолами нічим не відрізнялися за зовнішнім виглядом від мешканців Конго.
Кімпа Віта закликала відмовитися від хреста, хрещення, сповіді та молитви, дозволяла полігамію, але при цьому запевняла, що її напучував… Антоній Падуанський, який з'являвся їй у видіннях.
Проповідницю врешті-решт стратили - як чаклунку та єретичку (подейкують, що на цьому особливо наполягали португальські ченці). Її послідовників знищили – жертв нараховували десятки тисяч. Але єдність країни була відновлена. І Конго зберігало самостійність аж до другої половини XIX сторіччя, часів "Бійки за Африку". Не в останню чергу - завдяки тому, що Нзінґа-а-Нкуву "передбачливо" охрестився ще в 1491 році.
