Спецпроект

Фальсифікаціям - ні. Про трипільську культуру та "арійство"

Чехи, які доклалися до створення фальшивих історичних документів, зреклися цих підробок. А ми досі воюємо за допотопні цінності, кажучи "Усі, хто не вважає трипільців та аріїв українцями, – зрадники нашої нації!"

Днями знайомий автора суворо заявив: "Усі, хто не вважає трипільців та аріїв українцями, – зрадники нашої нації!". Це при тому, що ті, хто щиро вірить у наші виняткові права на археологічну культуру Кукутені-Трипілля, дізнавалися про неї радше з тих видань, у яких перша частину її назви "забута".

Чи не тому у нас дехто замовчує румунське село Кукутені, що саме в ньому археологи розкопали давніші аналоги раритетів, знайдених у Трипіллі на Київщині?

Наші претензії на монопольне володіння трипільською спадщиною можуть видатися шахрайством і недоумкуватістю. Особливо якщо нагадати, що її не визнав найпершою на планеті цивілізацією навіть такий беззаперечний патріот, як Олег Ольжич.

Цей археолог, якого запрошували читати лекції в Гарварді, навпаки – визнав "матір’ю" кукутенців-трипільців іншу цивілізацію, яку величають передньоазійською.

Через те, що кукутенці-трипільці були орачами, багато хто в Україні називає їх оріями, ототожнюючи з героями давніх індійських міфів – аріями. Хоч ті, як запевняє народна творчість індусів, презирливо ставилися до землеробів.

Прикметно й те, що аріїв найнаполегливіше проголошують пращурами українців і росіян непрофесійні історики.

Передусім – професор Російської православної академії Юрій Шилов, який роз’яснив свою мету в книзі "Победа":

"Треба ж комусь працювати над збереженням зв’язків і відновленням культурно-історичного спадку та інтелектуальної еліти двох слов’янських держав. Так я став керівником науково-культурологічного центру Російського об’єднавчого руху. Статут "РОРа" передбачає об’єднання народів Росії й колишнього СРСР... у єдиний економічний простір та оборонний союз".

Слов’ян закликає єднатися й Велесова книга (далі в цій публікації – ВК), яку вивчають українські школярі і яку гарвардський україніст Григорій Грабович назвав фальшивкою та священною книгою російських шовіністів.

Українською мовою ВК переклала головна язичниця країни Волхвина Зореслава, котра стверджує, що Біблія є програмою винищення народів для перетворення українців на рабів.

І якщо ВК, нібито видряпану на дощечках, справді знайшов 1919 року під Харковом полковник-денікінець Алі Ізенбек, то інакше, аніж дарунком данайців, її не назвеш.

В 1941 році ізенбек помер, однак, "на щастя", інженер, літератор і фанат старослов’янщини Юрій Міролюбов, котрого історик Емілія Ільїна рекомендувала як «непримиренного ворога усього антиросійського», нібито встиг переписати книгу і сфотографувати одну з її дощечок.

Коли репродукцію його знімка надіслали на експертизу до Радянського комітету славістів, там ВК розцінили як підробку.

Навіть апологети справжності ВК зауважили у ній слова, якими розмовляли лише давні... чехи. Тож припускають, що Ізенбек знайшов копію ВК, зроблену десь у ХVI–ХVII століттях.

Натомість автор цієї публікації не виключає, що насправді чехи не переписували її, а підробили. Радше – на рубежі ХVIIІ–ХІХ століть. Підставою для цього слугують відомі прецеденти.

16 липня 2004 року Radio Praha згадувало, що унаслідок асиміляції австрійцями "у ХVIIІ столітті уже здавалося, що чеський народ назавжди щезне", і що "шляхтич Антонін Вейт навіть заснував 1840 року пам’ятник померлому народу, будівництво якого не завершили тому, що народ "воскрес із мертвих".

А реанімували самоповагу народу, спонукаючи його до національного відродження, рукописи, які "довели", що чехи теж мають славні історичні й літературні традиції.

1816 року філолог Йозеф Лінда, з його слів, знайшов "Пісню під Вишеградом", нібито написану в XIII столітті. А після того, як її визнали автентичною спеціалісти, друг і колега Лінди за фахом Вацлав Ганка "натрапив" 1817 року в Краловомі Дворі уже на 14 епічних та ліричних поезій, нібито написаних у XIII–XIV століттях.

Того ж року в Зеленогірському замку знайшли рукопис, автором якого не одразу визнали Лінду. Його автентичність боронили навіть після того, як з’ясували, що "події у Вишеграді", описані в обох рукописах, відбулися задовго до заснування цього міста.

Прапором самобутності чехів Краледворський і Зеленогорський рукописи залишалися й після визнаня фальшивками "Милосної пісні короля Вацлава", старочеського перекладу Євангелії від Івана й "Любушиного пророцтва", також "знайдених" Ганкою.

Навіть майбутнього засновника й главу Чехословаччини Томаша Масарика за його заклик зректися підробок, бо ті вичерпали свою позитивну роль, цькували: "Відлучаємо від нашого народу, як гидку болячку".

Спільним між тими рукописами та ВК є те, що єднає її й зі "Словом о полку Ігоревім" – заклики до слов’ян гуртуватися й чеські слова, яких немає в руських літописах.

Славіст зі США Едвард Кінан запевняє, що "Слово..." написав учитель Ганки й Лінди – вчений єзуїт Йосиф Добровський, який мав у 1790-х роках у Петербурзі й Москві доступ до рукописів, текстуально близьких до "Слова...".

Українців воно теж неабияк окрилило, але наш історик-москвофіл Петро Толочко хвалив його передусім за те, що "жодне iнше вiдкриття – у фiлологiї, iсторiї, археологiї – не мало такого впливу на формування фiзiономiї росiйської науки, а разом з тим (а, може, навiть бiльшою мiрою) на формування росiйської i слов’янської iдеологiї".

Залишається додати, що й кукутенців-трипільців уперше проголосив слов’янами археолог-аматор із Чехії Вікентій Хвойка. Але його співвітчизники після того, як їхні містифікації вивели їх "із ями", зреклися тих підробок.

В Україні ж сумнівними допотопними цінностями досі навмисно чи мимоволі навіюють, нібито після аріїв у нас не відбулося нічого, чим можна пишатися.

Наталка Діденко: Тролейбус номер 15. Сьома зупинка. Вулиця Щорса

Цей відомий памʼятник стоїть на бульварі Тараса Шевченка, причому стоїть трохи нечемно, спиною до киян, до центру Києва, і вже через плече, навздогін, махає нам рукою, мовляв, "бувайте". Щорс фактично покидає місто, виїжджаючи з Києва у напрямку проспекту Перемоги, як виїжджають тисячі киян ввечері в пʼятницю на вихідні.
Щорса історія таки потрохи випихає з нашого Києва. І хоча на бульварі Шевченка кінь із Щорсом ще стоїть, проте все ж людина на прізвище Коновалець таки його повалила

Наталка Діденко: Тролейбус номер 15. Шоста зупинка. Площа Лесі Українки

Поруч інституту був великий універмаг, Печерський. І там час від часу траплялися дива у вигляді імпортних товарів. Проте навіть коли ці товари з'являлися, і коли ти в боротьбі та навіть бійках доходив у кількагодинній черзі до омріяного прилавку, виявлялося, що купити їх на зарплатню інженера не завжди було легко. І дівчата придумали геніальний вихід

Андрій Руккас: Сто років бою біля Чорного Острова

Крім Євгена Мишківського, в бою біля Чорного Острова полягли козаки Іван Литовченко та Йосип Продиус, пропав безвісті бунчужний Олекса Фількевич. У 100-ту річницю бою, в Чорному Острові відкрили пам'ятний знак на честь загиблих героїв. А от чи є вулиця імені Євгена Мишківського у Тернополі?! Схоже, що немає

Юрій Юзич: Пластуни віднайшли у Відні могилу начштабу корпусів УГА Фердинада Льонера

Хто такий Фердинад Льонер (Ferdinand Lohner)? Уродженець Сараєво, австрійський німець. Випускник віденської академії генштабу 1914 року. Відзначений кількома хрестами за хоробрість на італійському фронті. Добровольцем вступив до УГА.