Спецпроект

Чому я не справжній Медведєв? Як українські прізвища стали російськими

Наших пращурів знали чи то як Маєцьких, чи то як Маяцьких. За столипінських часів селянам масово видавали паспорти, і родину мого прадіда Прокопа Тимофійовича записали Медведєвими, як і добру половину села. Була така традиція в "тюрмі народів"...

Є люди, які вважать, що мої тексти дисонують з прізвищем. Слова українські, а "фамілія" мало того що російська, та ще й така непроста.

У модного російського письменника вичитав  нещодавно фразу, яка виглядає приблизно так: "Национальность определяется не цветом жопы, а состоянием души". Ну що толку, коли народний депутат Вадим Колесніченко - не Колесніков, а секретар Донецької міськради Микола Левченко - не Льовочкін. Класичні українські прізвища не заважають обом займати найвидніші місця в "іконостасі" українофобів. Ну й Чаленко з ними!

Напівросіянин Дмитро Донцов став ідеологом українських націоналістів, росіянин Фітільов перетворився на Миколу Хвильового - і навіть заплатив за це своїм життям.

Прізвище ніколи не заважало відчувати себе українцем, навіть тоді, коли 1986 року у військкоматі при постановці на облік мене переконували в п'ятій графі записатися росіянином.

Пам'ятаю як нині: стою в трусах на медкомісії, а якась матрона з халою на голові аж під стелю втовкмачує мені, ніби я росіянин. Бо балакаю з нею по-російському. Бо в школі вчуся російській (ніби була інша!), і "фамилия же у тебя русская". Тоді я думав, що їй просто хочеться побазікати з напівголим юнаком, а тепер-бо знаю, що то була не похіть, а політика радянської влади. Словом, русифікація.

Не відав я тоді й іншого: ми, насправді, ніякі не Медведєви.

Зліва - дід Іван Маяцький-Медведєв, разом із моїм, ще молодим, батьком Олександром

Як згодом розповіла мені бабуня Марфа (1911-1994), в селі, що на межі Слобожанщини та Донбасу, наших пращурів знали чи то як Маєцьких, чи то як Маяцьких. Зокрема, ще саме так звався мій прапрадід Тимофій. За столипінських часів селянам масово видавали паспорти, і родину мого прадіда Прокопа Тимофійовича записали Медведєвими, як і добру половину села. Була така традиція в "тюрмі народів": давати українцям суто російські прізвища.

На передньому плані - "бабуня", як ми казали, - Марфа. Другу половину свого життя прожила на Донбасі, але ніколи не говорила російською, бо, як багато хто з її покоління, просто не вміла

По маминій лінії російсько-радянська влада так само намагалася прищепити свою гілку до нашого генеалогічного дерева. Взагалі-то ми Куліші. Ні, серед моїх предків Пантелеймона Кулііша не було. Насправді, я праправнук Миколи Куліша, але теж іншого, бо куліш в Україні варили повсюдно.

 Мій дід-фронтовик Йосип Куліш, його доньку радянська влада записала...  Кулішовою

 Оскільки мій дід Йосип (1912-42) загинув на війні, а мама Світлана - його єдина дитина, вона врешті-решт залишила за собою прізвище батька. Тільки вона все ж таки не Куліш, а, правильно! - вже Кулішова...

Точно знаю, що прадід Іван був ще Кулішем. Документів діда Йосипа не збереглося, то невідомо, чи встигли його зросійщити. На їхніх жінок та дочок  казали "Кулішеві". Якщо чоловік - Куліш, то чия ж тоді дружина як не Кулішева? Однак, коли моя бабця Надія (1914-1988), у дівоцтві Ульянич, взяла шлюб з Кулішем, ідеологічно підкована реєстраторка виписала паспорт на Кулішову. Найсуворіше радянська влада поставилася до моє прабаби Галини (Анни): на її могильному хресті взагалі написали "Кулєшова". 

Бабуся Надя (на фото - справа) була записана у документах як Кулєшова. Моя мама (зліва) - Світлана Кулішова

У бабусі Наді було двоє братів Ульяничів. Обоє не повернулися з війни та не залишили нащадків. Якби у них були діти, то за законами соцреалізму, стали би Ульяновими. І, напевно, тим несказанно пишалися би: бути однофамільцем Леніна тоді було куди крутіше, ніж нині мати прізвище таке саме, як у почесного президента та головного "твіттера" Росії.

Всім моїм померлим родичам: Медведєвим-Маєцьким, Кулішам-Кулєшовим, Ульяничам, Поденежкам, Крившам, Кармазинам та іншим - вічная пам'ять.  Живим - многая літа!

P.S. Нещодавно з однієї із телепрограм дізнався, що оригінальне прізвище Ади Роговцевої - Роговець, а предки її чоловіка, незабутнього Костянтина Степанкова насправді були Степанками.

Олександр Алфьоров: Голова УІНП Олександр Алфьоров представив п’ять принципів роботи Інституту

Новопризначений Голова Українського інституту національної пам'яті Олександр Алфьоров провів першу зустріч з колективом установи, під час якої представив своє бачення майбутніх змін та оголосив п'ять базових напрямів трансформації Інституту.

Наталя Старченко: Релігійна толерантність чи рівність конфесій?

Акт Варшавської конфедерації не містив згадки про панівне становище католицької церкви, а проголошував необхідність збереження миру між різними конфесіями та відмову від уживання сили з релігійної причини. Це й дало підставу частині істориків твердити, що в Речі Посполитій формально була проголошена рівність церков. Прийнято уважати, що вона була порушена на початку XVII століття, коли король Сигізмунд ІІІ Ваза відмовився на вимогу шляхти підтвердити Варшавську конфедерацію.

Юрій Юзич: "Треба за зброю братись". Ідентифіковано учасника бою під Крутами Михайла Баталина

Ідентифіковано ще одного учасника бою під Крутами. Добровольця студентського куреня Січових Стрільців Михайла Баталина. У січні 1918 року – учня 8-го класу 2-ї української гімназії в Києві. Досі з документів гімназії було відомо, що такий учень був. Лише прізвище та ім'я. Та припущення, що він був під Крутами разом із своїми однокласниками. А виявилось, що він ще залишив дуже докладні спогади, авторство яких не було належно ідентифікованим.

Сергій Дібров: Чому Василь Кук?

Триває громадське обговорення ініціативи про присвоєння 21 окремій механізованій бригаді почесного найменування на честь генерал-хорунжого УПА Василя Кука.