Спецпроект

Чому я не справжній Медведєв? Як українські прізвища стали російськими

Наших пращурів знали чи то як Маєцьких, чи то як Маяцьких. За столипінських часів селянам масово видавали паспорти, і родину мого прадіда Прокопа Тимофійовича записали Медведєвими, як і добру половину села. Була така традиція в "тюрмі народів"...

Є люди, які вважать, що мої тексти дисонують з прізвищем. Слова українські, а "фамілія" мало того що російська, та ще й така непроста.

У модного російського письменника вичитав  нещодавно фразу, яка виглядає приблизно так: "Национальность определяется не цветом жопы, а состоянием души". Ну що толку, коли народний депутат Вадим Колесніченко - не Колесніков, а секретар Донецької міськради Микола Левченко - не Льовочкін. Класичні українські прізвища не заважають обом займати найвидніші місця в "іконостасі" українофобів. Ну й Чаленко з ними!

Напівросіянин Дмитро Донцов став ідеологом українських націоналістів, росіянин Фітільов перетворився на Миколу Хвильового - і навіть заплатив за це своїм життям.

Прізвище ніколи не заважало відчувати себе українцем, навіть тоді, коли 1986 року у військкоматі при постановці на облік мене переконували в п'ятій графі записатися росіянином.

Пам'ятаю як нині: стою в трусах на медкомісії, а якась матрона з халою на голові аж під стелю втовкмачує мені, ніби я росіянин. Бо балакаю з нею по-російському. Бо в школі вчуся російській (ніби була інша!), і "фамилия же у тебя русская". Тоді я думав, що їй просто хочеться побазікати з напівголим юнаком, а тепер-бо знаю, що то була не похіть, а політика радянської влади. Словом, русифікація.

Не відав я тоді й іншого: ми, насправді, ніякі не Медведєви.

Зліва - дід Іван Маяцький-Медведєв, разом із моїм, ще молодим, батьком Олександром

Як згодом розповіла мені бабуня Марфа (1911-1994), в селі, що на межі Слобожанщини та Донбасу, наших пращурів знали чи то як Маєцьких, чи то як Маяцьких. Зокрема, ще саме так звався мій прапрадід Тимофій. За столипінських часів селянам масово видавали паспорти, і родину мого прадіда Прокопа Тимофійовича записали Медведєвими, як і добру половину села. Була така традиція в "тюрмі народів": давати українцям суто російські прізвища.

На передньому плані - "бабуня", як ми казали, - Марфа. Другу половину свого життя прожила на Донбасі, але ніколи не говорила російською, бо, як багато хто з її покоління, просто не вміла

По маминій лінії російсько-радянська влада так само намагалася прищепити свою гілку до нашого генеалогічного дерева. Взагалі-то ми Куліші. Ні, серед моїх предків Пантелеймона Кулііша не було. Насправді, я праправнук Миколи Куліша, але теж іншого, бо куліш в Україні варили повсюдно.

 Мій дід-фронтовик Йосип Куліш, його доньку радянська влада записала...  Кулішовою

 Оскільки мій дід Йосип (1912-42) загинув на війні, а мама Світлана - його єдина дитина, вона врешті-решт залишила за собою прізвище батька. Тільки вона все ж таки не Куліш, а, правильно! - вже Кулішова...

Точно знаю, що прадід Іван був ще Кулішем. Документів діда Йосипа не збереглося, то невідомо, чи встигли його зросійщити. На їхніх жінок та дочок  казали "Кулішеві". Якщо чоловік - Куліш, то чия ж тоді дружина як не Кулішева? Однак, коли моя бабця Надія (1914-1988), у дівоцтві Ульянич, взяла шлюб з Кулішем, ідеологічно підкована реєстраторка виписала паспорт на Кулішову. Найсуворіше радянська влада поставилася до моє прабаби Галини (Анни): на її могильному хресті взагалі написали "Кулєшова". 

Бабуся Надя (на фото - справа) була записана у документах як Кулєшова. Моя мама (зліва) - Світлана Кулішова

У бабусі Наді було двоє братів Ульяничів. Обоє не повернулися з війни та не залишили нащадків. Якби у них були діти, то за законами соцреалізму, стали би Ульяновими. І, напевно, тим несказанно пишалися би: бути однофамільцем Леніна тоді було куди крутіше, ніж нині мати прізвище таке саме, як у почесного президента та головного "твіттера" Росії.

Всім моїм померлим родичам: Медведєвим-Маєцьким, Кулішам-Кулєшовим, Ульяничам, Поденежкам, Крившам, Кармазинам та іншим - вічная пам'ять.  Живим - многая літа!

P.S. Нещодавно з однієї із телепрограм дізнався, що оригінальне прізвище Ади Роговцевої - Роговець, а предки її чоловіка, незабутнього Костянтина Степанкова насправді були Степанками.

Спільнота Українського католицького університету: Звернення УКУ щодо ситуації довкола меморіялізації Бабиного Яру

Щось дуже трагічне твориться довкола цього символу Голокосту та інших нацистських злочинів. Був час у радянській історії Бабиного Яру, коли його покинутих і недоглянутих могил влада намагалася не бачити. Сьогодні, коли вже повним ходом іде меморіялізація цього стражденного місця за фактично російським сценарієм, схваленим Меморіяльним центром Голокосту «Бабин Яр» (МЦГБЯ), на зміну оптичному прийшло акустичне диво: остережних голосів влада не чує.

Олег Слабоспицький: У Києві попрощалися з учасником підпілля ОУН та політв’язнем Орестом Васкулом

13 червня у Михайлівському Золотоверхому соборі Православної Церкви України відбулось публічне прощання з Орестом Васкулом – учасником збройного підпілля ОУН під час Другої Світової війни, багаторічним в’язнем совєтських концентраційних таборів, керівником Київського крайового братства ветеранів ОУН і УПА з 1992 року. У період 1995-2010 рр. він був членом Головного Проводу ОУН (б) та у 1998-2005 рр. головою Теренового Проводу ОУН (б) в Україні.

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: Середзим’я

У це середзим’я новин з кожним днем стає дедалі менше; усі події неначе стискаються до коротких записів, однак, трохи порозмисливши, розумієш, що це не зовсім так. Наприклад, сьогодні мав принаймні три важливі обговорення погоди та стану криги, про які можна було б зробити розлогі записи, і за підсумками яких уже було зроблено чимало дрібних розпоряджень.

Володимир В'ятрович: Прецедент Коновальця

Уявити історію України ХХ століття без Євгена Коновальця важко. Адже його роль у розвитку визвольного руху, який через понад півстоліття після його смерті все ж досяг своєї мети, була, без сумніву, визначальною.