Спецпроект

Чому я не справжній Медведєв? Як українські прізвища стали російськими

Наших пращурів знали чи то як Маєцьких, чи то як Маяцьких. За столипінських часів селянам масово видавали паспорти, і родину мого прадіда Прокопа Тимофійовича записали Медведєвими, як і добру половину села. Була така традиція в "тюрмі народів"...

Є люди, які вважать, що мої тексти дисонують з прізвищем. Слова українські, а "фамілія" мало того що російська, та ще й така непроста.

У модного російського письменника вичитав  нещодавно фразу, яка виглядає приблизно так: "Национальность определяется не цветом жопы, а состоянием души". Ну що толку, коли народний депутат Вадим Колесніченко - не Колесніков, а секретар Донецької міськради Микола Левченко - не Льовочкін. Класичні українські прізвища не заважають обом займати найвидніші місця в "іконостасі" українофобів. Ну й Чаленко з ними!

Напівросіянин Дмитро Донцов став ідеологом українських націоналістів, росіянин Фітільов перетворився на Миколу Хвильового - і навіть заплатив за це своїм життям.

Прізвище ніколи не заважало відчувати себе українцем, навіть тоді, коли 1986 року у військкоматі при постановці на облік мене переконували в п'ятій графі записатися росіянином.

Пам'ятаю як нині: стою в трусах на медкомісії, а якась матрона з халою на голові аж під стелю втовкмачує мені, ніби я росіянин. Бо балакаю з нею по-російському. Бо в школі вчуся російській (ніби була інша!), і "фамилия же у тебя русская". Тоді я думав, що їй просто хочеться побазікати з напівголим юнаком, а тепер-бо знаю, що то була не похіть, а політика радянської влади. Словом, русифікація.

Не відав я тоді й іншого: ми, насправді, ніякі не Медведєви.

Зліва - дід Іван Маяцький-Медведєв, разом із моїм, ще молодим, батьком Олександром

Як згодом розповіла мені бабуня Марфа (1911-1994), в селі, що на межі Слобожанщини та Донбасу, наших пращурів знали чи то як Маєцьких, чи то як Маяцьких. Зокрема, ще саме так звався мій прапрадід Тимофій. За столипінських часів селянам масово видавали паспорти, і родину мого прадіда Прокопа Тимофійовича записали Медведєвими, як і добру половину села. Була така традиція в "тюрмі народів": давати українцям суто російські прізвища.

На передньому плані - "бабуня", як ми казали, - Марфа. Другу половину свого життя прожила на Донбасі, але ніколи не говорила російською, бо, як багато хто з її покоління, просто не вміла

По маминій лінії російсько-радянська влада так само намагалася прищепити свою гілку до нашого генеалогічного дерева. Взагалі-то ми Куліші. Ні, серед моїх предків Пантелеймона Кулііша не було. Насправді, я праправнук Миколи Куліша, але теж іншого, бо куліш в Україні варили повсюдно.

 Мій дід-фронтовик Йосип Куліш, його доньку радянська влада записала...  Кулішовою

 Оскільки мій дід Йосип (1912-42) загинув на війні, а мама Світлана - його єдина дитина, вона врешті-решт залишила за собою прізвище батька. Тільки вона все ж таки не Куліш, а, правильно! - вже Кулішова...

Точно знаю, що прадід Іван був ще Кулішем. Документів діда Йосипа не збереглося, то невідомо, чи встигли його зросійщити. На їхніх жінок та дочок  казали "Кулішеві". Якщо чоловік - Куліш, то чия ж тоді дружина як не Кулішева? Однак, коли моя бабця Надія (1914-1988), у дівоцтві Ульянич, взяла шлюб з Кулішем, ідеологічно підкована реєстраторка виписала паспорт на Кулішову. Найсуворіше радянська влада поставилася до моє прабаби Галини (Анни): на її могильному хресті взагалі написали "Кулєшова". 

Бабуся Надя (на фото - справа) була записана у документах як Кулєшова. Моя мама (зліва) - Світлана Кулішова

У бабусі Наді було двоє братів Ульяничів. Обоє не повернулися з війни та не залишили нащадків. Якби у них були діти, то за законами соцреалізму, стали би Ульяновими. І, напевно, тим несказанно пишалися би: бути однофамільцем Леніна тоді було куди крутіше, ніж нині мати прізвище таке саме, як у почесного президента та головного "твіттера" Росії.

Всім моїм померлим родичам: Медведєвим-Маєцьким, Кулішам-Кулєшовим, Ульяничам, Поденежкам, Крившам, Кармазинам та іншим - вічная пам'ять.  Живим - многая літа!

P.S. Нещодавно з однієї із телепрограм дізнався, що оригінальне прізвище Ади Роговцевої - Роговець, а предки її чоловіка, незабутнього Костянтина Степанкова насправді були Степанками.

Олексій Мустафін: Слабкість сили. Повчальні уроки Дейтона

Угода про припинення Боснійської війни 1992-1995 років увійшла до історії (та й не лише історії – адже її вважають чинною і досі) як Дейтонська. Адже була підписана президентами Боснії і Герцеговини Алією Ізетбеговичем, Хорватії Франьо Туджманом та Сербії Слободаном Мілошевичем на базі Райт-Паттерсон біля міста Дейтон в штаті Огайо.

Ярослав Кравченко : Реальний світ і фантазії лемківського мистця-самоука Епіфанія Дровняка

Свій перший пензлик Никифор Дровняк зробив зі щітки для гоління, коли працював прибиральником у перукарні. Малював найдешевшими акварельними фарбами - "гудзичками", змочуючи пензлик слиною, та крейдою на пакувальному папері чи на картоні, на списаних зошитах, на старих плакатах. У людних місцях, найчастіше при вході до Нових Лазєнек в Криніца-Здруй, викладав з торби пензлі та олівці, витягав пляшечку з водою та фарби і робив замальовки-ескізи. Поряд виставляв на продаж кілька вже завершених малюнків і "лист-прохання", де зазначав, що самостійно навчився малювати, просив у людей підтримки: "Бог Вам віддячить".

Олександр Шевцов: "Селян закопували в землю живими". Свідчення про мордування українців поляками на Львівщині 1939 року

"Осторонь дороги, у невеликому яру, лежали страшенно понівечені трупи. Це були українці, яких, за словами автора, жорстоко вбили польські підрозділи "Оборони". Жодна людина не здатна описати, з якою жорстокістю було знищено цих нещасних людей. За свідченнями місцевого цивільного населення, у лісі за цим яром мало бути ще близько 200 подібних жертв польської жорстокості. Цього видовища я ніколи не забуду. Ми обоє були раді, коли залишили позаду це місце звірячої жорстокості."

Андрій Іванець: Володимир Куткін: 100 років від народження художника, який свідчив про Голодомор і ГУЛАГ

Володимир Куткін належав до тієї нечисленної когорти митців у СРСР, які в умовах комуністичної цензури й політики "вимушеної амнезії" першими наважилися візуалізувати злочини комуністичного режиму – Голодомор 1932–1933 років та сталінські репресії. У фондах Національного музею Голодомору-геноциду зберігається унікальна колекція з понад ста його робіт, що стали вагомими мистецькими свідченнями про геноцид українського народу.