Мої дідусі

Війна, і знову війна, полон і знову війна, а потім пропав безвісти…Коли він повернувся б додому…. Наприкінці 1940-х років бабусю та дядька заарештували, а мама залишилися сама…Олександр Огнівенко був високий і стрункий. Таким його запам’ятала моя мама. І хоча я свого діда ніколи у житті не бачив, але таким буду пам’ятати і я.

 

Мій дідусь – Олександр Степанович Огнівенко

Народився у 1908 році у селі Павлівка недалеко від Любеча. Жив на хуторі, де познайомився та одружився із Марією Федосіївною Кондрашевською. Родина перебралася до села Корольча, де на околиці дід поставив хату. 3 липня 1930 року у них народився син – Леонід, а 1 квітня 1936 року донька Лідія – моя мама.

Олександр Огнівенко був хліборобом. Я не знаю про що він мріяв, але у 1939 році його забрали до війська. Йому вдалося вижити у фінській зимовій катастрофі, коли радянська влада розв'язала загарбницьку війну.

Навесні 1941 року дідусь повернувся додому. Проте ненадовго. Вже 22 червня він був мобілізований до червоної армії і додому вже не повернувся.

У складі 530-го стрілецького полку 156-ї стрілецької дивізії воював у Криму, де 15 травня 1942 року в районі села Чурбаш неподалік від Керчі пропав безвісти. Про це доповів сержант Борисов. А станом на 17 травня 1942 року значиться, що рядовий Олександр Огнівенко потрапив у полон.

Там він чомусь назвався солдатом 101-го стрілецького полку та надав неправдиву адресу проживання родини – якесь село Горошівка. Спочатку був Миколаївському у таборі – група "88" Stalag 364. Табір складався із 26 барків для 25–40 тисяч полонених.

Згодом переведений до концтабору "№ 6 Calafat" у Дорнешті.

У серпні 1944 року табір Calafat був захоплений частинами 51-ї армії. Після перевірок та фільтрації мій дід опинився у 230-му армійському запасному стрілецькому полку. У жовтні 1944 року в районі Пустафельдвар (Угорщина) у складі декількох тисяч солдатів був направлений на поповнення 228-ї стрілецької дивізії 57-го стрілецького корпусу.

Подальша доля солдата Олександра Огнівенка невідома. Наприкінці 1944 – на початку 1945 року до села Корольча повернувся демобілізований через поранення односелець, який розповів, що зустрів Сашка на дорогах Угорщини і пропонував йому іти додому. Але той відмовився.

Вдома у вересні 1943 року родина отримала сповіщення про його загибель, а потім у 1944 році вдруге прийшла похоронка.

Коли він повернувся б додому…. Наприкінці 1940-х років бабусю та дядька заарештували, а мама залишилися сама…

Олександр Огнівенко був високий і стрункий. Таким його запам'ятала моя мама. І хоча я свого діда ніколи у житті не бачив, але таким буду пам'ятати і я.

Високий та стрункий,

Високий та стрункий,

Ще й на бороді ямка.

 

Мій дідусь – Ізраїль Лазаревич Лаєвський

Народився у 1903 році в єврейській родині в Чернігові. Наприкінці 1920-х років одружився із Лімановою Любов'ю Фраїмовною. У подружжя 6 травня 1929 року народилася донька Віра, 1 лютого 1933 року – син Лазар, а 10 листопада 1936 року – син Григорій.

Родина жила у Чернігові в будинку на вулиці Радянській (тепер вулиця Шевченка) поруч із сучасним музичним коледжем імені Левка Ревуцького.

Дід працював візником, а з початком німецько-радянської війни був мобілізований. Був при конях. Коли Чернігів почали бомбардувати у серпні 1941 року намагався врятувати родину, яку відвіз на вокзал, але там потрапили під вогонь і, зрештою, повернулись додому. Якимось дивом родині вдалося виїхати із Чернігова. Більше дідуся ніхто живим не бачив.

Невідомо в яких військових частинах він служив, де і коли загинув. Коли родина повернулася з евакуації восени 1943 року їхнього дому не було, тож довелося оселитися у Мені. Саме там бабуся отримала сповіщення, що Ізраїль Лаєвський пропав безвісти.

Бабуся про нього ніколи не розповідала. Сумувала, що його не стало.

Дякуючи йому, родині вдалося вибратися із палаючого Чернігова і врятуватися, оскільки шансів вижити в окупації у них не було. Дякую своєму діду і я та пам'ятатиму.

Олексій Мустафін: Слабкість сили. Повчальні уроки Дейтона

Угода про припинення Боснійської війни 1992-1995 років увійшла до історії (та й не лише історії – адже її вважають чинною і досі) як Дейтонська. Адже була підписана президентами Боснії і Герцеговини Алією Ізетбеговичем, Хорватії Франьо Туджманом та Сербії Слободаном Мілошевичем на базі Райт-Паттерсон біля міста Дейтон в штаті Огайо.

Ярослав Кравченко : Реальний світ і фантазії лемківського мистця-самоука Епіфанія Дровняка

Свій перший пензлик Никифор Дровняк зробив зі щітки для гоління, коли працював прибиральником у перукарні. Малював найдешевшими акварельними фарбами - "гудзичками", змочуючи пензлик слиною, та крейдою на пакувальному папері чи на картоні, на списаних зошитах, на старих плакатах. У людних місцях, найчастіше при вході до Нових Лазєнек в Криніца-Здруй, викладав з торби пензлі та олівці, витягав пляшечку з водою та фарби і робив замальовки-ескізи. Поряд виставляв на продаж кілька вже завершених малюнків і "лист-прохання", де зазначав, що самостійно навчився малювати, просив у людей підтримки: "Бог Вам віддячить".

Олександр Шевцов: "Селян закопували в землю живими". Свідчення про мордування українців поляками на Львівщині 1939 року

"Осторонь дороги, у невеликому яру, лежали страшенно понівечені трупи. Це були українці, яких, за словами автора, жорстоко вбили польські підрозділи "Оборони". Жодна людина не здатна описати, з якою жорстокістю було знищено цих нещасних людей. За свідченнями місцевого цивільного населення, у лісі за цим яром мало бути ще близько 200 подібних жертв польської жорстокості. Цього видовища я ніколи не забуду. Ми обоє були раді, коли залишили позаду це місце звірячої жорстокості."

Андрій Іванець: Володимир Куткін: 100 років від народження художника, який свідчив про Голодомор і ГУЛАГ

Володимир Куткін належав до тієї нечисленної когорти митців у СРСР, які в умовах комуністичної цензури й політики "вимушеної амнезії" першими наважилися візуалізувати злочини комуністичного режиму – Голодомор 1932–1933 років та сталінські репресії. У фондах Національного музею Голодомору-геноциду зберігається унікальна колекція з понад ста його робіт, що стали вагомими мистецькими свідченнями про геноцид українського народу.