Спецпроект

Норман Дейвіс: "Іде вибірковість: поляки - жертви геноциду, інші - ні"

"Геноцид - політичне питання. Іде вибірковість: ми – жертви геноциду, інші - ні. Але тут немає невинних груп... УПА мала блискучі сторінки своєї історії. І не всі солдати УПА відповідальні за злочин. І не тільки поляки є жертвами".

Британський історик, автор відомих історичних бестселерів "Європа. Історія" та "Боже ігрище: історія Польщі", професор Лондонського університету Норман ДЕЙВІС дав інтерв'ю польському радіо TokFM з приводу планованих парламентом Польщі резолюцій до 70-річчя Волинської трагедії.

Агнєшка Ліхнеровіч: У Сеймі Польщі вибухнула чергова запекла суперечка з приводу резолюції, яка має вшанувати жертв Волинської різанини. Частина депутатів прямо вимагає, щоб винищення поляків назвати словом "геноцид" і хоче ухвалення спеціального дня пам’яті кресов’ян.

Норман Дейвіс, Лондонський Університет: Усі ці суперечки — непотрібні. На мою думку, цю ситуацію слід аналізувати з кількох точок зору одночасно. Винищення на Волині і Галичині, оскільки охопили не саму тільки Волинь, є частиною більшої проблеми.

Неправда, що жертвами вбивств і винищення були тільки поляки. Наприклад, кілька років тому відбулася велика дискусія, присвячена злочину в Єдвабнім. Чому тоді не згадували про Волинь? Адже це подібні явища. Сусіди, люди, що мешкали поруч роками, раптово нападають і жорстоко вбивають.

Я мав у Лондоні друга-українця. Він був жертвою зворотнього нищення, тобто нищення українців поляками. Його врятували поляки, відділ Армії Крайової, який вигнав ту банду [яка винищувала українців – ІП]. Це дуже складна історія. Не можна дозволяти, щоб одна сторона називала себе єдиною жертвою і рухатися далі в напрямку визначення "геноцид".

Норман Дейвіс. Фото: Адам ҐОЛЄЦ

Очевидно, поляки були жертвами. Це більш ніж нищення – це етнічна чистка, метою якої було зайняття земель Західної України українцями. На початку Другої Світової війни ці землі були багатонаціональними – були поляки, були українці, були євреї. Кожна з тих груп пережила страхіття. Не можна виокремлювати однієї з них і говорити тільки про її кривди.

Також слід поєднати те, що робилося на Волині і Східній Галичині з тим, що відбувалося після війни, тобто операцією "Вісла" - етнічними чистками, які проводив польський уряд проти невинних українців. Значною мірою це зачепило тих людей, наприклад, лемків, які самі не відчували себе українцями до кінця. Це все єдина проблема.

- Керівник польського ІПН вважає, що це не виправдовує геноциду.

- Як історик, бачу, що кожна етнічна група має в собі певну кількість людей, які хочуть бути визнаними жертвами геноциду. Це почалося близько 100 років тому. Вірмени продовжують боротися за визнання факту, що вони стали жертвами геноциду під час Першої світової війни.

Що означає геноцид? Хто дає визначення? Це питання політичне. Це селекція жертв: ми — жертви геноциду, інші – ні. Але тут немає невинних груп. То був період жорстокості, виганяння, очевидно, сильними державами, якими були Третій Рейх та СРСР.

Кожна група була жертвою різних жорстокостей. Але говорити виключно про себе як жертву геноциду є політичним кроком.

- Багатьом полякам болить, що українці ставлять пам’ятники таким людям, як Степан Бандера. Польські політики наполягають, що не можемо пасивно спостерігати, як вбивці стають героями.

- Мій добрий друг з Польщі походить з тих регіонів. Його батько був поляком, а мати українкою. Частина його рідні з материної сторони, українська, була вбита УПА. Чи говорять польські політики про те, що УПА вбивала українців? Ні, це вибірковість. Штучна вибірковість з політичною метою, щоб мати можливість казати: "Польський народ був жертвою".

УПА як УПА мала блискучі сторінки своєї історії. Не визнавала ні Гітлера, aні Сталіна і намагалася воювати на кожному з обох фронтів. Війна розпалила насильство з обох сторін. Так як не всі українці, так не всі солдати УПА відповідальні за злочин. І не тільки поляки є жертвами.

- Маємо суперечки з литовцями про польську меншину. З Україною про минуле. З Білоруссю не маємо, бо тяжко мати з нею спір, це авторитарна країна.

- Польсько-українські відносини були заморожені протягом усього періоду існування СРСР. В той час були офіційні братство, гармонія і дружба між радянськими народами. Тому тільки тепер мусимо змагатися з тими суперечками.

Але я підтримую думку, щоб не мислити вибірково і спробувати зрозуміти ті події, як цілість: чому так було? Чому так сталося? І не тільки доля поляків, але також українців і євреїв. Південно-східні кордони Польщі перед війною були багатонародним польсько-єврейсько-українським простором.

Це питання зі сфери альтернативної історії. Але дуже цікаве питання. Погляньмо на те, що відбувалося в Югославії у 90-х роках. Дуже подібна історія взаємних вбивств сусідів: сербів, хорватів і боснійців.

Запитання стоїть так: чи дійшло б на кресах [території, які у 1920-1939 рр. входили до Другої Речі Посполитої, а в 1945 році внаслідок міждержавних угод були приєднані до СРСР в обмін на території Третього рейху — ІП] до таких жорстокостей, якби не було Другої Світової війни? Це не виключено.

Не можна шукати одного винуватця. Треба покірно прийняти, що так було і намагатися зрозуміти всі чинники.

Джерело: TokFM

Переклала: Олеся ІСАЮК

Віктор Петров. Людина, яка повернулася в холод

"Петров боїться арешту, висловлює думку про необхідність від'їзду з України". Із цього рапорту співробітника секретно-політичного відділу управління держбезпеки нквс урср Лифаря почалася епічна драма Віктора Петрова, відомого ще за літературними і науковими псевдонімами як В. Домонтович та Віктор Бер. Рапорт був підготовлений у лютому 1936-го. Окремі фрагменти з нього свідчать про те, що про В. Петрова вже збирали оперативним шляхом інформацію і знали, на чому можна зіграти.

Уривок із книжки "Таборові діти" Любов Загоровської

У книзі "Таборові діти" зібрано свідчення людей, які в дитячому віці зазнали репресій радянської каральної системи. Це розповіді тодішніх дітей про те, як їх під дулами автоматів забирали з дому, про досвід перебування в тюрмах, про важку дорогу на сибірські морози в товарних вагонах, про життя в бараках чи спецінтернатах, про виживання в нелюдських умовах заслання. Ці свідчення варто прочитати, щоб знати, як ставилася радянська влада до дітей, яких оголосила "ворогами народу".

Історик, сержант ЗСУ Володимир Бірчак "Клап": Усі мої предки були борцями визвольних змагань. Тепер вони стоять за спиною свого найменшого бійця

Володимир Бірчак – відомий історик, журналіст, сценарист, заступник редактора видання "Історична правда", керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху. Працював заступником директора Галузевого державного архіву СБУ, доклав чимало зусиль для декомунізації в Україні, особисто брав участь у розробці змін до законодавства, яке тепер гарантує доступ до архівів КДБ. А з перших днів повномасштабного вторгнення Росії у 2022-му мобілізувався до лав ЗСУ та став кулеметником на позивний "Клап".

Чернівці-1989. За лаштунками першої "Червоної Рути"

35 років тому у Чернівцях відбулася подія, що змінила культурний ландшафт нашої країни. Незалежність України почалася із співочої революції на стадіоні "Буковина" та виверження нової непідцензурної музики – музики протесту.