Спецпроект

Норман Дейвіс: "Іде вибірковість: поляки - жертви геноциду, інші - ні"

"Геноцид - політичне питання. Іде вибірковість: ми – жертви геноциду, інші - ні. Але тут немає невинних груп... УПА мала блискучі сторінки своєї історії. І не всі солдати УПА відповідальні за злочин. І не тільки поляки є жертвами".

Британський історик, автор відомих історичних бестселерів "Європа. Історія" та "Боже ігрище: історія Польщі", професор Лондонського університету Норман ДЕЙВІС дав інтерв'ю польському радіо TokFM з приводу планованих парламентом Польщі резолюцій до 70-річчя Волинської трагедії.

Агнєшка Ліхнеровіч: У Сеймі Польщі вибухнула чергова запекла суперечка з приводу резолюції, яка має вшанувати жертв Волинської різанини. Частина депутатів прямо вимагає, щоб винищення поляків назвати словом "геноцид" і хоче ухвалення спеціального дня пам’яті кресов’ян.

Норман Дейвіс, Лондонський Університет: Усі ці суперечки — непотрібні. На мою думку, цю ситуацію слід аналізувати з кількох точок зору одночасно. Винищення на Волині і Галичині, оскільки охопили не саму тільки Волинь, є частиною більшої проблеми.

Неправда, що жертвами вбивств і винищення були тільки поляки. Наприклад, кілька років тому відбулася велика дискусія, присвячена злочину в Єдвабнім. Чому тоді не згадували про Волинь? Адже це подібні явища. Сусіди, люди, що мешкали поруч роками, раптово нападають і жорстоко вбивають.

Я мав у Лондоні друга-українця. Він був жертвою зворотнього нищення, тобто нищення українців поляками. Його врятували поляки, відділ Армії Крайової, який вигнав ту банду [яка винищувала українців – ІП]. Це дуже складна історія. Не можна дозволяти, щоб одна сторона називала себе єдиною жертвою і рухатися далі в напрямку визначення "геноцид".

Норман Дейвіс. Фото: Адам ҐОЛЄЦ

Очевидно, поляки були жертвами. Це більш ніж нищення – це етнічна чистка, метою якої було зайняття земель Західної України українцями. На початку Другої Світової війни ці землі були багатонаціональними – були поляки, були українці, були євреї. Кожна з тих груп пережила страхіття. Не можна виокремлювати однієї з них і говорити тільки про її кривди.

Також слід поєднати те, що робилося на Волині і Східній Галичині з тим, що відбувалося після війни, тобто операцією "Вісла" - етнічними чистками, які проводив польський уряд проти невинних українців. Значною мірою це зачепило тих людей, наприклад, лемків, які самі не відчували себе українцями до кінця. Це все єдина проблема.

- Керівник польського ІПН вважає, що це не виправдовує геноциду.

- Як історик, бачу, що кожна етнічна група має в собі певну кількість людей, які хочуть бути визнаними жертвами геноциду. Це почалося близько 100 років тому. Вірмени продовжують боротися за визнання факту, що вони стали жертвами геноциду під час Першої світової війни.

Що означає геноцид? Хто дає визначення? Це питання політичне. Це селекція жертв: ми — жертви геноциду, інші – ні. Але тут немає невинних груп. То був період жорстокості, виганяння, очевидно, сильними державами, якими були Третій Рейх та СРСР.

Кожна група була жертвою різних жорстокостей. Але говорити виключно про себе як жертву геноциду є політичним кроком.

- Багатьом полякам болить, що українці ставлять пам’ятники таким людям, як Степан Бандера. Польські політики наполягають, що не можемо пасивно спостерігати, як вбивці стають героями.

- Мій добрий друг з Польщі походить з тих регіонів. Його батько був поляком, а мати українкою. Частина його рідні з материної сторони, українська, була вбита УПА. Чи говорять польські політики про те, що УПА вбивала українців? Ні, це вибірковість. Штучна вибірковість з політичною метою, щоб мати можливість казати: "Польський народ був жертвою".

УПА як УПА мала блискучі сторінки своєї історії. Не визнавала ні Гітлера, aні Сталіна і намагалася воювати на кожному з обох фронтів. Війна розпалила насильство з обох сторін. Так як не всі українці, так не всі солдати УПА відповідальні за злочин. І не тільки поляки є жертвами.

- Маємо суперечки з литовцями про польську меншину. З Україною про минуле. З Білоруссю не маємо, бо тяжко мати з нею спір, це авторитарна країна.

- Польсько-українські відносини були заморожені протягом усього періоду існування СРСР. В той час були офіційні братство, гармонія і дружба між радянськими народами. Тому тільки тепер мусимо змагатися з тими суперечками.

Але я підтримую думку, щоб не мислити вибірково і спробувати зрозуміти ті події, як цілість: чому так було? Чому так сталося? І не тільки доля поляків, але також українців і євреїв. Південно-східні кордони Польщі перед війною були багатонародним польсько-єврейсько-українським простором.

Це питання зі сфери альтернативної історії. Але дуже цікаве питання. Погляньмо на те, що відбувалося в Югославії у 90-х роках. Дуже подібна історія взаємних вбивств сусідів: сербів, хорватів і боснійців.

Запитання стоїть так: чи дійшло б на кресах [території, які у 1920-1939 рр. входили до Другої Речі Посполитої, а в 1945 році внаслідок міждержавних угод були приєднані до СРСР в обмін на території Третього рейху — ІП] до таких жорстокостей, якби не було Другої Світової війни? Це не виключено.

Не можна шукати одного винуватця. Треба покірно прийняти, що так було і намагатися зрозуміти всі чинники.

Джерело: TokFM

Переклала: Олеся ІСАЮК

У секторі «проблем ідеологічної боротьби»: історики та «перебудова»

Нині це Інститут історії України, а тоді слова "Україна" в назві інституту не було. Навіть у цьому в СРСР вбачали небезпеку. Всі спілкувалися російською, лише в одному відділі, де вивчали козаччину, українською. А аспірант Діма Табачник (який потім двічі у Януковича був міністром), ідучи до курилки повз цей відділ, казав: "Цвірінькають там цією українською"

Бабин Яр: гібридні контексти Сергія Лозниці

Мабуть, головною зіркою антиукраїнського шабашу, влаштованого цього року Меморіальним центром Голокосту «Бабин Яр» на багатостраждальних кістках його жертв, став кінорежисер Сергій Лозниця зі своїм фільмом «Бабин Яр. Контекст».

Валєр Бондар. Харківський літмузей. Середовище дев'яностих

Валєр Бондарь – «гуру і навчитель» Сергія Жадана, митець, який об'єднував творчу еліту не тільки в Харкові. Саме у майстерні Бондаря в ЛітМузеї виникло українське середовище неформалів ранніх 1990-х. Його рукою з кінця вісімдесятих – початку дев’яностих карбувалась в харківському просторі графіка перших кроків боротьби за самостійну, стильну і самодостатню Україну. І у дев’яності довкола Бондаря в Харківському ЛітМузеї сформувалося вільне від радянських кліше і провінційних комплексів мистецьке середовище

«…з крісом у руках, з пером чи живим словом» спадщина Євгена Побігущого

За життя Є. Побігущого-Рена його дописи в еміграційній пресі, передмови до окремих військознавчих студій, відгуки й рецензії на видання українською й чужими мовами, спогади, завуальовані псевдом «Євген Беркут», а виступи і вибрані доповіді – й поготів, ніколи не були зібрані під однією обкладинкою. З огляду на це у рік 120-ліття Є. Побігущого-Рена настав найвищий час подати сучасному українському читачеві його вибрані публікації, рукописи, виступи і листування.