Спецпроект

Як евакуювали українські музеї в 1941-му. ЛЕКЦІЯ

...Михайлина Коцюбинська згадувала, як її батько, директор Музею Коцюбинського, теж їхав із родиною в музейному вагоні. Коли починався обстріл, малу Михайлину клали на найдорожче – на скриню з рукописами письменника, а зверху її накривали батьки.

7 квітня в Музеї-квартирі Павла Тичини відбулася лекція, присвячена евакуації українських музеїв у 1941 році під час німецького наступу на СРСР.

- Не дай Боже, але всі ми побоюємося, щоб ця тема нині знову не стала актуальною, - одразу розставила крапки над "і" лектор Леся ГАСИДЖАК.

І справді, що чекає на українські музеї у випадку продовження російської агресії? Чи подужає наша дисфункціональна держава їхню евакуацію? Наразі, скажімо, під сумнівом залишається подальша доля музейних артефактів Криму. Та повернімося до історії.

- Уже в другій половині тридцятих років запах великої війни відчувався в Європі просто в повітрі. Агресія Італії в Ефіопії та Албанії, коли безсилою виявилася Ліга націй, поділ сфер впливів між Німеччиною та СРСР, нарешті, успішний і зручний для Радянського Союзу початок Другої світової…

У цих обставинах логічно було готуватися до можливої евакуації. І справді, план евакуації розробили ще в 1936 році, музейники Радянської України мали з цього приводу навчання. А 1938 року відбулась інвентаризація фондів, їх поділ на такі, що треба вивозити в першу, другу й третю чергу.

Загалом, каже Леся Гасиджак, на початку Другої світової війни у 174 музеях УРСР було близько 3 мільйонів одиниць зберігання. Добрячий шмат роботи для евакуації. Треба констатувати, що з цією роботою не надто впоралися.

- Із нещодавно приєднаних західних областей взагалі майже нічого не встигли евакуювати. Німецький наступ розгортався швидко, часу не було.

Можливість підготуватися до вивезення була тільки в центральній, південній і східній частинах України. Але цю можливість виконували не надто активно. Що й не дивно: 1941 року радянська доктрина ґрунтувалася на принципі "спаленої землі" - нищити все, що може дістатися ворогу, не рахуючись із втратами.

Досить згадати підрив Дніпрельстану, коли тридцятиметрова хвиля накрила не тільки мирних мешканців і їхні домівки, а й військові загони, кожен із яких був під час бліцкригу Вермахту на вагу золота, чи вибухи заводів разом з їхніми співробітниками.

Або "подвиги" диверсантів у вже окупованому Києві, які спершу підірвали й підпалили півміста, а потім ще й заважали нацистам гасити пожежу.

На цьому тлі важко було очікувати точного виконання евакуаційних планів та поважного ставлення керівництва до музейних цінностей. Хоча, наприклад, першою установою, евакуйованою з Києва, була Академія наук.

- Чи можна розраховувати, щоб сьогодні були саме такі пріоритети? – риторично запитує Леся Гасиджак.

Можна припустити, що "культурні пріоритети" були закладені на стратегічному рівні вищим керівництвом. Але "низові" реалії не зовсім відповідали стратегічним планам.

- Евакуація як така була в 1941 році великою проблемою не лише для музеїв. Найважче було звичайним громадянам, котрі хотіли виїхати на Схід. Їм треба було робити це власним коштом, та ще й в умовах шаленого ажіотажу.

Є спогади, що в Києві черги по квитки тяглися від залізничного вокзалу аж до Ботанічного саду біля університету. В умовах відступу потяги - і товарні, й пасажирські - рухалися з порушенням усіх можливих графіків, постійно був ризик потрапити під обстріли й бомбардування.

Якісній евакуації українських музеїв заважали як ці об’єктивні обставини, так і суб’єктивне ставлення військового і цивільного керівництва середньої ланки. Вони не надто цінували культурні цінності, навіть у їхньому пропагандистському сталінсько-ленінському розумінні.

Директору Сумського художнього музею, який хотів добитися залізничних вагонів для вивезення фондів, сказали: "У нас тут війна, не набридай зі своїми картинками!"

Олександр Довженко в своїх щоденниках згадує випадок у Чернігівському історичному музеї. Через бомбардування там спалахнув підвал зі скарбами XVII століття. Перший секретар обкому Федоров сказав: "Хай горить, не гасіть!"

А директору одного з найбагатших натоді музеїв – Лебединського (там зберігалося чимало експонатів від мистецької родини Кричевських) – запропонували самому підпалити керований ним заклад.

Співробітниками Музею російського мистецтва в Києві запропонували вивезти "аж" 50 одиниць. Із Музею Ханенків вдалося вивезти тільки шість ящиків. З колекції художнього музею міста Сталіно (Донецьк) після війни залишилось 11 картин.

У Харківській картинній галереї добре підготували до евакуації свої фонди та експонати Музею Тараса Шевченка. Але транспорту ніхто не давав. Директор, Петро Кривень, мусив сам про все домовлятись із залізницею. Дістав лише один вагон, і в підсумку евакуювали 4 тисячі експонатів з підготовлених 35 тисяч.

Діставшись столиці Башкирії Уфи (туди вивозили значну частину українських установ), Кривень не знайшов нічого кращого, як написати Сталіну листа про евакуаційні нехлюйства. Після цього його змістили з посади директора.

Знаменита Севастопольська діорама загинула через те, що її заборонили евакуювати: хай, мовляв, піднімає бойовий дух військовим. Взагалі, колекції приморських музеїв збиралися вивозити кораблями, а з ними виявилося не менше проблем, ніж із залізницею.

Спаковані експонати тижнями лежали в портах у, м’яко кажучи, несприятливих умовах. Порти ж часто зазнавали бомбардувань – наприклад, евакуйована колекція Сімферопольської галереї загинула в керченському порту.

Аналогічна доля спіткала вагон із цінностями з Харківського історичного музею (скарби часів Київської Русі, Хмельниччини). Він їхав дуже довго, постійно зупинявся, аж поки не був знищений нацистськими бомбами. Але тут усе відбулося значно трагічніше: загинули не лише експонати, а й директор із родиною.

Михайлина Коцюбинська згадувала, як її батько, Хома Коцюбинський, директор Музею Михайла Коцюбинського, теж їхав з родиною в музейному вагоні. Коли починався обстріл, малу Михайлину клали на найдорожче – на скриню з рукописами письменника, а зверху її накривали батьки.

Розбомбили вагон із колекціями музеїв Черкас, Умані, Кіровограда. Він чекав своєї черги на відправлення три тижні на вокзалі Полтави.

Окрім цих евакуаційних проблем на музеї чекала ще одна біда: мародери. З моменту ослаблення влади, а особливо в період безвладдя, вони дуже активно розграбовували цінності. Чимало музейних експонатів у такий спосіб опинились у приватних колекціях різних країн.

Ясна річ, не гребували скарбами, особливо предметами з коштовних металів, і "доблесні" співробітники НКВД.

Уже під час окупації те, що лишалось, дбайливо підчищали будівники "Нової Європи" - нацистів у першу чергу цікавила найдавніша археологія (пошуки міфологізованого арійського коріння) та західноєвропейське мистецтво. Але це вже зовсім інша історія.

- Коли все ж вдавалось успішно евакуювати частину колекції, її треба було десь розташувати. Часто доводилося ділити зібрання на кілька частин, котрі після війни важко й не завжди успішно збирали назад докупи.

У цілому по Україні зі згаданих 3 мільйонів музейних експонатів вдалося вивезти всього лиш близько 35 тисяч. Частково евакуювали тільки 32 музеїв.

--------

Лекція відбулася в рамках лекторію "Літературне тло історичного процесу", який проводить Музей Тичини. Лекторій розрахований передусім на музейних співробітників, але прийти на лекцію може кожен охочий.

Леся Гасиджак - кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник Літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини. Редакторка інтернет-порталу "Музейний простір".

Дивіться також:

Екскурсія музеєм-квартирою Павла Тичини. ФОТО

Як евакуйована українська промисловість розвивала російську

Скарби НКВД. Що лежить у нашій землі. АРТЕФАКТИ

Українці. Найнещасливіша нація чотирьох континентів

Українці — найнещасливіша нація Європи, обох Америк та Австралії. Таким є підсумок нашого розвитку напередодні 28-ї річниці Незалежности. Як українці змінювалися протягом років Незалежності? Чому ми впритул не помічаємо, що насправді Україна — не Уганда!?

Український парад у столиці Росії

Мрія? Ні – це вже було. І не один раз. Побутує думка, що в нашій історії мало світлих сторінок і перемог. Грандіозний український військовий парад в столиці Росії: як це було?

Омелян Ковч — священик, патріот та праведник

"Ковч, який досконало знав німецьку мову, крикнув до німецьких солдатів, щоб допустили його до синагоги. Останні оніміли від здивування і пустили його, а отець кинувся виносити людей із палаючої синагоги. Серед інших, яких врятував о. Ковч, був рабин м. Белз Аарон Рокеах".

Без комуністів і комсомольців. Як заснували Спілку незалежної української молоді

19 серпня 1989 року, на горі Маківка – місці боїв УСС з московським військом засновано Спілку незалежної української молоді (СНУМ). Основними напрямками діяльності задекларували політичний, культурно-освітній та спортивний. У статут без двозначностей внесли норму: "Комуністи та комсомольці членами СНУМу бути не можуть".