Спецпроект

Бабин Яр як іспит для української політики пам’яті

Символічне ж значення Бабиного Яру є наднаціональним: наскільки Аушвіц є символом знищення євреїв Західної Європи, наскільки Бабин Яр є символом знищення українського, і ширше – східноєвропейського єврейства. І гарантувати його належне вшанування має українська держава, незалежно від прізвищ її очільників.

Військовополонені засипають землею ділянку Бабиного Яру, де лежать розстріляні євреї. ФОТО: Йоганнес Хелле, жовтень 1941 року

Із наближенням чергових роковин розстрілів євреїв Києва в Бабиному Яру дискусія навколо його меморіалізації вступила в нову гарячу фазу. Приводом стала активізація діяльності приватного Меморіального центру Голокосту "Бабин Яр" (далі – МЦГБЯ) як у публічному просторі, так і шляхом створення інсталяції в Бабиному Яру.

Водночас останні події навколо цього місця трагедії стали свідченням прикрого факту: керівництво української держави геть ігнорує думку української культурної та наукової спільноти, але активно йде на контакт та обіцяє сприяння представникам закордонного, насамперед російського капіталу в реалізації їхніх планів.

Основна суперечка, широко представлена в медіях, відбувається між прибічниками державної концепції комеморації простору Бабиного Яру, розробленого Робочою групою при Інституті історії України НАН України та концепції МЦГБЯ. Я не розглядатиму детально кожен із названих проєктів: державна концепція є доступною для знайомства і обговорення,тоді як розробка проєкту МЦГБЯ, продовжена в новому напрямку з приходом режисера Іллі Хржановського на посаду його художнього керівника, ще не завершена.

І хоча чернетки "інтерактивного" приватного меморіалу стали доступними і зазнали критики, співробітники МЦГБЯ наголошують, що їх оприлюднення було неправомірним і передчасним, обіцяючи представити художню концепцію меморіалу та музею на кінець поточного року.

Важливо підкреслити, що на знак протесту проти напрямку, яким пішов проєкт з приходом Хржановського, звільнилася значна частина команди МЦГБЯ на чолі з її науковим керівником – авторитетним дослідником Голокосту Карелом Беркгофом.

Одним з ключових моментів дискусії став факт звернення близько 800 відомих в Україні й світі вчених, письменників, художників, журналістів, правозахисників, громадських і політичних діячів до президента України, уряду та міського голови м. Києва з вимогою втрутитися в ситуацію навколо Бабиного Яру та активно заявити в питанні його комеморації позицію держави.

Однак представники влади, обрані громадою і відтак підзвітні їй, відповіли на звернення членів громадянського суспільства формальними відписками, які не містять предметних відповідей на жодне з поставлених у зверненні питань.

Вочевидь саме тому понад 300 українських євреїв у своєму зверненні з підтримкою українського проекту та критикою планів МЦГБЯ апелювали вже до української громадськості, не надто сподіваючись "на розуміння та допомогу з боку нинішньої влади".

Проте формою "відповіді" президента громадськості стала його заява про підтримку спорудження в Бабиному Яру меморіалу МЦГБЯ — попри всю критику, що пролунала на його адресу, — як і призначення очільником відповідної робочої групи керівника офісу президента Андрія Єрмака.

Немає сумнівів, що в ОП відомо як про звернення громадськості, так і про загальний скандал навколо приватного меморіалу. Тож таке рішення є вочевидь свідомою позицією чинної влади: вона заздалегідь дала благословення ще неіснуючому проєкту меморіалу від МЦГБЯ, цілковито ігноруючи державний проєкт, розроблений на замовлення уряду, хоча й попереднього складу.

Тож хай який віртуальний атракціон рольових ігор у катів та жертв народиться в уяві Хржановського — він уже має найвищу державну підтримку.

 
Ілюстрація з презентації концепції МЦГБЯ. "Коридори з повним затемненням з'єднуватимуть певні простори експозиції, а відвідувачів проводитимуть через них сліпі поводирі. У коридорах будуть присутні різноманітні фізичні елементи, що справлятимуть сильний емоційний вплив на відвідувачів. Наприклад: звуки, відчуття вологості довкола, низька температура, метал, м'яка підлога, запахи і непевність стосовно довжини відтинку маршруту"

Нічого дивного, що окрилені успіхом представники та прибічники МЦГБЯ перейшли з позицій захисту до наступу, активно пропагуючи свій проєкт, як, приміром, у нещодавньому відкритому листі до громадськості, в якому недвозначно натякнули, що критики приватного меморіалу є насправді противниками комеморації жертв Бабиного Яру і ледь не антисемітами.

Це, звичайно, є прямою маніпуляцією, адже про наявність альтернативного державного проєкту не згадується, як і про причини критики ідей Хржановського не лише українськими, але й зарубіжними науковцями. Активізація дій МЦГБЯ вилилася також у початок будівельних робіт у Бабиному Яру – наразі у вигляді аудіосвітлової інсталяції.

Фінальним акордом, що засвідчив переорієнтацію держави на цілковиту підтримку приватного меморіалу, стало підписання меморандуму про співпрацю між нею та МЦГБЯ, яке відбулося 29 вересня 2020 р., відразу після церемонії вшанування пам'яті жертв Бабиного Яру, організованої приватним меморіалом.

Таким чином було не лише формально затверджено цілковиту свободу дій МЦГБЯ в реалізації усіх його планів, але й фактично "зарезервовано" ділянку під його майбутній музей.

Прикметно, що він імені держави і в присутності президента меморандум підписав міністр культури та інформаційної політики, тобто очільник того ж міністерства, яке досі фінансувало спорудження державного Меморіального музею пам'яті жертв трагедії Бабиного Яру в приміщенні колишньої контори єврейського кладовища.

Але за логікою останніх подій державний музей стає нецікавим і непотрібним для влади: його фінансуванняна поточний рік вистачить хіба для консервації будівлі на зимовий період. Що ж, пріоритети державногокерівництва тут очевидні й дуже красномовні.

 
У День пам'яті жертв Бабиного Яру в Києві презентували аудіовізуальну інсталяцію "Дзеркальне поле"

Позиція міського голови Києва Віталія Кличка (чий брат Володимир Кличко є членом Наглядової ради МЦГБЯ) співпадає з рішенням президента Зеленського: він не лише підтримує всі ініціативи МЦГБЯ, але й виступає за прискорене спорудження приватного меморіалу, закликаючи не зважати на його критиків, забуваючи однак, що ці критики становлять частину його виборців.

Позиція української влади різних рівнів є не лише вирішальною, а й показовою: ігнорування проєкту, який був створений на базі наукової інституції держави, яку вони представляють, й водночас – беззастережна і цілковита підтримка приватного проєкту, до якого українська держава причетна лише номінально. Навіть формального заклику до команд обох проєктів щодо пошуку компромісів чи співпраці не прозвучало.

Більше того, реалізацію приватного проєкту Віталій Кличко називає своєю "місією". З певною "місією", за власним визначенням, бере участь у наглядовій раді МЦГБЯ і двічі більше-не-депутат музикант Святослав Вакарчук. Що ж, це досить специфічна "місія" – легітимізувати власною присутністю проєкт, базований на чужих ідеях та грошах.

Таке "місіонерство" насправді є проявом постколоніальної свідомості та національної меншовартості: недовіри до українських науковців, ігнорування думки громадськості, натомість безгранична довіра й надання карт-бланшу заїжджим "авторитетним фахівцям" і "гаманцям".

Неготовність брати на себе відповідальність, залежність від зовнішніх впливів і думок є усе тими ж рецидивами постколоніальної свідомості. На жаль, це не дивно, якщо врахувати, що сприйняття української державності представниками влади досі відбувається в категоріях символічно-декоративних на кшталт підняття найбільшого прапора чи перемалювання "малого" державного герба на "великий", проте не в розумінні того, чому Україна повинна пройти складний і тривалий процес осмислення та збереження пам'яті про злочини тоталітарних режимів.

Головна причина, з якої меморіал у Бабиному Яру повинен мати характер національного, полягає, на моє переконання, не лише в очевидно необхідному офіційному пошануванні його жертв – єврейських і неєврейських.

Не менш важливо це і для нас, сучасних українських громадян. Сприйняття Голокосту українського єврейства, геноциду ромів та депортації кримських татар як складників української національної історії ХХ ст. є необхідною передумовою формування сучасної української політичної нації – багатоетнічної та полікультурної.

Зрозуміло, що такі процеси творення спільного національного наративу потребують часу й зусиль, але вони є необхідними інвестиціями в майбутнє. Лише вони є передумовами подолання як рудиментів ксенофобії, включно з антисемітизмом, які усе ще властиві частині українців, з одного боку, так і проявів українофобії, які можна зустріти серед представників єврейства в Україні та за її межами.

Прихильники приватного меморіалу люблять наголошувати, що українська держава не має достатньо коштів для спорудження меморіалу, а також посилаються на приклад Музею історії польських євреїв "Полін" у Варшаві, створеного із залученням значних благодійних пожертв.

Що ж, приклад в усіх відношеннях дуже добрий і повчальний, якщо його уважно вивчити. Бо ж "Полін" є державним музеєм, створеним спільно польським міністерством культури та національної спадщини, містом Варшава, а також Асоціацією єврейського історичного інституту в Польщі –установою з традицією, яка стала ініціатором створення музею.

При цьому польська держава та місто Варшава внесли у його спорудження більше половини коштів, решту сплатили приватні спонсори та фонди. Саме ж будівництво музею "Полін" тривало 10 років, а якщо рахувати шлях від виникнення ідеї до відкриття, то він виявиться вдвічі довшим.

Нічого подібного в приватному МЦГБЯ ми не спостерігаємо: представникам української сторони тут відведено хіба символічну роль "весільних генералів" серед інших міжнародних членів наглядової ради та у громадській раді.

Українська держава не має "контрольного пакету" в цьому проєкті – хай навіть не матеріального, але ідейного, на рівні прийняття рішень та контролю за їх виконанням, фактично передавши справу спорудження меморіалу в Бабиному Яру в "іноземну концесію" зпереважно російським олігархічним капіталом.

Усі посилання на наявність українських учених у команді МЦГБЯ мало переконливі: останні задіяні в окремих дослідних ділянках і не є офіційними речниками в питанні спорудження меморіалу.

 
 Музей "Полін" у Варшаві

Крім того, як показали нещодавні події, кадрова політика меморіалу мінлива і непрозора: навряд чи сьогоднішні співробітники можуть стверджувати, що їх омине доля звільнених попередників, бо ж і персональні, й ідеологічні питання є виключною прерогативою закордоннихспонсорів.

Якби приватний меморіал діяв лише як дослідна установа – це б відповідало існуючим у світі практикам. Адже в наукових питаннях не існує монополії на дослідні теми з боку українських чи зарубіжних науковців, а результати студій оцінюються фаховою науковою спільнотою.

Проте створення меморіалу й музею в такому місці пам'яті, як Бабин Яр, не повинно відбуватися без дієвої участі та контролю з боку держави та без консенсусу громадськості, яких у планів МЦГБЯ немає.

Але найголовніше – Бабин Яр як місце пам'яті є частиною національної гуманітарної спадщини, навіть якщо його злочини – справа рук окупантів.

Символічне ж значення Бабиного Яру є наднаціональним: наскільки Аушвіц є символом знищення євреїв Західної Європи, наскільки Бабин Яр є символом знищення українського, і ширше – східноєвропейського єврейства. І гарантувати його належне вшанування має українська держава, незалежно від прізвищ її очільників.

Без осмисленої історичної політики, без усвідомлення відповідальності за збереження пам'яті про злочини тоталітарних режимів ХХ ст., і таких, за висловом Мартіна Поллака, "отруєних пейзажів", як Бабин Яр, ми не можемо претендувати на звання сучасної культурної нації.

Необхідною передумовою цього є адекватне осмислення і пошанування жертв нацизму і, зокрема Голокосту, яке має бути внутрішнім процесом в українському суспільстві, тобто відбуватися за безпосередньої участі українських інтелектуалів, які вноситимуть свої дослідження в суспільний дискурс.

 
Пам'ятник Менора у Бабному Яру

Звичайно, досвід зарубіжних фахівців дуже важливий, проте він повинен відбуватися в діалозі, а не у простому "імпорті" форм досвіду або моделей пам'яті. Без такої внутрішньої роботи ми ризикуємо так і залишитися в полоні постколоніальних зразків мислення, безвідносно до того, які ідеї і звідки ми засвоюватимемо.

Тут Бабин Яр не є винятком: якщо порівняти його з іншими місцями пам'яті в Україні, ми побачимо, що вони або так само недостатньо пошановані нарівні держави, або стали результатом приватних зусиль і створені в режимі "ручного управління", як це було з пам'яттю про Голодомор.

Приклад національного історико-культурного заповідника "Биківнянські могили" показує, що поляки, чиї громадяни становлять лише частину усіх там похованих, роблять значно більше для їх комеморації (починаючи від археологічних розкопок і закінчуючи офіційними церемоніями вшанування), ніж українці, для яких це усе ще є переважно справою невеликої групи музейчиків та небайдужої громадськості.

Бабиному Яру як місцю пам'яті не щастило особливо: в масовій свідомості частини українців усе ще присутнє хибне переконання, що Бабин Яр – це ніби й не зовсім українська історія, тому нехай ним займаються єврейські організації, байдуже внутрішні чи закордонні.

Подолати ці прикрі стереотипи можна лише дієвою інклюзією історії українського єврейства в національний історичний наратив, і активна участь держави й суспільства в меморіалізації Бабиного Яру має стати одним з визначальних етапів цього процесу.

 
Сирецький табір

Бабин Яр є одним із символів Голокосту, але не лише їм. І передісторія, і подальші події навколо цього місця пам'яті, включно із Сирецьким концтабором, радянськими практиками "активного забуття" Голокосту, а також Куренівською трагедією є невід'ємним пластами пам'яті, що нашаровувалися в цьому місці, й вони роблять його унікальним місцем української історії.

Україна дійсно дуже спізнилася зі справою офіційного вшанування жертв Бабиного Яру і комплексного впорядкування цього місця пам'яті. Проте анонсована "штурмовщина" з будівництвом приватного меморіалу здатна лише поглибити описані вище проблеми української культури пам'яті.

Останні можна адекватно вирішити лише шляхом широкого суспільного консенсусу, за умов активної позиції та гарантій з боку держави, а також паритетних стосунків між усіма учасниками процесу, включно з меценатами.

Від листа до ГУЛАГу: як МҐБ цензурувало пошту про операцію «Запад»

На Великдень 1948 року отець Володимир Марущак готував особливу проповідь. Він знав, що попри заборони й обмеження нової влади, відсвяткувати воскресіння Христа збереться чимало людей. 2 травня він відправив службу у старовинній церкві села Новий Кропивник, а тоді — виголосив промову, яка викликала сльози у багатьох присутніх

Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус

Уночі з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері табору особливого режиму ВС-389/36 у с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. пішов із життя 47-річний поет і правозахисник Василь Стус. Версій, чому це сталося, кілька. Але я певен...

Квота на розстріл "ворогів народу": як праонука знайшла справу репресованого прадіда

У травні цього року при Архіві національної пам`яті відкрився Консультаційний центр з пошуку інформації про репресованих. Весь цей час співробітники допомагають сотням людей дізнатися, в яких архівах можуть зберігатися таємниці їхніх репресованих родин. Вікторія Тараненко з Дніпропетровщини стала однією з перших, кому вдалося знайти справу свого репресованого прадіда та нарешті дізнатися, за що його арештував НКВД у часи Великого терору.

Ігор Галагіда: «Зміна парадигми – з катів на жертви»

З одного міліцейського документу. Після вбивства українців правоохоронці розпочали слідство. Люди, що вижили, розповіли, що бандити ставили їм питання: хто з них русин, хто – поляк? Того, хто виявлявся русином, – убивали. Ми поки що не знаємо, хто вчинив цей злочин – члени підпілля чи просто бандити, але навіть другий варіант вказує на те, що й кримінальна діяльність могла все ж мати національний характер.