Спецпроект

Замість вінка на могилу Михайлини Коцюбинської

Блискучий літературознавець написала немислимо багато дослідницьких статей, бо як можна було встигнути стільки написати за життя, сповнене задухою цькувань, відчаєм втрат, роками вимушеного мовчання! А останніми роками вона писала всупереч хворобі й постійному болю.

Отого страшного 1984 року, коли з життя пішли знакові для українського дисидентства постаті - Борис Антоненко-Давидович, Валерій Марченко, Олекса Тихий, - мені на засланні написалося: "Що не рік, то земля від могил ріднішає...". Після 7 січня 2011 року, коли у вічність відійшла Михайлина Хомівна Коцюбинська, земля стане ще ріднішою.

Згасло земне життя, яке "було арґументом своєї філософії" (ці слова Альберта Швейцера часто повторювала Михайлина Коцюбинська). З нього, як із підручника, можна було вивчати, що таке свобода і сила духу, вірність правді й любов до України. А ще ота особлива її риса, про яку вона сама згадала, виступаючи 2004 року перед випускниками Українського католицького університету: "Внутрішня свобода допомагає виробити прямоходіння і прямостояння...". Вона стояла так рівно і впевнено, що на неї багатьом легко було спертися, до неї прихилитися.

Згасло земне життя, яке дало багато плоду. Блискучий літературознавець та есеїст, Михайлина Хомівна написала немислимо багато дослідницьких статей - кажу немислимо, бо як можна було встигнути стільки написати за життя, сповнене задухою цькувань, відчаєм втрат, роками вимушеного мовчання! А останніми роками вона писала всупереч хворобі й постійному болю.

Вона виробила свій власний стиль - точно вивірений, ретельно огранений, дбайливо викоханий, - що його не сплутаєш з іншими. Щоб у цьому переконатися, досить перегорнути "Етюди про поетику Шевченка", "Зафіксоване й нетлінне" та двотомник "Мої обрії", який увібрав, за словами Михайлини Коцюбинської, "усе гідне, як на мене, уваги з мого майже півстолітнього наукового доробку".

Згасло земне життя, яке віддавна було й навіки залишиться окрасою українського духу. Її ім'ям пишалися книговидавці та редактори журналів, навчальні заклади, де вона читала свої лекції, та Національний університет "Києво-Могилянська академія", почесним доктором якого вона стала. Її ім'я прикрашає списки лауреатів Премії імені Василя Стуса, Національної премії імені Тараса Шевченка, Премії імені Олени Теліги, Літературної премії імені Олександра Білецького.

Спільнота Українського центру Міжнародного ПЕН-Клубу сьогодні прощається з його співзасновницею. Спільнота Українського католицького університету вдячно згадує скарб спілкування зі своїм другом і молиться за упокій її душі. А ще квилить серце тих багатьох, кого Михайлина Коцюбинська зігріла та захистила, з ким "пройшла безтрепетно по схрещених мечах"...

Кирило Галушко: Деякі міркування "фахового історика" щодо "Історії України від Діда Свирида"

Звісно, що ці міркування більше звернуті до тих добродіїв, хто ще не стикався із цією хвундаментальною працею. Але не завадить і давнім шанувальникам. Усе ж доробок Діда звернутий на широкий загал, життя триває і усілякі поточні «кон’юнктури» змінюються рік від року. А може там фахові історики, «міські» високочолі інтелектуали, а не «сільські дідугани» зневажливо сміються над цією «попсою».

Станіслав Росовецький: І все ж таки це сучасна біографія Шевченка

Я не проти Шевченка-пророка, і Шевченка-міфотворця, навіть Шевченка-шамана. Ніколи не погоджуся лише з ототожненням поета з кобзарем. Але теза, що Шевченко після заслання продовжував свою революційну діяльність борця за національне визволення свого народу - це явище історичної правди

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: пам'ятки на наступний рік

День розчарування. Розпогодилось, ніч була ясна, хоч і холодна, температура помітно ниже нуля, різкий вітер. Та невдовзі після старту ми вийшли на дуже погану поверхню. Поні часто загрузали в снігу по коліна, а нанесений хуртовиною м'який сніг лежав купами, спричиняючи сильне тертя полозів

Ольга Перебийніс: Драма Музею визвольної боротьби України

76 років тому - 14 лютого 1945 року авіація союзників бомбардувала Прагу. Серед кількох сотень празьких будівель, які були практично повністю зруйновані, був і Музей визвольної боротьби України. В результаті бомбардування було втрачено значну частину фондів, а те, що вціліло, пізніше було знищено, розпорошено, розкрадено, а також вивезено "освободітєлями" з НКВС до СРСР