Спецпроект

Замість вінка на могилу Михайлини Коцюбинської

Блискучий літературознавець написала немислимо багато дослідницьких статей, бо як можна було встигнути стільки написати за життя, сповнене задухою цькувань, відчаєм втрат, роками вимушеного мовчання! А останніми роками вона писала всупереч хворобі й постійному болю.

Отого страшного 1984 року, коли з життя пішли знакові для українського дисидентства постаті - Борис Антоненко-Давидович, Валерій Марченко, Олекса Тихий, - мені на засланні написалося: "Що не рік, то земля від могил ріднішає...". Після 7 січня 2011 року, коли у вічність відійшла Михайлина Хомівна Коцюбинська, земля стане ще ріднішою.

Згасло земне життя, яке "було арґументом своєї філософії" (ці слова Альберта Швейцера часто повторювала Михайлина Коцюбинська). З нього, як із підручника, можна було вивчати, що таке свобода і сила духу, вірність правді й любов до України. А ще ота особлива її риса, про яку вона сама згадала, виступаючи 2004 року перед випускниками Українського католицького університету: "Внутрішня свобода допомагає виробити прямоходіння і прямостояння...". Вона стояла так рівно і впевнено, що на неї багатьом легко було спертися, до неї прихилитися.

Згасло земне життя, яке дало багато плоду. Блискучий літературознавець та есеїст, Михайлина Хомівна написала немислимо багато дослідницьких статей - кажу немислимо, бо як можна було встигнути стільки написати за життя, сповнене задухою цькувань, відчаєм втрат, роками вимушеного мовчання! А останніми роками вона писала всупереч хворобі й постійному болю.

Вона виробила свій власний стиль - точно вивірений, ретельно огранений, дбайливо викоханий, - що його не сплутаєш з іншими. Щоб у цьому переконатися, досить перегорнути "Етюди про поетику Шевченка", "Зафіксоване й нетлінне" та двотомник "Мої обрії", який увібрав, за словами Михайлини Коцюбинської, "усе гідне, як на мене, уваги з мого майже півстолітнього наукового доробку".

Згасло земне життя, яке віддавна було й навіки залишиться окрасою українського духу. Її ім'ям пишалися книговидавці та редактори журналів, навчальні заклади, де вона читала свої лекції, та Національний університет "Києво-Могилянська академія", почесним доктором якого вона стала. Її ім'я прикрашає списки лауреатів Премії імені Василя Стуса, Національної премії імені Тараса Шевченка, Премії імені Олени Теліги, Літературної премії імені Олександра Білецького.

Спільнота Українського центру Міжнародного ПЕН-Клубу сьогодні прощається з його співзасновницею. Спільнота Українського католицького університету вдячно згадує скарб спілкування зі своїм другом і молиться за упокій її душі. А ще квилить серце тих багатьох, кого Михайлина Коцюбинська зігріла та захистила, з ким "пройшла безтрепетно по схрещених мечах"...

Олексій Мустафін: Постріл в опері. Хто стояв за змовою проти Густава III

16 березня 1792 року шведський король Густав III приїхав до Королівської опери на стокгольмській площі Слотсбакен, де був запланований бал-маскарад. Приїхав він трохи раніше, щоб встигнути повечеряти в дружньому колі до початку балу. Саме під час вечері монарх отримав лист від доброзичливця, в якому той попереджав про змову, учасники якої планують вбити короля саме під час маскараду. Та благав Густава III під будь-яким приводом відкласти його проведення.

Ярослав Кравченко : Алла Гербурт–Йогансен – останнє кохання Михайла Бойчука

"Алочко, мій скарб дорогий, мій самородок золотий такий великий і важкий, що здається другого такого на світі і нема... Мені дуже хочеться побачити те маленьке сотворіння – донечку нашу…", - писав з ув'язнення Михайло Бойчук Аллі Гербурт, яка 10 грудня 1936 року народила йому доньку Ганну.

Юрій Юзич: "Пир гайдамаків у Царицинскому Куті" Історія одного фото

Петро Болбачан, Василь Вишиваний, Всеволод Петрів - люди-легенди на одному фото разом. На світлині - 22 травня 1918 року, урочисте прийняття з нагоди зустрічі над Дніпром двох гілок століттями розірваного народу. Добровольців УСС та Запорозької дивізії у сучасній Запорізькій області.

Олексій Мустафін: Індонезійський транзит: від Сукарно до Сухарто. І далі…

Віра у власну незамінність – професійна хвороба політиків. Навіть у сталих демократіях. Що вже казати про держави, що тільки-но з'явилися на світовій карті. Чи про авторитарні режими. Однак намагання будь-якою ціною затриматися при владі часто-густо стають "найнадійнішим способом" її втратити. І йдеться не лише про революції чи повстання проти знавіснілого режиму.