Чи можна різати поляків?

Якось я запитав дівчинку із села Гута на Рівненщині, що вона знає про події 1943 року, про протистояння з місцевими поляками. "А в нас тут були поляки?" - здивувалась вона.

Власне, це дуже гарно показує обізнаність молодого покоління волинян із подіями, які в сусідній Польщі є сумною "візитівкою" Волині. Пік тих подій припадає саме на літо 1943 року. 

Тож зараз саме час поміркувати: що тоді сталося й хто в цьому винен. Безперечно, я усвідомлюю, що багато читачів одразу ж визнає мої міркування зрадницькими. Згідно з їхньою логікою, правда одна: поляки - окупанти-поневолювачі, українці - невинні жертви, що мали право на оборону.

Крок вліво-вправо від такої беззаперечної істини - уже "плазування перед польськими спонсорами" і "національне самобичування". А, так, ще "толерастія". Цей термін, вигаданий російськими шовіністами, наші "патріоти" вельми полюбили й використовують за найменшої нагоди.  

Гадаю, сперечатись тут нема сенсу. Рекомендую цій категорії читачів припинити подальше читання.  

Відлуння Волинської різанини - війна пам'ятників

А всім іншим хочу наголосити, що я не історик, тому не прагну робити якихось точних наукових висновків. Це просто роздуми людини, яка намагається зрозуміти історію минулого століття - оскільки саме ця історія має безпосередній вплив на наше сьогодення

Так от, почнемо з того, звідки взагалі на Волині з'явились поляки.  

Найпростіше припустити, що одвіку між Холмом і Любліном проходив такий собі "етнічний кордон", на схід від якого мешкали українці, а на захід - поляки. Потім польські поневолювачі цей кордон порушили, кинулись на українські етнічні землі, де багато століть - аж до 1943 року - пригнічували бідних селян-українців. 

Тільки от питання: хто такі українці й поляки? 

Це слов'янські народи, які сформувалися з розрізнених племен. Основною відмінністю була, звісно ж, релігія: православна чи католицька. Із цього випливає, що впродовж століть на територіях впливу Русі, Польщі, Литви, Російської імперії співвідношення католиків і православних змінювалось під впливом зовнішніх обставин: люди вихрещувались на ту чи іншу віру, визнавали себе то "поляками", то "руськими".  

Тому ризикую припустити, що значна частина волинських поляків ніколи не мала жодної родини поза Волинню, а їхні предки були колишніми православними, а ще більш колишніми місцевими язичниками. 

Звісно, виникає тема осадників.  

Хто такі осадники? Це поселенці, котрим влада Республіки Польща (РП) давала землі на Волині.  

Осадники поділялись на дві категорії: військові й цивільні. Перші - ветерани війни 1918-21 років, котрі мали право носити зброю й розглядалися польською владою як опора на українських землях. Саме військові осадники були основою польських патріотичних організацій, вони брали активну участь у "пацифікації" та найбільше допекли українцям. 

Пацифікація українського села у 1934 році. Фото з тексту "Польська окупація Західної України 1918-1939 рр. Як це було"

І саме вони стали жертвами радянських репресій після "золотого вересня", адже польських націоналістів товариш Сталін "любив" не менше за українських націоналістів. "Тільки за півроку, від жовтня 1939-го по квітень 1940-го, у Західній Україні було репресовано 1 120 137 осіб" - цю фразу в різних варіаціях часто люблять повторювати наші любителі історії.  

Тож не треба забувати, що значну частину із цих репресованих складали польські осадники-пацифікатори та їхні родини, а також польська поліція, колишні військовики, скаути тощо. 

"Культура" Єжи Ґедройця. Як поляки вирішили примиритися з українцями

Тобто виходить, що станом на 1943 рік на Волині лишилось не так уже й багато польських націоналістичних активістів.  

Чи використовував їх польський емігрантський уряд для того, щоб утримати Волинь у складі Польщі? - Безперечно. Чи знищували вони активістів українських націоналістичних структур? - Безперечно.  

Чи можна було на підставі цих дій приймати рішення про знищення всього польського населення як "окупантів" Волині? - А тут уже хай кожен поміркує сам.

Звісно, можна сказати, що ніхто не знищував поляків просто так, що їм запропонували забратись в Польщу. Але не слід забувати, що дороги в той час контролювались гітлерівцями, а ліси - бандерівцями. І пересування поляків з-під Рівного до Любліна ніхто не гарантував, якраз навпаки: шанси були доволі невеликі.  

Тобто пропозиція "забирайтесь до Польщі" була завідомо нездійсненою. 

Хтось намагався сховатись в містечках, але й тут не було певності.  

По-перше, голод, адже гітлерівці не балували місцеве населення надлишками продовольства. По-друге, гітлерівці не дуже-то й захищали польське населення, особливо в менших містечках.  

11 липня 1943 року відділ УПА повністю знищив містечко Порицьк, від якого лишилось лише українське передмістя Павлівка. Саме там стоїть знаменитий меморіал, до якого клали квіти Кучма й Кваснєвський.

Янукович і Коморовський вшанують жертв Волинської трагедії з обох боків

У цьому містечку багато людей загинуло на службі в місцевому костелі, адже саме був день Петра й Павла: їх закидали гранатами, поранених потім добили. Я не є експертом із християнства, але сумніваюсь, що християнин може всерйоз визнавати такий вчинок "боротьбою із клятими поневолювачами". 

До речі, за два роки перед тим таким самим способом знищували "ворогів" у луцькій тюрмі ще одні "борці за щастя трудового люду" - енкаведисти.  

Мета виправдовує засоби?!.. 

Комікс про історію УПА 1953 року (до речі, ІП готує публікацію його в "Артефактах"). Винуватцями різанини на Волині названі німці

Так, ще хотілось би зазначити, що я знаю про симетричні дії польських воєнізованих формувань щодо українського населення. І я знаю, що всі суперечки із цього питання зводяться до обговорення того, хто перший почав, хто більше вбив, і хто повинен просити пробачення. 

Я не хочу ні в кого просити пробачення й не вимагаю пробачення ні в кого: зрештою, мертвих це не воскресить.  

Просто я впевнений, що правда про історію нашої Волині потрібна в першу чергу нам, а не Польщі, Росії чи Ватикану. Це - наша земля. І ми достатньо сильні, щоб не перекручувати її історію в стилі совкової пропаганди. 

Спробуймо не мислити штампами, називати речі своїми іменами.  

Не малювати сусідні народи у вигляді буржуїв у циліндрах, панів із нагайками, катів із балалайками й таке інше. Не зображати всі українські організації, партії та військові утворення як таких собі бездоганних лицарів-героїв. Помічати недоліки як у власному минулому так і у власному сьогоденні. 

Може, хоч тоді навчимося врешті робити слушні висновки. І здобудемо право на людське майбутнє.