Ознаки геноциду. Крайній націоналізм завжди голодний
Резолюція польського Сейму, щодо визнання Волинської трагедії "геноцидом", жодним чином не закриє міжнаціональну дискусію, як це припускають окремі польські політики. Навпаки, це відкриває новий етап українсько-польських стосунків. Деякі його ознаки вже на видноколі.
Перше. Резолюція в нинішньому формулюванні не задовольнить найбільш активних "лобістів геноциду" - середовища націоналістів ("народовців") і вихідців з колишніх земель ІІ Речі Посполитої, так званих кресов’ян.
Їхній радикальний лідер священик Тадеуш Ісаковіч-Залеський ще вранці назвав голосування довгоочікуваною перемогою правди. А вже за пару годин заявив, що за "резолюцією" має йти "закон".
Що конкретно потрібно прописати в такому законі здогадатися неважко. Наприклад, ще немає офіційного і поіменного списку винуватців геноциду. На кому закінчиться такий гіпотетичний список тільки Богу відомо.
Точно можна сказати, що Клячківським і Бандерою не обійдеться. Наприклад, головний "мотор" нинішньої історичної політики Польщі – середовище націоналістів, - вважає митрополита Андрея Шептицького "гітлерівським колаборантом" і винуватцем "геноциду". Про це написано чимало книг.
У 2009 році кресові організації зібрали у Кракові цілий мітинг, щоб перешкодити науковій конференції присвяченій постаті предстоятеля УГКЦ. Хтозна, чи невдовзі ці люди не вимагатимуть й УГКЦ прирівняти до ОУН і УПА. Адже повстанці мали капеланів.
Петро Тима: "Синдром "Волині". Кому вигідно сварити українців і поляків"
Загалом, походивши по правих польських форумах, можна побачити дуже сильне відчуття наростаючої неоімперської риторики з присмаком ревізіонізму.
Друге. Відомо, що найбільше жахіття правої політичної партії – потенційна можливість того, що її хтось обійде з правого боку.
Оскільки "Право і Справедливість" останніми діями на ниві історії розірвали стосунки навіть з поміркованими центристами, у них залишається один шлях – далі в сторону ревізії й реінтерпретації національної історії.
Річ у тім, що крайній націоналізм завжди голодний, його ніколи не можна наситити повністю. Відповідно, нові річниці приноситимуть нові декларації. Резолюції змінюватимуть закони.
Польське суспільство загалом прийняло концепцію геноциду. Мабуть, не знайдеться багато публічних спікерів, не кажучи вже про політиків, які б геноцид ставили під сумнів. Такий загальнонаціональний консенсус легко трансформується в інструменти тиску через так званий морально-етичний шантаж.
Практично відразу в Інтернеті з’явилися фотографії десяти депутатів, які з різних причин "утрималися" від голосування. Вони підписані як "національні зрадники".
У 2007 році в Варшаві запланували звести пам’ятник замордованим жертвам на Волині. За основу взяли фото дітей ромки Маріани Долинської. Це фото десятиліттями фальшиво ілюструвало жахи Волинської різанини.
 |
| Саме це фото ромських дітей, убитих божевільною матір'ю, і є для багатьох польських правих головним символом геноциду поляків на Волині |
Тоді, десятиліття тому, протест активної громадськості зупинив спорудження пам’ятника. Припускаю, якби ситуація повторювалася сьогодні – протест не був би таким активним.
Третя ознака. Українське питання - тільки частина тотальної реформи політики пам’яті.
До польсько-єврейських питань у теперішньої влади підхід ще радикальніший. Фактичний і одноосібний лідер політичної влади Польщі Ярослав Качинський заявив, що "педагогіка сорому" ослабила поляків. Відповідно, тепер йде перегляд багатьох усталених історичних концепцій.
Триває ревізія поглядів на погром у Єдвабному. Ламається через коліно концепція музею Другої Світової в Гданську. Там експозиція ґрунтувалася на цивільних, персональних і соціальних болісних аспектах війни.
Влада, натомість, бажає додати патріотизму й правильних уроків боротьби. Всі ці аспекти свідчать, що крен польської політики пам’яті є тотальний і тривалий.
Президент України встав на коліна перед пам'ятником жертвам Волині. ФОТО
Це нас підводить до четвертої особливості. Оскільки зміни в польській політиці пам’яті прийшли "всерйоз і надовго", то спершу Україні варто це усвідомити. Потім потрібно врешті сформувати стратегію поведінки в українсько-польському процесі порозуміння.
Розпочати можна з визнання злочинних етнічних чисток і засудження безпосередніх виконавців. Конкретні волинські відділи УПА, як і прізвища конкретних командирів давно і широко відомі. Водночас з визнанням злочинців, потрібно чітко заявити про неприпустимість зовнішнього втручання в українську політику пам’яті.
Доки в самісінькому центрі Варшави є кільце Романа Дмовського, доти не може бути жодних закидів щодо проспектів Бандери.
Українська історична політика – предмет українсько-українських дебатів. Так як польська – предмет обговорення поляків.
Проте, зараз найголовніше відключити емоції і пам'ятати, що "Волинь" розкопали конкретні політики, а вони, як відомо, змінюються.
Звісно, не варто чекати, що польська публічна думка зміниться кардинально, але якщо політики перестануть щодня нагнітати істерику, то, можливо, ця тема знову повернеться в університети. Там, зрештою, їй і місце.
Дивіться також:
Гордіїв вузол. Українська проблема в ІІ Республіці Польській
Геноцидні ігри. Текст Володимира В'ятровича
Історик Богдан Гудь: "Суперечки про геноцид на Волині вигідні Росії"
Історик Норман Дейвіс: "Іде вибірковість: поляки - жертви геноциду, а інші - ні"
Депутат Сейму Мирон Сич: "Зараз не 1943-ій, ми заслужили примирення"
Історія у політиці. Навіщо польським депутатам "геноцид" на Волині
"Терору не цуралися й поляки" - екс-президент Польщі
УПА і АК: не треба їх ані звеличувати, ані паплюжити
Волинська трагедія: пошук між польською та українською правдами
