Вислови дисидентів і шістдесятників про витіснення української мови

В одній з наших розмов колись Іван Дзюба мені дуже просто сказав, що «шістдесятників об’єднувало усвідомлення трагічного становища української мови». І це справді так. Сьогодні, звичайно, досі багато українців розмовляє російською – це логічно з огляду на історичний розвиток нашої країни. Водночас ми повинні розуміти, що це наслідок довготривалої політики витіснення української мови в Україні

 

Оскільки знову понеслося мережею тзв. "мовне питання", згадалась мені добірка, яку я зробив декілька років тому. Це – пряма мова українських дисидентів і шістдесятників з різних спогадів чи інтерв'ю.

В одній з наших розмов колись Іван Дзюба мені дуже просто сказав, що "шістдесятників об'єднувало усвідомлення трагічного становища української мови". І це справді так. Сьогодні, звичайно, досі багато українців розмовляє російською – це логічно з огляду на історичний розвиток нашої країни. Водночас ми повинні розуміти, що це наслідок довготривалої політики витіснення української мови в Україні (як би дивно це не звучало).

Українська мова протягом десятиліть існування радянської імперії витіснялась, примітивізувалась і принижувалась. Адміністративними чи психологічними методами. І це поступово об'єднувало найкращих людей нашої країни – Іван Дзюба був цілковито правий. Щоб не бути голослівним, ось згадана добірка прямої мови:

Василь Стус: " …. Думав про те, що Донбас то не така вже й Україна. І Україна – то не така вже й Україна. Донецьк – місто чисто російське (чи майже чисто російське). Я взяв призначення в глибинну Україну, на Кіровоградщину, хоч і відчував, що це моя безсилість, що це втеча. А втеча – не вихід. Це – ганьба. Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2-3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. … У нас немає майбутнього. Коріння нації – тільки в селі, а "хуторянським" народом ми довго не проживем…"

Ірина Жиленко: "Я росла, а "процес" ішов… З кожним роком дедалі більше давалося взнаки відчуття другорядності всіх мов і націй порівняно з російською. Першими пилотяг русифікації втягнув поляків. Вони зникли, розчинились. Потім зник колоритний побут київських євреїв. Вони стали як всі "киевляне" … Всі заштокали. А українці, ті, хто не зросійщився, потрапили в другий сорт, у "кугути". Українською мовою говорити стало соромно і "некультурно" Нею спілкувалися (суржиком), хіба що хатні робітниці та няньки із солдатами, гуляючи в парку Шевченка".

Леонід Плющ: "Але ось під впливом книжки Дзюби я почав розмовляти рідною мовою. Говорити було важко, бо мій активний запас був бідний і всі навколо говорили по-російському. Якось я українською мовою попрохав молодого чоловіка подати мені книжку. "А по человечески ти умееш говорить?" -відповів він. Кров бухнула в голові, і ось тут я остаточно став українцем…"

Мирослав Маринович: "Все почалося з гуртожитських розмов. Під час поїздки до Києва мене приголомшила тотальна російськомовність української столиці. Тому певний час я не дуже любив це місто, але прохолодно ставився до його мешканців (усе, до речі, змінила пізніше Помаранчева Революція). "Так, пригадую, росіянка Маша Старікова якось вигукнула здивовано, розглядаючи книжкову розкладку: "Догадались же випустіть Маугли на украинском язике!", і це нагадало мені святу переконаність значної частини совка, що Капітал Маркса був написаний в оригіналі російською мовою…"

Микола Руденко (капітана та інструктора з пропаганди, тоді ще відданого партійця Руденка, викликав "на килимок" полковник, 1942 рік): " - Вам належить знати, що партійна робота у військах має провадитися мовою великого російського народу. Політпрацівникам належить нести геніальні ідеї Сталіна, а не бандерівський декалог … затямте, ми кладемо свої голови для того, щоб у всьому світі запанувала російська мова. А тепер ідіть!" […] мені сьогодні важко описати, яка несамовита буря вирувала тоді в моїй душі. Мені раптом потемніло в очах, а рука мимоволі потягнулася до кобури пістолета. Не знаю, чи помітив це полковник, але він також отетерів. … Так, мені було ясно: кожен, хто шанує українську мову, є потенційний буржуазний націоналіст, або навіть чинний. … Повертався я до Пижівського лісу зовсім іншою людиною."

Микола Матусевич: "Якось дівчина, котра мені подобалася, сказала: "Какой смешной этот украинский язык". Розвернувся – і пішов. Тоді відбувся перелом."

Я не стверджую, що всі одностайно зараз мали б переходити з російської на українську (хоч це видається цілком логічним саме сьогодні). Але я абсолютно переконаний, що ми повинні розуміти, що ось ця тзв. "мовна проблема" - це наслідок цілеспрямованої політики, яку нам нав'язували. Це – колоніальний спадок. І водночас це спадок боротьби за мову, яку вели наші найкращі. Як мінімум – це варте поваги.

Юрій Рудницький: Варшавська угода. Як і чому сталося так, а не інакше

22 квітня 1920 року між Україною та Польщею була укладена Варшавська угода, відома також як "пакт Пілсудський-Петлюра". Щоправда, під угодою немає підписів ані одного, ані іншого.

Володимир В'ятрович: Як російська пропаганда проти України діє на Заході

Коли Американська асоціація бібліотек назвала нашу з Любомиром Луцюком книгу про УПА "Ворожі архіви" серед найкращих історичних публікацій 2023, для мене це було не просто особистим здобутком. Мені здавалося, що нарешті змінюється ставлення до УПА в західній академічній спільноті. Але, здається, я переоцінив бажання багатьох зрозуміти складне минуле і відмовитися від простих схем, які продовжує просувати Кремль.

Олексій Макеєв : Станція Z - це сьогодні Росія

4 печі, 1 газова камера та майданчик для розстрілів. Місце страти та одночасно крематорій. Нацистська практичність геноциду. Цинічна назва цього місця посеред концтабору Заксенгаузен - "станція Z". Z - остання літера німецького алфавіту. Станція Z - остання станція десятків тисяч життів. Та кінцева зупинка людської гідності. Поїзд далі не їде - людина глибше не падає.

Іван Городиський: Право на вибір: ідентичність українських адвокатів в Галичині до 1939 року

Дискусії щодо Булгакова, Сікорського і ще багатьох інших, які тільки будуть, в тому числі концентруються довкола їхньої ідентичності. Чи є достатнім походження, місце проживання чи праці щоб атрибутувати публічну постать з певною нацією? І що є в принципі визначальним? Ці дискусії також нагадують спостереження з історії української адвокатури Галичини до 1939 року.