Медведчук починав кар'єру понятим від КГБ

Заслужений юрист, кавалер найвищих державних нагород, кум Путіна і мультимільйонер починав шлях нагору з самого низу, з ролі підставного понятого. Він йшов у прямому сенсі по трупах. Йому було плювати на Плюща, якого в цей час катували у спецпсихлікарні, на поетів Литвина та Стуса, які обидва загинули за ґратами, на єврейського діяча Натана Вершубського і на інших його "клієнтів". Він працював на КГБ і марив владою, щоб перестати бути дрібним пішаком у руках всевладної тоді системи.

 

Пару років тому відома історикиня Галина Сварник звернула мою увагу на видану на Заході ще у 1970-х роках книжку "Історія хвороби Леоніда Плюща" - це упорядкований московською дисиденткою Тетяною Ходорович збірник документів, таємно вивезених з СССР, по справі київського математика, якого комуністи призначили "божевільним". Ця історія тоді прозвучала на весь світ. За Плюща заступились не тільки українці в діаспорі, але й дуже потужні тоді компартії Італії та Франції. Москва вимушена була відпустити його на свободу і Леонід з дружиною Тетяною виїхав за межі Союзу.

І от у цій книжці є документ - протокол обшуку помешкання родини Плющів на столичній вулиці Ентузіастів. Слідчий Сидоренко запросив, як бачимо зі скріну, двох понятих - Миколу Семеновича Зінкевича та Віктора Володимировича Медведука. Останній проживав за адресою - Київ, вулиця Ломоносова 37/1 кв. 44. Пані Сварник звернула мою увагу - чи оцей понятий Медведук часом не є Віктором Володимировичем Медведчуком, тоді студентом юридичного факультету КДУ ім. Тараса Шевченка.

 

Вказана в протоколі адреса якраз і веде до одного з гуртожитків університету. Хто читав мою книгу "Справа Василя Стуса", то певно читав велику статтю про те, хто такий Медведчук і чому саме він опинився у ролі "захисника" політв'язнів Литвина, Стуса та кількох інших. Те, що Медведчук став студентом лише з доброї волі КГБ для мене безсумнівно, його батько Володимир Несторович Медведчук був нереабілітований злочинець, обвинувачений у колабораціонізмі та зраді Батьківщини. Жодного шансу вчитися на юрфаці у його сина без протекції КГБ не було.

І от цей "Медведук" виявився цікавим ключем до кращого розуміння того, ким тоді був майбутній колаборант Медведчук-син. Але тут треба було б зняти підозру, що оцей Медведук не існував. Українська антропоніміка багата і варіативність прізвищ не виключає і такого. Щоб зекономити час - резюме: трьома різними методами я за допомогою добрих людей перевірив бази даних наявних в Україні прізвищ-імен-по-батькові.

Жодного Віктора Володимировича Медведука не існувало. І не існує. Медведчуків багато, Медведука нема. Отже, понятим по лінії КГБ був не просто якийсь сусід чи перехожий, а приведений за ручку сексот [секретний співробітник спецслужби]. Його функцією було освятити підписом те, що знайдуть чи підкинуть під час обшуку. Це була класична гебістська шістка. Саме за ці два слова, зокрема, Медведчук подав на мене до суду і вимагав заборонити книгу, вилучити її з крамниць тощо. Він ту історію ганебно програв.

 

Але на момент, коли я здавав книгу до друку, не знав про цей епізод. Що заслужений юрист, кавалер найвищих державних нагород, великий політичний комбінатор, кум Путіна і мультимільйонер починав шлях нагору з самого низу, з ролі підставного понятого. Він йшов у прямому сенсі по трупах. Йому було плювати на Плюща, якого в цей час катували у спецпсихлікарні, на поетів Литвина та Стуса, які обидва загинули за ґратами, на єврейського діяча Натана Вершубського і на інших його "клієнтів".

Він працював на КГБ і марив владою, щоб перестати бути дрібним пішаком у руках всевладної тоді системи. Я був знайомий з Леонідом Плющем, записав з ним інтерв'ю для телевізійної "Історичної правди". Але, на жаль, не знав тоді про цю цікаву колізію. Що і в його долі зіграв певну роль безпринципний ниций "Медведук". Тут можна навіть подякувати невідомій друкарці, котра набирала протокол, за цю втрачену літеру. Це дозволило повернутися до цієї давньої історії сьогодні.

Андрій Іванець: Володимир Куткін: 100 років від народження художника, який свідчив про Голодомор і ГУЛАГ

Володимир Куткін належав до тієї нечисленної когорти митців у СРСР, які в умовах комуністичної цензури й політики "вимушеної амнезії" першими наважилися візуалізувати злочини комуністичного режиму – Голодомор 1932–1933 років та сталінські репресії. У фондах Національного музею Голодомору-геноциду зберігається унікальна колекція з понад ста його робіт, що стали вагомими мистецькими свідченнями про геноцид українського народу.

Мирослав Маринович: Камікадзе. 50 років Української Гельсінської групи

Ідея Гельсінської групи геніальна у своїй простоті. Брежнєв підписував Прикінцевий акт спокійно, бо був цілковито переконаний, що попередніми арештами країну повністю "зачищено" від потенційних бунтарів. Проте одразу знайшлися відчайдухи, які вирішили піймати кремлівського шулера за руку: "Підписав зобов'язання? То чому не виконуєш?!" Так з'явилася Московська Гельсінська група. Петро Григоренко пророчо відчув, що її однієї замало, і запропонував Миколі Руденку створити подібну групу в Україні.

Олексій Мустафін: Розірвати ведмедя. Перемога над "білою гвардією", що дала шанс незалежній Латвії… і Веймарській республіці

11 листопада у Латвії відзначають День Лачплесіса. Лачплесіс, чиє ім'я можна перекласти як "той, що розриває ведмедя", – це герой національного епосу, створеного ще наприкінці XIX сторіччя Андрейсом Пумпурсом. Але 11 листопада – це не свято поезії. В цей день вшановують пам'ять тих, хто віддав своє життя за свободу батьківщини.

Тарас Гребеняк : Вибіркова історична пам’ять: чому польський Інститут національної пам’яті мовчить про українських жертв у Ласкові?

Історична справедливість не може бути вибірковою. Пам’ять про жертв минулого не повинна залежати від їхньої національності. Однак висвітлення результатів пошукових та ексгумаційних робіт в Україні та Польщі демонструє тривожну асиметрію у ставленні державних інституцій до трагічних сторінок спільної історії.