Спецпроект

Костусєв привітав ветеранів і нахамив журналісту. "Совість треба мати"

Мер Одеси Олексій Костусєв привітав учасників Другої світової, відмовився відповідати на питання про тиск мерії на соціальні їдальні для ветеранів і пообіцяв відкривати музеї війни навіть у дитсадках.

Про це повідомляють "Одеса.Коментарі".

Мер привітав ветеранів Великої Вітчизняної війни після церемонії покладання квітів до пам'ятника Невідомому матросу на Алеї Слави в честь 70-річчя початку оборони Одеси.

"Рівно 70 років тому почалася героїчна оборона Одеси, яка тривала 73 дні. Для мене, як і для будь-якого одесита, це день, коли ми низько схиляємо голови перед пам'яттю героїв... Захисники міста билися до кінця, і вчинили подвиг, який назавжди буде записаний золотими літерами в історії Великої Вітчизняної війни", - сказав Олексій Костусєв.

Один з журналістів запитав у мера: "Як на тлі таких красивих слів міська влада здійснює набіги на соціальні їдальні для ветеранів Великої Вітчизняної війни? (ідеться про майнові вимоги міської влади до благодійного фонду "Ветеран", який уже багато років утримує чотири безкоштовні їдальні - ІП)".

"Свої коментарі потім задаси, у більш доречній обстановці, - відповів Костусєв. - Я розумію, що журналіст - це така професія, але жити ще довго, я сподіваюся, всім вам. Треба мати совість і знати коли що доречно, а що недоречно".

Костусєв також додав, що в даний час йде ремонт музею Маринеско в школі, де навчався легендарний підводник, і сказав, що військові музеї в Одесі відкриваються навіть у дитячих садках:

"Я думаю, 1 вересня ми поїдемо з вами, відкриємо цей музей (Маринеско - ІП)... І сьогодні я ще їду в дошкільний навчальний заклад, де відкривається музей бойової слави. Коли приходять люди з орденами, коли приходять люди, які воювали, звичайно ж, це неоціненне. І я дуже вдячний нашим ветеранам. Велике вам спасибі за те, що ви доносите правду до наших дітей. Саме завдяки цьому вони стають справжніми мешканцями міста-Героя".

У лютому 2011 року Олексій Костусєв заявив, що "у нас є своя ідеологія, і ми за неї боротимемося".

В березні 2011 року одеська міськрада зобов'язала державні установи вивішувати червоні прапори на день Визволення міста від нацистів і в день Перемоги. Саме з цього рішення розпочалася інформаційна кампанія "прапора Перемоги".

У квітні 2011 року місцева влада привітала одеситів з днем Визволення міста плакатами з зображенням румунських окупантів, а також додала до герба Одеси п'ятикутну зірку Героя Радянського Союзу.

 

8 травня 2024 - Кінець Другої світової війни та війна Росії проти України

У Німеччині та на Заході панувало переконання, що висновок із Другої світової війни - через велику кількість жертв та страждань, у Європі ніколи знов не має бути війни - поділяє так само й Росія. При цьому ігнорували, що ще в часи СРСР цей погляд був лише частиною вшанування пам'яті, яку затьмарювало сприйняття війни як тріумфальної перемоги над фашизмом. Страждання й жертви серед військових і цивільних не сприймались в якості застереження від нової війни, насамперед вони слугували підкресленню величі та значимості радянської держави.

Пам’ять про Голокост як зброя гібридної війни

Однією з цілей російського вторгнення було проголошено "денацифікацію України" – ліквідацію "режиму, який глорифікує нацистських поплічників", що автоматично означає співвідповідальність за Голокост. Надалі трагедії сучасної війни почнуть затьмарювати у пам'яті людей трагедії ХХ сторіччя. Це призведе до абсолютно іншого виміру конкуренції пам'ятей, яка до цього обмежувалася жертвами тоталітарних режимів минулого.

Останні дні і смерть Міхновського

Вранці 4 травня 1924 року 4-річний син Володимира Шемета – Ждан – вийшов у садок свого дому. Там дитина першою побачила, на старій яблуні, повішаним майже двометрове тіло гостя свого батька – Миколу Міхновського. Згодом Ждан розповість Роману Ковалю, що батько знайшов у кишені покійного записку: "Волію вмерти власною смертю!"

Останнє інтерв'ю мисткині Людмили Симикіної

Через мою майстерню пройшли всі дисиденти. Всім шилась свита. Я знала всі біографії. Я їх втішала, жаліла. Я знімала ту напругу психічного тиску, одягали новий одяг, знімали той, що вони мали, і вони відважно носили це. Я мріяла про іншу державу, про інший устрій. А одяг шився для цієї мрії. Ось сутність моя була в 1960-ті роки.