Загроза історичної амнезії

Ми, нащадки, повинні прийняти героїзм і тих українців, які загинули в лавах Радянських військ, і тих, які боролися за незалежність у загонах УПА. Заради пам’яті всіх маємо створити єдине, толерантне суспільство, яке не дозволить зухвалим провокаторам безкарно підбурювати до розбрату і національного конфлікту.

У давніх римлян був рецепт гуманітарної інтервенції та знищення народів, що є актуальним і донині: "Щоб перемогти народ без війни, заміни його героїв на власних".

Хіба не це ми бачимо на прикладі українського сьогодення, наповненого намаганнями перевернути історію України, сфальсифікувати чи взагалі змусити забути окремі її сторінки? Час серйозно замислитися: що ми, сучасні українці, втрачаємо разом із власною історією?

Герої націй

Ще у 2009 році, Дмитро Медведєв, як глава РФ, створив "Комісію при президенті Російської Федерації з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії" (офіційна назва). Вже сама назва такого "адміністративно-наукового" утворення виключала об'єктивність наслідків його роботи. Головною "турботою" комісії стала історія Другої світової війни.

Росіян, звичайно, можна зрозуміти. Для ідеології будь-якого режиму потрібні перемоги. Коли в сучасності їх не вистачає, треба їх пригадати з історії та головне – привласнити, що активно і робиться.

Перемога над нацизмом була великим благом і великою заслугою перед людством, але відбулась вона не завдяки лише сучасній Росії чи росіянам і тим більше не принесла свободи народам колишнього СРСР.

Цифри навіть в історії – річ вперта. Загальні демографічні втрати СРСР у Другій світовій війні становлять офіційно понад 26 млн. осіб. Що стосується української нації, то за оцінками Інституту історії України НАНУ вони наступні: у лавах Червоної армії загинуло 3,5-4 млн. українців, у радянських партизанських формуваннях – 40-60 тис. осіб, у загонах ОУН-УПА понад 100 тис.

Прямі людські втрати України становлять 8-10 млн, демографічні 10-13 млн осіб. Ці втрати найбільші й непорівнянні із втратами інших країн і народів у Другій світовій війні.

На руїни перетворилися 720 українських міст і містечок, 28 тисяч сіл, з яких 250 спалено вщент. І все це зробили не тільки нацисти, а й радянські війська під час відступу. Фактично це прямі втрати генофонду української нації, не рахуючи ще мільйонні жертви Голодомору і сталінських репресій.

Окрім масштабних втрат, трагедія Другої світової війни для українців ще й у виборі, перед яким вони опинились: де і під владою яких двох тоталітарних режимів загинути (нацистського чи комуністичного).

Ніхто не ставить під сумнів героїчний подвиг народів колишнього СРСР, в тому числі й етнічних росіян. Вони захищали Батьківщину, якою для них тоді вже був Радянський Союз. Але він не був Вітчизною для західних українців.

Давайте пригадаємо, що у вересні 1939 р. вермахт за чотири тижні окупував Польщу, а Червона армія, в свою чергу – Західну Україну та Західну Білорусію. Дві тоталітарні імперії впритул наблизились одна до одної. Тоді більшовицька Москва встигла за кілька місяців окупації Західної України репресувати більш як 10% місцевого населення.

Для українців і комуністичний режим  і нацистський були однакові – обидва загарбницькі, обидва ніколи не визнавали український суверенітет. Тож бути вояком Української повстанської армії і воювати за незалежність України – стали синонімічними поняттями.

Добровольці, які пішли до лав УПА, не були професійними бойовиками чи політичними аферистами. Це були звичайні хлопці, для яких ідея створення незалежної України була не порожнім звуком, для яких померти заради України було кращим, ніж жити рабами комуністичного режиму.

Багатьом з них було по 17-19 років. У них була молодість, але не було вибору. Разом з ними на полі бою чи потім в сталінських таборах гинули і командири УПА. Всі ці люди прожили чесне і зрозуміле життя, тому заслуговують на повагу за свій героїзм і за те, що вони жертвували своїм молодим життям заради високих ідеалів.

Сучасна українофобія

Історія ОУН та УПА – це трагічна історія нашої нації, яку й досі ми, українці, до кінця не вивчили, не зрозуміли і, відповідно, не зробили висновків.

Парадокс у тому, що саме через невивчені уроки історії маємо в державі та ще й на державних посадах "перевертнів" із понівеченою національною самосвідомістю, які дозволяють собі казати, що не було таких героїв України, як Бандера, Шухевич, або Донцов, ідеолог українського націоналізму. Їх викидають із програми ЗНО разом із дисидентами післявоєнних часів, натомість замінюючи на радянських діячів.

Таке враження, що Міносвіти вже час перейменувати у Міністерство правди – в тому сенсі, в якому воно описано у відомому романі-антиутопії Джорджа Оруелла "1984". Відомство, яке займається безперервною фальсифікацією різної історичної інформації (статистичних даних, історичних фактів) на всіх рівнях інформування населення: книгах, освіті, мистецтві, спорті.

А нещодавно був презентований по всій Україні збірник начебто архівних матеріалів "Українські націоналістичні організації в роки Другої світової війни", що доволі своєрідно розповідає про діяльність ОУН та УПА, тому що виданий у ... Російській Федерації.

Без минулого не маємо майбутнього

Українську націю, в історії якої був героїзм юних крутян, вояків армії УНР та  УПА, за тривалий період колоніалізму і період пострадянської стагнації, яка продовжується й донині, штучно позбавляли національних героїв.

Як наслідок, у багатьох українців розвилась так звана "атрофія національної психіки"  –  послаблення у представників нації почуття єдності,  байдужість до єдиного коріння: мови, історії, держави. Закарбувалось вміння пристосовуватися до обставин, до чужих традицій і правил, до чужої, загарбницької культури.

Споконвіку, щоб об'єднати націю, зробити її сильною та дієвою, влади і режими пестили героїчний епос, часто навіть штучно створювали національних героїв. Натомість на тлі незнання або невизнання власної  історії у нації виникає хвороба ментальності, яка здатна як ракова пухлина розповсюдити свої метастази на всі сфери сучасного суспільного розвитку, роблячи його неможливим або суттєво деформованим.

Кожен українець, коли чує про те, як із його великих співвітчизників створюють образ антигероїв,  має усвідомлювати, що це робиться з прагматичною метою подальшого знищення етнічної та культурної ідентифікації українців, посилення "хвороби ментальності".

Один з методів лікування – визнати, прийняти історію свого народу, який зазнав тотального знищення, земля якого була просякнута кров'ю борців за її незалежність. Ми, нащадки, повинні прийняти героїзм і тих українців, які загинули в лавах Радянських військ, і тих, які боролися за незалежність у загонах УПА.

Заради пам'яті всіх ми маємо створити єдине, толерантне суспільство, яке не дозволить зухвалим провокаторам, які працюють на інші держави, безкарно підбурювати до розбрату і національного конфлікту.

Дивіться також:

Від Дніпра до Ельби. Як українці звільняли Європу від нацистів

Донецькі шахтарі спалили прапори СРСР і Третього рейху. ВІДЕО

"В Україні є ознаки отруєння історією" - історик

Як створити образ ворога? Україна в російських підручниках

Сергій Жадан про те, як політики ділять виборців за допомогою історії

Росія почала готувати "істориків-піарників" для роботи у ЗМІ

"Треба шукати позитивний досвід минулого" - професор Яковенко

Сергій Громенко: ​Як написати правильну історію України

Нема лиха без добра. Бурхливі обговорення концепції історії України від Тімоті Снайдера унаочнили інтерес українського суспільства до способів представити минуле. Цей текст я розглядаю як свою післямову до всього сказаного тоді. Але відкладіть сокири священної війни — я не буду розповідати, що треба писати про історію України. Я спробую поміркувати лише про те, як краще це зробити.

Олексій Мустафін: Фортуна і потоп

3 грудня 1872 року на зборах лондонського «Товариства біблійної археології» дослідник старовинних клинописних текстів Джордж Сміт виступив з доповіддю, яка одразу стала світовою сенсацією. Він стверджував, що знайшов серед табличок, які зберігалися в Британському музеї, запис давньої легенди про Всесвітній потоп.

: Десять років без Євгена Сверстюка

1 грудня 2014 року відійшов у вічність філософ, поет, учасник руху шістдесятництва, політв'язень радянського режиму Євген Сверстюк. Публікуємо світлі спогади, якими поділилися ті, хто знав і спілкувався з паном Євгеном особисто.

Олексій Панич : Майбутнє Росії: як відокремити можливе від неможливого

Жодне перемир'я не поставить крапку в російсько-українському протистоянні. Якщо Росія не задовольнилася Кримом та Донбасом, які підстави вважати, що вона задовольниться іншими українськими землями, захопленими нею на момент перемир'я? Це протистояння не завершиться навіть якщо Україні вдасться відвоювати силою всі свої території, включно з Кримом. Адже Росія, що зазнала військової поразки, прагнутиме реваншу. Цього не станеться лише за одної умови: якщо в самій Росії відбудуться внутрішні трансформації.