Загроза історичної амнезії

Ми, нащадки, повинні прийняти героїзм і тих українців, які загинули в лавах Радянських військ, і тих, які боролися за незалежність у загонах УПА. Заради пам’яті всіх маємо створити єдине, толерантне суспільство, яке не дозволить зухвалим провокаторам безкарно підбурювати до розбрату і національного конфлікту.

У давніх римлян був рецепт гуманітарної інтервенції та знищення народів, що є актуальним і донині: "Щоб перемогти народ без війни, заміни його героїв на власних".

Хіба не це ми бачимо на прикладі українського сьогодення, наповненого намаганнями перевернути історію України, сфальсифікувати чи взагалі змусити забути окремі її сторінки? Час серйозно замислитися: що ми, сучасні українці, втрачаємо разом із власною історією?

Герої націй

Ще у 2009 році, Дмитро Медведєв, як глава РФ, створив "Комісію при президенті Російської Федерації з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії" (офіційна назва). Вже сама назва такого "адміністративно-наукового" утворення виключала об'єктивність наслідків його роботи. Головною "турботою" комісії стала історія Другої світової війни.

Росіян, звичайно, можна зрозуміти. Для ідеології будь-якого режиму потрібні перемоги. Коли в сучасності їх не вистачає, треба їх пригадати з історії та головне – привласнити, що активно і робиться.

Перемога над нацизмом була великим благом і великою заслугою перед людством, але відбулась вона не завдяки лише сучасній Росії чи росіянам і тим більше не принесла свободи народам колишнього СРСР.

Цифри навіть в історії – річ вперта. Загальні демографічні втрати СРСР у Другій світовій війні становлять офіційно понад 26 млн. осіб. Що стосується української нації, то за оцінками Інституту історії України НАНУ вони наступні: у лавах Червоної армії загинуло 3,5-4 млн. українців, у радянських партизанських формуваннях – 40-60 тис. осіб, у загонах ОУН-УПА понад 100 тис.

Прямі людські втрати України становлять 8-10 млн, демографічні 10-13 млн осіб. Ці втрати найбільші й непорівнянні із втратами інших країн і народів у Другій світовій війні.

На руїни перетворилися 720 українських міст і містечок, 28 тисяч сіл, з яких 250 спалено вщент. І все це зробили не тільки нацисти, а й радянські війська під час відступу. Фактично це прямі втрати генофонду української нації, не рахуючи ще мільйонні жертви Голодомору і сталінських репресій.

Окрім масштабних втрат, трагедія Другої світової війни для українців ще й у виборі, перед яким вони опинились: де і під владою яких двох тоталітарних режимів загинути (нацистського чи комуністичного).

Ніхто не ставить під сумнів героїчний подвиг народів колишнього СРСР, в тому числі й етнічних росіян. Вони захищали Батьківщину, якою для них тоді вже був Радянський Союз. Але він не був Вітчизною для західних українців.

Давайте пригадаємо, що у вересні 1939 р. вермахт за чотири тижні окупував Польщу, а Червона армія, в свою чергу – Західну Україну та Західну Білорусію. Дві тоталітарні імперії впритул наблизились одна до одної. Тоді більшовицька Москва встигла за кілька місяців окупації Західної України репресувати більш як 10% місцевого населення.

Для українців і комуністичний режим  і нацистський були однакові – обидва загарбницькі, обидва ніколи не визнавали український суверенітет. Тож бути вояком Української повстанської армії і воювати за незалежність України – стали синонімічними поняттями.

Добровольці, які пішли до лав УПА, не були професійними бойовиками чи політичними аферистами. Це були звичайні хлопці, для яких ідея створення незалежної України була не порожнім звуком, для яких померти заради України було кращим, ніж жити рабами комуністичного режиму.

Багатьом з них було по 17-19 років. У них була молодість, але не було вибору. Разом з ними на полі бою чи потім в сталінських таборах гинули і командири УПА. Всі ці люди прожили чесне і зрозуміле життя, тому заслуговують на повагу за свій героїзм і за те, що вони жертвували своїм молодим життям заради високих ідеалів.

Сучасна українофобія

Історія ОУН та УПА – це трагічна історія нашої нації, яку й досі ми, українці, до кінця не вивчили, не зрозуміли і, відповідно, не зробили висновків.

Парадокс у тому, що саме через невивчені уроки історії маємо в державі та ще й на державних посадах "перевертнів" із понівеченою національною самосвідомістю, які дозволяють собі казати, що не було таких героїв України, як Бандера, Шухевич, або Донцов, ідеолог українського націоналізму. Їх викидають із програми ЗНО разом із дисидентами післявоєнних часів, натомість замінюючи на радянських діячів.

Таке враження, що Міносвіти вже час перейменувати у Міністерство правди – в тому сенсі, в якому воно описано у відомому романі-антиутопії Джорджа Оруелла "1984". Відомство, яке займається безперервною фальсифікацією різної історичної інформації (статистичних даних, історичних фактів) на всіх рівнях інформування населення: книгах, освіті, мистецтві, спорті.

А нещодавно був презентований по всій Україні збірник начебто архівних матеріалів "Українські націоналістичні організації в роки Другої світової війни", що доволі своєрідно розповідає про діяльність ОУН та УПА, тому що виданий у ... Російській Федерації.

Без минулого не маємо майбутнього

Українську націю, в історії якої був героїзм юних крутян, вояків армії УНР та  УПА, за тривалий період колоніалізму і період пострадянської стагнації, яка продовжується й донині, штучно позбавляли національних героїв.

Як наслідок, у багатьох українців розвилась так звана "атрофія національної психіки"  –  послаблення у представників нації почуття єдності,  байдужість до єдиного коріння: мови, історії, держави. Закарбувалось вміння пристосовуватися до обставин, до чужих традицій і правил, до чужої, загарбницької культури.

Споконвіку, щоб об'єднати націю, зробити її сильною та дієвою, влади і режими пестили героїчний епос, часто навіть штучно створювали національних героїв. Натомість на тлі незнання або невизнання власної  історії у нації виникає хвороба ментальності, яка здатна як ракова пухлина розповсюдити свої метастази на всі сфери сучасного суспільного розвитку, роблячи його неможливим або суттєво деформованим.

Кожен українець, коли чує про те, як із його великих співвітчизників створюють образ антигероїв,  має усвідомлювати, що це робиться з прагматичною метою подальшого знищення етнічної та культурної ідентифікації українців, посилення "хвороби ментальності".

Один з методів лікування – визнати, прийняти історію свого народу, який зазнав тотального знищення, земля якого була просякнута кров'ю борців за її незалежність. Ми, нащадки, повинні прийняти героїзм і тих українців, які загинули в лавах Радянських військ, і тих, які боролися за незалежність у загонах УПА.

Заради пам'яті всіх ми маємо створити єдине, толерантне суспільство, яке не дозволить зухвалим провокаторам, які працюють на інші держави, безкарно підбурювати до розбрату і національного конфлікту.

Дивіться також:

Від Дніпра до Ельби. Як українці звільняли Європу від нацистів

Донецькі шахтарі спалили прапори СРСР і Третього рейху. ВІДЕО

"В Україні є ознаки отруєння історією" - історик

Як створити образ ворога? Україна в російських підручниках

Сергій Жадан про те, як політики ділять виборців за допомогою історії

Росія почала готувати "істориків-піарників" для роботи у ЗМІ

"Треба шукати позитивний досвід минулого" - професор Яковенко

Олексій Мустафін: Перша заокеанська. Війна США проти "піратів Середземного моря"

Гімн морської піхоти США починається зі слів "Від чертогів Монтесуми до узбережжя Тріполі". І дає зрозуміти, що її бійці готові діяти в будь-якому куточку земної кулі. Цікаво, однак, що до згаданих у тексті "чертогів" у сусідній Мексиці американці дісталися лише в середині XIX сторіччя. Натомість біля Тріполі, розташованого у семи тисячах кілометрах від Америки, опинилися вже на початку століття. Війна з пашею Тріполі Юсуфом Караманли стала, по суті, першою в історії Сполучених Штатів - з часу появи цієї держави на світових картах.

Володимир Бірчак: Огляд книжки Петера Енґлунда "Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах"

У книжці 19 героїв. Усі вони – реальні люди. Автор взяв їхні щоденники і базуючись на записах відтворив події Великої війни у 211 епізодах. Враховуючи, такий стиль – читається доволі легко. Але не варто робити висновок, що книжка малоінформативна. Тут просто тьма цікавої інформацію, котру часами таки треба верифіковувати, але не надто часто.

Леонід Щибря: Деколонізація свідомості. Чому ми живемо за московськими лекалами?

Упродовж 2015–2023 років в Україні набули чинності закони про декомунізацію та деколонізацію. Почалося активне перейменування вулиць в містах і селах. Позбавлялися імен, пов'язаних з радянським режимом. Наступний етап — позбавлялися від імен діячів Росії. До слова, під "жорна" потрапили й вулиці названі іменами російських постатей, які отримали нову назву в результаті декомунізації. Попри масштабність проведеної роботи, ці зміни — лише крапля в морі.

Володимир В'ятрович: Українсько-польський конфлікт 1942–1947 років: причини, перебіг, наслідки і пам’ять

У Польщі Волинь стала одним із центральних символів польського страждання у ХХ столітті. В українській пам'яті сильніше звучать інші травми: радянські репресії, Голодомор, боротьба УПА проти тоталітарних режимів, депортації. Через це обидва суспільства часто пам'ятали не спільну трагедію, а лише власну частину болю. Поляки бачили передусім польських жертв Волині. Українці — українські жертви Холмщини, Лемківщини, Надсяння, операції "Вісла", а також ширший контекст антиукраїнської політики міжвоєнної Польщі.