Спецпроект

Чи писали Драч, Павличко та Яворівський донос у КГБ на Стуса та Чорновола?

Думаю, багато хто звертав увагу на популярну в інтернеті копію листа голові КГБ СРСР Андропову, копія - першому секретарю правління Спілки письменників СРСР Маркову, підписану іменами трьох відомих літераторів і політиків.

Думаю, багато хто звертав увагу на популярну в інтернеті копію листа-доносу голові КГБ СРСР Андропову, копія - першому секретарю правління Спілки письменників СРСР Маркову, підписану іменами Дмитра Павличка, Івана Драча та Володимира Яворівського.

В більшості випадків чуються вигуки на кшталт "тю, це й так очевидно", негативні реакції щодо згаданих персон, як не крути, переважають. Власне, що чекати від дітей і онуків людей, які "Пастернака не читали, але засуджують".

Чи вбивав адвокат Медведчук поета Стуса?

Спробуємо розібратись із листом. Вперше він з'явився на початку 1990-х років і, якщо пам'ять не підводить, його надруквала газета популярної тоді Соцпартії Олександра Мороза "Товариш". Був судовий процес, який газета програла. Але це не зашкодило його довголіттю. Лист трьох зажив своїм життям - час від часу - за дивною амплітудою, то з'являючись в медіях, то зникаючи.

З розповсюдженням інтернету - донос, підписаний прізвищами "українських радянських письменників", отримав друге дихання. Його легко побачити як на комуністичних сайтах, так і на націоналістичних.

Перші ненавидять Павличка, Драча та Яворівського за зраду соціалістичним ідеалам, яким вони, справді - з усією щирістю та талантом - віддавались до початку перебудови, другі - за комуністичне минуле, колабораціонізм з радянським режимом, "ленінські" вірші тощо.

Той самий "донос" літераторів самому голові КГБ СРСР Андропову 

Цей лист не витримує критики.

Достатньо одного факту: немає жодного доказу її існування ні в Москві, ні в Києві, що вона була написана, відправлена, зареєстрована, прийнята до відома... Все, що ми маємо - непевну "копію", зроблену невідомо коли і невідомо ким.

Але спробуємо дослідити той папірець і можливі обставини його виникнення.

Фальшивка виринає на самому початку 90-х. Якраз тоді, коли сформувалася та стала сприйматися суспільством як цілість ця письменницька трійця громадсько-політичних діячів.

Отже, час виготовлення "листа" - це не раніше 1989 року. Не раніше вересня, коли було створено Народний Рух України. Драч був його першим головою, Яворівський - першим головою Київського крайового НРУ. Павличко - один із лідерів і трибунів Руху, перший голова Товариства української мови.

На початку 1970-х - вони були, звісно, знайомі, але належали до двох різних, даруйте за футбольну термінологію, ліг. Драч і Павличко - це авангард тодішньої української літератури, її вершки, живі класики.

Корифеї української літерратури та національно-демократичної політики Павличко та Драч

Іван Федорович у 1973-му був уже автором 5 поетичних збірок, хоч із дещо підмоченою постдисидентськими каяттями репутацією, а Дмитро Васильович - головний редактор найкращого "товстого" літературного часопису "Всесвіт", яким зачитувались по всьому Радянському Союзу.

А Володимир Олександрович - вже не початківець, але тільки-но вступив до Спілки письменників, працював на периферії і ніяк не був рівнею двом літературним "генералам".

Врешті, ніколи до перебудови ці люди не працювали разом, не існує жодного їхнього спільного доробку. І уявити таку трійцю разом міг тільки їхній сучасник і опонент. І тільки через двадцять років після зазначеної події.

"Серед українців було мало капітулянтів" - як і для чого КГБ стежив за дисидентами  

Тепер, власне, про зміст.

Не існує жодного листа, будь-якого іншого прикладу, коли б якийсь український радянський письменник адресував би листа безпосередньо главі КГБ СРСР Юрію Андропову та керівникові СП СРСР Георгію Маркову. Субординація, зарегульованість тих часів цього не дозволяла.

"Мы, украинские советские писатели, решительно осуждаем действия так называемых литераторов Светличного, Стуса, Сверстюка, Караванского, братьев Горыней, Мороза, Черновола, Осадчего, математика Л. Плюща, В. Некрасова и др...".

Даруйте, але це повна маячня. Дурниці в доносах у КГБ не писали. Там цього не любили і не прощали.

По-перше, брати Михайло та Богдан Горині - не літератори, а психолог і мистецтвознавець, і Павличко з Драчем - близькі їхні друзі дотепер, чудово це знали. До речі, згадка про "братьев Горыней" - це теж привіт із початку 1990-х. Тоді вони були у всіх на вустах - пан Михайло очолював секретаріат НРУ і тягнув на собі всю чорнову роботу рухівського апарату, а пан Богдан - очолював Львівську філію Української Гельсінкської Спілки - фронтмена тодішнього опозиційного середовища.

КГБ проти українців. Справа "Блок"

Я перечитав дуже багато документів самвидаву і документів КГБ УРСР, зокрема по справі "Блок", що якраз тоді реалізовувалась чекістським відомством, і ніде не бачив оцієї формули "брати Горині", а от в літературі та документах початку 90-х - таких прикладів десятки.

По-друге, мовознавець Святослав Караванський сидів ще з 13 листопада 1965 року і ніяк на початку 1970-х не входив до кола перерахованих через кому шістдесятників-інакодумців.

По-третє, Валентин Мороз був заарештований 1 червня 1970 року, Іван Світличний, Василь Стус - 12 січня 1972-го, Євген Сверстюк - через дві доби, а письменник Віктор Некрасов взагалі не був засуджений і згодом емігрував, та й проходив здебільшого по московських самвидавних справах, а не через належність до українського, ще й неіснуючого в такому складі, кола.Тобто говорити про якісь "действия" взагалі не випадає.

Сорок років січневому погрому шістдесятників

Про цей "документ" я говорив не раз з відомими дисидентами, зокрема, зі згадуваними у тексті. Вони, даючи часом доволі різкі характеристики Павличку, Драчу, Яворівському за їхню діяльність, правда, здебільшого, на державній службі та у великій політиці, і, звісно, конформізм у 1970-1980-х, заперечували можливість існування цього листа.

У цих письменників і політиків є достатньо підстав увійти в історію України не тільки у білому, плям у біографіях вистачає, але звинувачувати в цьому підлому доносі жодних підстав немає. Он, газета КПУ "Комуніст" дотепер використовує Павличкові слова про бандерівців - "Кривавих каїнів печать" як назву рубрики про "злочини ОУН-УПА"...

"...история КГБ показывает силу дружбы русского и украинского народов"

До речі, в інтернеті можна надибати ще й зроблену нашвидкоруч обкладинку особистої справи "агента Тридоля", тобто - В.О. Яворівського, та навіть "факти" його роботи заступником начальника одного з відділів П'ятого управління КГБ УРСР по Львівській області в чині майора. Це теж "привіт" від політичних опонентів. Сміливо відправляйте і ці "відкриття" в смітник.

Джерело: tsn.ua

Олена Білозерська: Про загиблого воїна Ярослава Карлійчука

Загинув побратим. Ярік Карлійчук, він же "Малий".
З 10-ї гірськоштурмової. Під Шумами, куля снайпера. Залишились дружина і крихітний синок.

Едуард Андрющенко: КГБ УРСР про візит принца Філіпа до Києва

Філіп, герцог Единбурзький, який помер 9 квітня 2021 року, майже півстоліття тому відвідав Київ. Це був перший в історії візит члена британської королівської родини в Україну. 5-9 вересня 1973 року українська столиця приймала чемпіонат Європи з кінного спорту. Філіп не лише був відомим шанувальником цього виду спорту, а й очолював світову федерацію. Взяти участь у змагання прибула і його донька - принцеса Анна

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: дні коротшають, а погода холоднішає

Море не виказує охоти замерзати навіть за тихої погоди. Сьогодні знову сильний східний вітер. Скидається на те, що доведеться тут іще затриматись. Тяжко, тяжко, але жити можна – а це вже щось. Не сильно здивуюся, якщо доведеться чекати тут до травня.

Володимир Володько: Храм гетьмана та короля

Є на мапі України місця, що уособлюють собою точки біфуркації нашої історії. Саме там в певний момент відбуваються події, що змінюють майбутнє. Не надто часто вони залишають по собі видимі сліди, на які ми можемо поглянути крізь час. Більш ніж три століття тому на території сучасного села Дігтярівка на Чернігівщині сталася епохальна для України зустріч гетьмана Івана Мазепи та короля Швеції Карла ХІІ. Нам дуже пощастило, що до наших днів зберігсянімий свідок тих подій – Покровська церква. Але чи житиме вона в майбутньому? Сьогодні це залежить від здатності світської та духовної влади захистити та відновити пам’ятку.