Спецпроект

Про політику з приводу дискусії істориків

Суспільство може виробити імунітет до медіапродуктів, метою яких є відмовити наших співгромадян від відповідальності за спільне українське минуле і зробити вибір на користь безпроблемного неукраїнського минулого. Такого минулого ніколи не було, але знання про нього нам наполегливо нав'язують...

Цей текст Юрія Рубана - реакція на заклик Володимира В'ятровича "Польсько-українські стосунки в 1940-х. Пропозиція історичної дискусії" і на відповідь на цей заклик Андрія Портнова "Історії для домашнього вжитку. Знову і знову".

Фахова дискусія істориків з приводу польсько-українських стосунків у 1940-х роках триває довго і може продовжуватись нескінченно. Сторони дискусії сформувались, аргументація відпрацьована.

Недавня спроба Володимира В'ятровича пожвавити академічне життя досі не продемонструвала нових диспозицій. Запрошення на презентацію його книги, передане прихильникам і опонентам через "Українську правду", навряд чи змінить ситуацію.

Натомість публічна дискусія суттєво пожвавить презентацію і зацікавить ЗМІ. Це непогано, але медіатизація має два неминучі наслідки для всього, чого вона торкається. Це драматизація і примітивізація.

У цьому легко переконатися, подивившись ток-шоу на телебаченні і коментарі в інтернеті. Які б нюанси не обговорювали історики, медіа сформують образ поєдинку добра зі злом. Легко вгадати, які хлопці стануть "хорошими" в очах любителів української історичної літератури і як це вплине на обсяги продажу "Другої польсько-української війни. 1942-1947".

Сказане вище зовсім не є докором Володимиру В'ятровичу. Його стиль враховує медійні реалії і не відрізняється від стилю, скажімо, Найела Фергюсона. Але хотілося б знайти інший погляд на дискусію, який дозволить відійти від драматичних крайнощів і трохи глибше зрозуміти її смисл.

Отже, Володимир В'ятрович кинув виклик тим, хто за кордоном критикує його дослідження. Автор "Другої польсько-української війни" переконує, що при створенні свого концепту використовував усталені академічні теорії і практики історичного дослідження.

Нові результати отримані завдяки знаходженню раніше невідомих документів і критичному розгляду вже відомих даних. Неприйняття критиками його висновків – це наслідок упереджених публікацій, що представляють думку польської сторони. Цих публікацій більше і вони з'явились раніше. 

На захист буденного розмірковування

Позиції добре означені. Проблема в тому, що спираючись на них, важко виробити власне судження. Наприклад, мені важко розплутати детектив про появу/зникнення того чи іншого протоколу допиту в архівах МГБ-КГБ чи СБУ.

Та й сам зміст архівних документів не завжди переконує. Досвід державного службовця навчив мене обережно ставитись і до свідчень очевидців, і до рапортів, які підлеглі надсилають своїм начальникам.

Траплялось мені не пізнавати власних виступів у протоколах нарад і не знаходити своїх пропозицій в указах чи постановах після найвищих резолюцій про підтримку. А ці ж документи писались не в криївках чи в польових штабах, а в затишних високих кабінетах.

Нещодавно нас затопив потік документів щодо газових контрактів: угоди, протоколи, доручення. Їх коментували в десятках експертних висновків, про них свідчили міністри і президенти, відбулася пряма трансляція з залу суду. Але чи багато людей, які до того не вірили у вину Ю.Тимошенко, змінили свою думку?

На жаль, документ пишеться не тільки для того, щоб прояснити, а й для того, щоби приховати. Вирваний з контексту текст може свідчити з точністю до навпаки. Адресат часто розуміє текст і слово зовсім інакше, ніж той, хто до нього звертається.

Потрібно дуже багато деталей і зусиль власного розуму для того, щоб скласти власне судження про документ, а тим більше для складення цілісної картини з багатьох документів. Нам усім набагато легше йти іншим шляхом – скласти судження про окреме на підставі впевненості в загальному.

Легко оцінювати документи тим, хто знає, що Україну віками тільки й гнобили імперії/загарбники/окупанти. Легко тим, хто знає, що Радянський Союз приніс українцям звільнення від польських панів, а чекісти знищували лише посібників фашистських окупантів.

Саме таке оцінювання "від загального" домінує тепер в Україні. Окремі документи не змусять змінити свою думку тих, хто знає істину в цілому.

Але чи не відбудеться підриву основ, якщо пересічна людина засумнівається в думці експертів? Адже ті володіють об’єктивним і набутим поколіннями фахівців знанням про історію, політику чи економіку.

Думаю, що не відбудеться, і на моєму боці авторитет, наприклад, Канта. Він давно "демократизував" пошук істини в питаннях, що стосуються життя людини в суспільстві. До відповіді на них, стверджує Кант, веде той самий шлях думки, яким ми рухаємось у буденних житейських розмірковуваннях.

Тож зацікавлений читач чи глядач yправі покладатись на власне судження і шукати для нього підстав там, де справа стосується людини. А історія таки стосується.

Спадок, якого важко позбутися

Погляньмо тепер на підстави для судження, що їх надає інша сторона. Андрій Портнов прийняв виклик Володимира В'ятровича. Він переказав (прямо чи в посиланнях) свої і групи істориків рецензії на "Другу польсько-українську війну" в Ab Imperio.

Головним фаховим недоліком вони визначають надто критичне ставлення автора до одних джерел і надмірну довіру – до інших. На думку рецензентів, це пояснюється впливом ідеологем ОУН на автора чи навіть симпатіями до цієї організації. Ця упередженість і призводить до написання "історії для домашнього вжитку".

Але чи достатньо встановити необ’єктивність історика для того, щоб негативно оцінити його твір? Андрій Портнов сам не вірить у написання історії нейтральною мовою.

Упередженим, звичайно, є і автор цих рядків, адже ми з паном Андрієм добрі знайомі. Визнаючи цей факт, хотів би піти далі скепсису щодо транснаціональних історій.

Від часів торжества "єдино правильного вчення" багато хто успадкував віру в існування незмінної сутності явищ. Явище можна пізнати, виділивши головні ознаки і відкинувши несуттєві. Далі пов’язуємо його з якимось поняттям, даємо правильне визначення і в такий спосіб пізнаємо істину/правду/правдиву історію.

Карл Маркс не був основоположником цієї віри, але Ленін і Сталін як цвяхи забивали в голови свої лаконічні визначення держави, нації, матерії, чого завгодно.

Їхня праця не пропала. Наприклад, ЗМІ заповнені полемікою, учасники якої настирно добиваються "правильного" визначення нації, комбінуючи похідні від грецьких слів "етнос" і "політейя".

Володимир В’ятрович теж вважає правильне визначення ключовою тезою свого дослідження. На його думку, слово "війна" замість "конфлікт" є правильним і дозволяє розкрити правду про події 1942-1947 років.

Але це ще не весь спадок радянської традиції. Ми засуджуємо злочини комунізму, здійснені в ім’я "законів історії". Але бажання бачити світ у світлі цих законів залишається.

"Друга польсько-українська війна" пропонує розуміти події 1942-1947 рр. як боротьбу поневоленого і панівного народів - само собою зрозуміле протистояння. Звичайно ж, справедливо, коли такі протистояння закінчуються звільненням від окупантів/колонізаторів і постанням національної держави.

Прихильники такого погляду ще дуже делікатні у цитатах на свою підтримку, в них згадуються терор і злочини. Можна було б навести сильніші вислови Жана-Поля Сартра чи Франца Фанона.

А можна навести родинний спогад, який нас, звичайно, не стосується. Спогад про те, як сусіди-сингали називали тамільську родину чужинцями і окупантами, бо таміли прибули на Шрі Ланку лише тисячу років тому.

Бачення історії у вигляді закономірності (справедливості) класової, національно-визвольної боротьби, прогресу чи модернізації здавна користується гарячою підтримкою політиків. Адже у такий спосіб політична міфологія отримує наукову основу, "науковість" дозволяє владі легко відкидати сумніви підданих.

Як ми можемо сумніватися у політиці, підкріпленій авторитетом історії чи економіки? Індустріалізація і колективізація – це закон прогресу, знищення ворогів – це закон боротьби "класів" чи "етносів", скорочення бюджетних витрат – це закон економіки. На питання про долю реальних живих людей залишається лише розвести руками - закон суворий, але це закон.

Не один молодий історик – авторитети першої руки у нас пишуть, що Макс Вебер з "математичною точністю передбачив" економічну перевагу протестантських націй над католицькими і православними.

Некритичне сприйняття таких установок Володимиром В’ятровичем та прихильниками його концептів створює майже невловиму у цитуванні, але непроникну стіну між ними і опонентами.

Про точку відліку

Добре, скаже читач. А де ж взяти правильну, об’єктивну установку? Тут автор цих рядків змушений врахувати побажання ні в чому не винних людей, яким довелося  читати/вислуховувати його критику позитивізму і радикального емпіризму.

Філософська аргументація з посиланнями на К. Поппера, Т.Куна, У.Куайна і Ж.Дерріда пропускається. Залишу лише висновок і готовий його захищати. Ніхто з нас не зможе набути стану tabula rasa, чистої дошки, – передумови об'єктивного знання.

Іншими словами, втеча від однієї "необ'єктивності" означає прийняття іншої "необ'єктивності". А завзятість у пошуках Святого Грааля часто дає можливість маніпулювати позицією вченого.

Наприклад, дехто з істориків щиро виступав за звільнення підручника історії від необ’єктивності "великих наративів". Тепер на них посилаються ті, хто "удосконалює" шкільний курс, викидаючи з нього згадки про нерадянську Україну.

Визнання необ’єктивності нашого знання, наявності у ньому мовних, політичних і історичних "генів", зовсім не означає релятивізму.

Телевізор може показувати і матір Терезу, і алкоголіка, який зарізав своїх рідних. Але життя, сповнене любові і милосердя, є кращим, аніж пропаще життя вбивці. Свобода краща за неволю, єдність краща за розпад, рівність краща за привілейованість і їх заслуговують усі без винятку. Давайте приймемо це без обговорення.

Таку нечітку систему координат не можна перетворити на метод, що дає відповіді на всі питання. Цим вона поступається величним метафізичним конструкціям. Але відправну точку для мислення ці опозиції задають і вченому, і пересічній людині.

Після сказаного автор вже не зможе приховувати своїх "постмодерністських" симпатій і, звичайно, докотиться до нероздільності філософії, історії і політики за Мішелем Фуко.

Нагадаю, що цей історик і філософ вважав за найголовніше розкрити в історії два процеси. Як люди формують себе, приймаючи одне знання і відкидаючи інше? Як люди підкоряються владі чи здійснюють її?

А ще він шукав моральні межі, які обмежують нас у цих процесах. Думаю, що така програма близька багатьом історикам, незалежно від їх ставлення до "фукольтіанства".

Цей погляд дозволяє не ламати списи навколо термінів "війна" чи "конфлікт". Володимир В'ятрович даремно дивується, що його критики вживають обидва слова. Вони просто не витрачають час на безнадійну боротьбу з метафоричністю нашої мови.

Натомість їх цікавлять українці й поляки в граничній ситуації, коли кожна наступна влада відміняла всі попередні цінності і правила життя. Такий історичний досвід може багато що сказати про Польщу, Україну, Німеччину, СРСР, і про людину в цілому.

Люди в історії і люди, що пишуть історію

От маємо звичайних людей, "цивільне населення, яке або підтримувало одну зі сторін, або не мало жодної чітко окресленої орієнтації".

Вони були законослухняними, ходили до церкви і до школи. Але чомусь однієї ночі одностайно і так гостро відчули загрозу з боку сусідів, що відкинули всі моральні обмеження і пішли їх винищувати. Звідки у цих людей взялося знання (в тому числі знання історії!), що серед них - у тому самому чи сусідньому селі - живуть радикально Інші, несумісні і нестерпні?

Звичайно, було "соціальне протистояння між українцями і поляками". А між українцями і українцями його не було? А між поляками і поляками? А якою взагалі була політекономія Галичини і Волині у той час, як люди заробляли на життя і як пролягали лінії економічних інтересів і конфліктів?

"Друга польсько-українська війна" згадує тих, хто не відмовився від моралі та цінностей, хто рятував сусідів. А чи не було так, що хтось, нехай вимушено, виконав наказ озброєних хлопців, а потім прийняв нові цінності, радянські чи Народної Польщі, і далі жив благополучно?

Чи не допомагало у таких випадках нове знання про справедливість відплати панам-експлуататорам чи посібникам фашистських окупантів?

Нарешті, ми можемо поставити те питання, яке прямо поєднує історію, мораль і політику. А яка була роль різних влад у появі і поширенні того знання, що заохочувало катастрофу чи дозволяло уникати відповідальності за неї?

Тут справедливо нагадати: у хорошій полеміці обговорюють те, що міститься в роботі, а в поганій – те, чого немає. Але в роботі Володимира В’ятровича справді мало "людського, занадто людського". Тобто хтось з'являється, але лише для того, щоб написати документ чи дати свідчення.

Думаю, що явище такого трагізму потребує набагато більше деталей для розуміння. Згідно з Кантом, істинна свобода є там, де судження не випереджає розуміння.

Думаю, саме такою установкою викликаний інтерес Андрія Портнова до подробиць, через це він радить читати Крістофера Браунінга чи Гаральда Вельцера.

До "списку Портнова" пропоную додати написану 50 років тому "Вандею" Чарльза Тіллі, докладне дослідження громадянської війни (чи етносоціального конфлікту?) часів Французької революції.

Можна було би включити "Армії бідаків" Марка Трауготта. Його глибокий аналіз спростовує Марксову інтерпретацію липневого повстання в Парижі 1848 року як війну буржуазії з пролетарями.

Зрозуміло, що поява багатомірності живих людей, замість цілісності етносів чи класів, кидає виклик напрацьованим історіографічним методам.

Авторитетні вчені справедливо говорять про ризик розчинення історії в соціології, економіці, філософії, психології. Але визнані корифеї, такі як П'єр Нора, чи Тоні Джадт у бесідах з Тоні Снайдером, наполегливо шукають способи для подолання "первородного гріха" модерної історії.

Адже всі її інституції, кафедри, журнали, архіви були створені національними державами для своєї легітимації. Чи може історична наука відмовитись від національної телеології і зберегти себе?

Пошук відповіді на це питання варто залишити історикам. Наприклад, Андрій Портнов і Володимир Маслійчук пробують оцінити шанси на успіх, пропонуючи соціологію поля української історичної науки. Полеміка навколо "Другої польсько-української війни" наочно демонструє позиції акторів цього поля.

Можливість вибору, поезія і правда

Не можна зробити за істориків їх роботу. Але можна уточнити, як кажуть філософи, ставку. Для цього треба подивитися на стан нашої сучасності.

"Одержимість" історією – це характерна риса сучасної України. Дехто говорить про надмірність і навіть ірраціональність такого інтересу, закликає відкласти історичні дебати до вирішення економічних питань. Ми чули такі заклики від Михайла Горбачова тоді, коли в Радянському Союзі лише починали означатись майбутні зони збройних протистоянь.

Перебіг подій показав, що такі пропозиції неадекватні. Адже знання про минуле спільноти/нації – це важливий фактор, завдяки якому ми приймаємо рішення про свою належність до неї. Це рішення називається вибором ідентичності.

Власне, вибір ідентичності існував завжди. Один наш земляк, скіф Анахарсіс став давньогрецьким філософом, інший - Пауль Целан – великим німецьким поетом ХХ століття.

Але були часи, коли держави жорстко нав'язували своїм громадянам регламентовані ідентичності. Той, хто обирав іншу, платив дуже високу ціну.

Еміграції, в сучасному розумінні цього слова, не було. Індивідові, який не хотів приймати "нормальну" ідентичність, доводилось шукати однодумців і починати тривалу боротьбу за визнання свого вибору. А далі здобута свобода змінювала суспільство і державу.

Механізми державного впливу задля "нормалізації" громадян змінювалися. Європейські держави переносили акцент зі страт і тюрем до застосування "ідеологічних апаратів". Школа, армія, соціальні ліфти спонукали громадян "уявляти" себе в певній спільноті. Вони були настільки ефективними, що належність до спільноти сприймалась як природна.

Проникливий Ернест Ренан говорив про націю, як про щоденний плебісцит, щоби підкреслити її історичність і політичність. Але в його часи цей троп був метафорою. 

В Україні ситуація інша. Вона виникла, зокрема, завдяки тому, що влада в СРСР ослабла і не змогла перешкодити вибору на користь нових спільнот, появі нових ідентичностей.

Оцінивши розвиток ситуації, жителі УРСР засвідчили на референдумі 1 грудня 1991 року свою готовність належати до нового суспільства (хоча ще 17 березня багато з них мало іншу думку). Українська держава постала в їхній уяві як захоплюючий проект модерної і водночас древньої спільноти - нації.

Але поетичність цього проекту досі не перетворена в раціональність політичного розуму. Щоб у цьому переконатися, варто лише почитати Конституцію.

Наші уявлення про Українську державу дедалі частіше не витримують зіткнення з реаліями. В умовах хронічних соціальних, економічних, екологічних та інших проблем громадяни реально роблять вибір.

Референдум став справді щоденним. Громадяни України вибирають між тривалою, тяжкою і з невизначеними перспективами боротьбою і швидкою зміною одного суспільства на інше. Мільйони вже вирішили виграти час за рахунок простору, купили квитки і виїхали. Вони стають американцями, поляками, італійцями, чехами.

Дехто не виїжджає, але отримує румунські, угорські, російські паспорти. Ми можемо засуджувати їх, можемо сентиментально називати співвітчизниками, але політичної суті це не змінює. Люди обрали належність до інших спільнот, вважаючи їх більш перспективними.

Відповідальність як зрілість гордості

Поки що переважна більшість не готова до радикальної відмови від уявлення про Україну як незалежну демократичну європейську державу, хоч і в невизначеному майбутньому.

Вірність зробленому вибору зберігається, хоч до відмови від нього наполегливо підштовхують ідеологічні апарати інших держав, які діють в Україні безперешкодно. Українська держава слабка для того, щоб їм перешкодити. Так само вона слабка для того, щоб запропонувати українцям соціально-економічні чи культурні стимули для вибору на свою користь.

Проте Україна зберігається всупереч дуже багатьом прогнозам. Одна з причин – розуміння більшістю наших співгромадян свого минулого як своєрідної "спільності долі".

Проблема в тому, що ми схильні вибірково бачити минуле. Про цю особливість писав Фрідріх Ніцше: "Це я вчинив" – каже моя пам'ять". "Я не міг так вчинити", - каже моя гордість і тримається непоступливо. Пам'ять врешті ...поступається".

В СРСР знання про історію було герметичним і жорстко регламентованим. Було чітко зрозуміло, хто правий, хто винний. Відмовитись від такої історії – значить сформувати власне судження. А судження в умовах свободи формувати непросто.

Адже тепер кожен героїчний чи трагічний епізод перевіряється альтернативним судженням. Його активно пропонують росіяни, так само як поляки, євреї, цигани. Одні голоси гучніші, бо за ними "Газпром", інші тихіші, але їх все одно чути.

Чи зміцнить нас у нашому виборі уява про українців виключно як про жертв імперій/окупантів/колонізаторів? Думаю, що в часи глобальної відкритості варто реалізувати закладену в нас здатність до судження.

Варто набувати зрілості політичного мислення  і брати відповідальність за вчинки своєї спільноти. Це розумів ще Наполеон. В момент коронації він сказав, що приймає на себе відповідальність за всі вчинки французької нації з часів Меровінзьких королів.

У мові, якою ми говоримо про минуле, нам варто розрізнити поняття вини окремих людей і відповідальності людини за свою спільноту.

Завдяки мові, що дозволяє мислити таке розрізнення, ми краще зрозуміємо європейців, які в контексті історії часто говорять про відповідальність своїх націй. Результативнішою стане дискусія щодо Волинських подій 1943 року і багатьох інших.

Але найголовніше - суспільство зможе виробити імунітет до різного роду "виставок" і медіапродуктів, метою яких є відмовити наших співгромадян від відповідальності за спільне українське минуле і зробити вибір на користь безпроблемного і безвідповідального неукраїнського минулого.

Такого минулого ніколи не було, але знання про нього нам систематично і наполегливо нав'язують. Часто це робить влада, і це найнебезпечніше. За пропозицією такого знання стоїть розкол і втрата свободи, які стають дедалі помітнішими.

Самі по собі історичні дискусії, звісно, не зможуть запобігти політичним потрясінням. Але можна зробити те, що можна.

У ХХ столітті багато хто на цій землі - і навіть по декілька разів - за різних обставин відмовлявся від одних цінностей і приймав нові. Нам пощастило, що востаннє ця зміна відбулася без трагедії. Але було б трохи страшно, якби після такої історії ми мислили себе як суспільство з абсолютно чистою совістю.

Адже історія не закінчується. Запобігти трагедіям може, зокрема, критична рефлексія над минулим, зусилля побачити в знанні практики свободи і несвободи, та використати мислення для збереження недоторканними моральних меж.

"Історична Правда" готова надати слово іншим історикам, яким є що сказати з приводу викладеного у текстах Володимира В'ятровича, Андрія Портнова і Юрія Рубана.

Зокрема:

Ігор Ільюшин про пошук між "двома правдами" подій на Волині у 1940-х

Володимир В'ятрович: "Волинська трагедія - частина польсько-української війни"

Андрій Портнов про український "комплекс жертви із чистим сумлінням"

Всі матеріали ІП на тему "Волинська трагедія"

Історик Мар'ян Мудрий: "Українське суспільство отруєне історією"

Чи можна поєднати "наукову коректність" і "довгу історію України"?

Всі матеріали ІП на тему "Історична пам'ять"

Гульнара Абдулаєва: Як 200 років російської пропаганди вбили багатовікову спільну історію українців та кримських татар

“Хитрі мусульмани, які лише й хочуть Вас обдурити, забрати ваших жінок і худобу, пограбувати вашу землю, щоб продати в Османській імперії”. Саме такий збірний образ кримського татарина пропагований в українську свідомість вже протягом двохсот років. Чому пропагований? Нумо з’ясуймо.

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: Крістофер хвицається навіть на колінах

Кліссолд був у Понтінга "моделлю" і вони вдвох лазили по айсбергах заради знімків. Наскільки можу судити, Понтінг зробив усе можливе, щоб убезпечити Кліссолда: дав йому свої кішки та льодоруб, але той, схоже, оступився після чергового "позування" і прокотився футів 12 по округлій поверхні криги, а тоді просто звалився з висоти шість футів на гострокутну стіну айсберга

Юрій Юзич: Пізнавальна історія про вихованця Пласту із Берестечка на Волині

У 1925 році із Берестечка, містечка на Волині, де заправляв московський піп-чорносетенець із "Союза русскава народа", поїхали вчитись до української гімназії у Прагу одразу 8-ро дітей. Був серед них і 13-літній Антін. Він був явним лідером у групі своїх односельчан

Юрій Юзич: Помер найтитулованіший українець-генерал, який докорінно змінив Армію США

Найближчими днями у West Point – The U.S. Military Academy відбудеться похорон українця Миколи Кравціва — генерал-майора Армії США, який народився у Львові і виростав в Пласті. Своїми ідеями та новаторством від докорінно реформував американське військо, яке ніяк не могло оговтатись після війни у В’єтнамі. Він був єдиним українцем, якого у 100-річчя Статуї Свободи в Ню-Йорку особисто відзначив мер міста медаллю Свободи.