Спецпроект

Історія Голоду. Розкажіть, як ваша родина пережила 1932-1933 роки

"Українська Правда" звертається до читачів і журналістів - розкажіть, як ваша сім'я пережила Голодомор. Пам'ять про ті роки глухо відлунює в родинних переказах - іноді занадто глухо.

Голодомор - страшна сторінка в нашій історії. Настільки страшна, що про неї часто не прийнято говорити. Це те, що хочеться забути. Пам'ять про ті роки глухо відлунює в родинних переказах - іноді занадто глухо.

Давайте розповімо про те, як ми вижили.

В Музеї Голодомору є свідчення, зібрані по селах, але багато українських сімей мають власні історії, які залишаються невідомими. Часто це вже навіть не свідчення, а переказ, сімейна легенда про той час.

"Українська Правда" просить вас розповісти історію ваших рідних, які (не) пережили 1932-1933 роки - спогади свідків або родинні перекази.

Ми збираємо сімейні перекази про Велику Війну. Давайте згадаємо і Великий Голод.

Особливо цікавлять історії про людяність і гідність. Як рятували, як допомагали. Як чинили опір.

Тексти з фото надсилайте на поштову адресу istpravda@gmail.com

Закликаємо приєднуватися читачів і журналістів інших ЗМІ. Усі історії публікуватимемо в колонці автора і даватимемо на них лінки тут. 

СТАТТІ, ОПУБЛІКОВАНІ В РАМКАХ ПРОЕКТУ:

"Голова колгоспу порадив бабусі, щоб відправила маму красти колоски"

"Селянам дали два роки пільг, а потім забрали усе"

"Дві сестри втекли на Донбас. Всі інші з величезної родини вмерли" 

"Люди понаїдалися тої куті - і півхутора вимерло зразу" 

"Ваша донька не хвора, ви просто її перегодували"

"Мою прабабусю врятував сон, який вказав на сховок із зерном"

"Хліб у колгоспі родив, але весь вивозився на станцію" 

"Мені на фронті не було так страшно, як на отому полі з буряками" 

"В селі мого батька ніхто не помер. Їх врятувала татарська їжа"

 "За те, що стільком людям життя врятував - в Сибір його"

"Моя мама сиділа в калюжі крові і гралася, хлюпала долоньками" 

"Активісти забирали і одежу, і речі - а потім на базарі продавали"

"Одна родина наїлася мухоморів, щоб умерти - і завдяки їм вижила"

"Іноді мама втрачала свідомість. Але їй треба було врятувати мене"

"Із чотирьох братів і сестер мого батька померло троє"

 

 

Олександр Алфьоров: Фонтан замість пам'яті

Місце, де влада Києва бачить фонтан – це центр Столиці, це серце України. Відповідальність тут – неймовірна. Кожне подібне місце в Києві має бути гармонійно вписане у загальну концепцію! А не затикане нейтральністю, яка в сучасних умовах дорівнює безвідповідальності та, насправді, потуранню окупанту, який дуже прагне от цієї мовчазної та сірої України.

Олексій Мустафін: Пророк на ім'я Мані. Примхлива доля засновника "світової єресі"

9 квітня 243 року перський цар Шапур I – той самий, якому згодом вдалося вперше взяти в полон римського імператора, – прийняв у своєму палаці та вислухав мандрівного проповідника Сураїка, сина Фартака. Той познайомив володаря із своїм вченням – основи якого, за його власними словами, відкрив йому сам янгол божий. Цар був настільки вражений розповіддю, що видав Сураїку охоронну грамоту і дозволив вільно проповідувати в своїх володіннях.

Ярослав Пронюткін: Символічне місце пам’яті: кенотафи як традиція, державна практика і механізм вшанування на Національному військовому меморіальному кладовищі

У традиції українського війська від княжої доби до козацького періоду існували різні форми символічного вшанування загиблих, зокрема встановлення хрестів, курганів пам'яті, пам'ятних знаків на місцях боїв або в рідних громадах. Саме ця традиція сьогодні отримує сучасне державне втілення у формі кенотафів – символічних місць пам'яті для тих Захисників і Захисниць України, чиї тіла не були повернуті, або місце поховання яких залишається невідомим.

Антон Кістол: Ab Samara Condita. Що не так із передатуванням Дніпра?

Місто-фортецю й один із найважливіших вузлів України на Сході пропагандисти Кремля послідовно вписують у межі примарної "Новоросії". У березні 2014-го проросійські сепаратисти не знайшли тут широкої підтримки й не змогли проголосити "Дніпропетровську народну республіку". Однак небезпека не зникла й досі, адже Росія продовжує висувати територіальні претензії на Дніпропетровську область як на землі, приєднані до Російської імперії та нібито колонізовані за часів Єкатєріни ІІ.