11-го листопада 1985-го року, у річницю завершення Першої світової війни, у Вестмінстерському абатстві була закладена пам’ятна плита з іменами 16 поетів. Всі вони воювали за Англію під час Першої світової, шестеро з них загинули на війні. Зараз ці поети входять до канону англійської літератури, їхні вірші вивчають у школі та декламують на урочистих заходах під час вшанування загиблих воїнів, а науковці пишуть про них монографії.

Питання патріархату Української греко-католицької церкви – одне з найважливіших в її історії другої половини XX cт. Ця справа стосувалась не лише української діаспори і церковного духовенства, а й понтифіків, посадовців Римської курії та політиків різних держав.
Особливим чином це питання турбувало Москву, яка всіляко намагалась протидіяти спробам встановлення патріархального устрою УГКЦ

2 грудня 1991 року сталася історична подія в польсько-українських стосунках – Польща, першою в світі, визнала незалежну Україну, після того, як днем раніше, український народ підтвердив на референдумі Акт проголошення незалежності України. Це було найкраще завершення бурхливого й надскладного ХХ століття в українсько-польських стосунках

Сотня років знадобилась Росії, щоб нав’язати свою владу і запустити процес широкомасштабної колонізації України. Зусилля царату були спрямовані на цілковиту асиміляцію та інтеграцію у політичній, економічній, соціальній, культурній та духовній сферах суспільного життя.

Раннім ранком 30 листопада близько 2000 «беркутівців» атакували протестувальників, які залишались на Євромайдані. Ця ніч змінила історію України. Наступного дня – 1 грудня – сотні тисяч киян вийшли на масову акцію протесту. Ким були ті, хто залишився ночувати на Майдані Незалежності? Попри те, що основні лідери Євромайдану напередодні ввечері (29 листопада) фактично закликали розходитись. Прирікаючи тих, хто залишається, на маргіналізацію протесту. Як це вже було під час мовного Майдану.

В українській історії короткого (1914–1991) ХХ століття немає великого сенсу відокремлювати «мирні» міжвоєнні десятиліття від двох світових воєн. Міжвоєнну добу можна назвати мирною лише номінально. Це була «війна іншими засобами». Тому є сенс умовно говорити про 1914–1945 роки як про одну велику Тридцятилітню війну ХХ століття

Заведено вважати, що Польща прийняла хрещення 14 квітня 966 року. Та ця подія досі овіяна численними міфами та легендами. Публікуємо інтерв’ю Бартломєя Ґайоса з істориком Ґжегожем Пацом про те, як насправді християнство вкорінювалося на польських землях

Новорічну ніч 1995 року я зустрів у поїзді «Тбілісі-Баку» дорогою в Чечню. Туди ми їхали з візитом солідарності, а я, окрім всього, я ще й віз оригінал листа-звернення до Генеральної Асамблеї ООН за підписом 105 депутатів Верховної Ради України про визнання права чеченського народу на самовизначення і власну державу та припинення агресії й насильства Москвою супроти свободолюбивої Ічкерії.

15 грудня 1956 року КҐБ Грузинської РСР заарештував Звіада Гамсахурдію разом з його друзями й однокласниками. Їх звинуватили в організації антирадянської групи, яка розповсюджувала незаконні листівки. 5 квітня 1957 року Верховний суд Грузинської РСР засудив його до трьох років позбавлення волі, але вирок змінили на умовний.

Колезький реєстратор Павло Феофанович Шандрук мав рідкісний талант: за дуже короткий період часу він потрапляв у ситуації, в яких відносна кількість халеп за його участі, дорівнювала загальній кількості ґудзиків на його поліцейській шинелі(швидше за все через непростий характер).Так, так, це не помилка, якщо ви хоч раз чули це прізвище, то, мабуть, і його об’ємний послужний список запам’ятався. Майбутній командувач не згадував про поліцейське минуле…Недарма.

Першу в Україні тролейбусну лінію відкрито 86 років тому – 5 листопада 1935 року в Києві. На урочистому відкритті тролейбусної лінії, як поєднала Київський трамвайний завод імені Домбаля та площу Льва Толстого було присутнє вище керівництво Української РСР. Так в Україні почалася ера «рогатого» електротранспорту.

30 жовтня 1974 року політичні в’язні Мордовських і Пермських таборів оголосили одноденні і дводенні голодування з одночасним висуненням вимог. Зокрема: визнати статус політичного в’язня; відокремити від політичних в’язнів воєнних злочинців і кримінальників; скасувати примусову працю і обов’язкове виконання норми; скасувати обмеження щодо листування, в тому числі з закордоном; змінити обмеження щодо посилок і передач; виокремити медичну службу місць ув’язнення з підпорядкування МВД; забезпечити ув’язненим повноцінне медичне обслуговування за участю лікарів-фахівців, в тому числі іноземних; збільшити кількість побачень з родичами, дозволити побачення з друзями; забезпечити можливість творчої діяльності літераторам, вченим, художникам; дозволити реєстрацію шлюбів; дозволити розмовляти на рідній мові в таборі і під час побачень. Таким чином було вирішено започаткувати День політичного в’язня в СРСР.

Чи повністю довіряв Василь Вишиваний своїм ад’ютантам? Які мав контакти зі Скоропадським, Коновальцем, Петрушевичем та іншими діячами ОУН, УНР, ЗУНР, гетьманського руху? Чому чекісти намагалися підвести до нього художника Миколу Глущенка? Навіщо він налагоджував зв’язки з англійською, французькою, румунською, болгарською та інших розвідками? Чим закінчилася спроба паризької резидентури радянської розвідки завербувати ерцгерцога? Дати відповідь на ці та інші запитання або принаймні з’ясувати й уточнити певні подробиці тих давніх подій дають змогу розсекречені документи із архіву Служби зовнішньої розвідки України, досі невідомі широкому загалу.

В аудиторії празького університету шуміли студенти. Молоді люди відмовлялися спілкуватися зі своїм викладачем – професором філософії Томашем Масариком. Викладач писав крейдою на дошці свої звернення, однак у відповідь чув лише свист студентів, які таким чином бойкотували його лекцію. На дітей Масарика нападали дорогою до школи, а дружина Шарлотта стала ціллю насмішок та презирства. Сам Масарик отримав ярлик «зрадника» та «єврейського агента». На дворі був 1900 рік і в Празі вирувала антисемітська «Гілснеріада». Протягом наступних двадцяти років Томаш Масарик зі «зрадника» перетворився на «батька нації» та «президента визволителя».

Навряд чи бідні й голодні люди потребували насамперед кави, але на чашку вони бодай могли сподіватися. Відстоявши довжелезну чергу на доброчинну кухню, людина «отримувала миску кукурудзяної каші, часто без молока й цукру, і кухоль кави». Сільські жителі, втративши свої ферми, ставили на узбіччях намети і трималися на «квасолі і чорній каві». Дороті Дей згадувала, як чоловіки приходили до благодійних пунктів католицького робітничого руху "по одяг, черевики, шкарпетки чи плащ": "Коли у нас нічого не залишалося, ми казали: "Посидьте, випийте кави. Візьміть сендвіч". Кави ми варили дедалі більше".

Наприкінці XVIII – початку XIX століття Південь України певною мірою став привабливий для іноземних переселенців. У цей час уряд Російської імперії намагавсяу тому числі освоювати регіон руками західноєвропейців. Не останнє місце у цьому процесі займали французи, які утворили тут потужний конгломерат управлінців, аграріїв, промисловців та інших фахівців. Вони не просто приїхали заробляти гроші на торгівлі або вирощуванні винограду, але й дали поштовх до розвитку окремих галузей економіки, якими сьогодні тут продовжують користуватися (суднобудівництво, виноградарство, вівчарство, тощо).

"В історії фотографії нашої країни у нас немає фотографій голоду в Україні 1930-х років, коли загинуло кілька мільйонів людей, а трупи лежали просто на вулицях. У нас немає фотографій війни, бо журналістам заборонялось показувати картини скорботи, що загрожують моральному духу радянського народу; у нас немає не-“полірованих” фотографій підприємств, немає зображень вуличних подій, крім демонстрацій. Вся історія фотографії “вкрита пилом” - Борис Михайлов.

Це був не безпородний дворовий собака (хоча і в тім нічого лихого нема, навпаки, не виключено, що й таких тримали Франки, бо принаймні в певний час пес був у них не один, а справжній гуцульський вівчур, полонинський собака, чи, як іще називають, карпатська вівчарка

Нині це Інститут історії України, а тоді слова "Україна" в назві інституту не було. Навіть у цьому в СРСР вбачали небезпеку. Всі спілкувалися російською, лише в одному відділі, де вивчали козаччину, українською. А аспірант Діма Табачник (який потім двічі у Януковича був міністром), ідучи до курилки повз цей відділ, казав: "Цвірінькають там цією українською"

Валєр Бондарь – «гуру і навчитель» Сергія Жадана, митець, який об'єднував творчу еліту не тільки в Харкові. Саме у майстерні Бондаря в ЛітМузеї виникло українське середовище неформалів ранніх 1990-х. Його рукою з кінця вісімдесятих – початку дев’яностих карбувалась в харківському просторі графіка перших кроків боротьби за самостійну, стильну і самодостатню Україну. І у дев’яності довкола Бондаря в Харківському ЛітМузеї сформувалося вільне від радянських кліше і провінційних комплексів мистецьке середовище