Цими днями в українських медіа багато інформації про заходи із вшанування жертв польсько-українського конфлікту. Більшість супроводжуються інформаційними довідками, більшість з яких повторює польські тези про те, що вбивали лише українці, тільки поляків, про те, що вбивали лише на Волині. Справжня історія складніша. Спробую пояснити, що не так у звужені до «Волинь-43», що залишається поза увагою.

«Пам’ятати кожну людину» – саме такий імператив сформулював владика Борис Ґудзяк п’ять років тому, коли в Українському Католицькому Університеті невелика шестиособова (включаючи й автора циї слів) група істориків починала проект «Ідентифікація жертв польсько-українського протистояння 1939–1947 років». Кілька тижнів тому, у Львові, ми провели конференцію, яка була підсумком його першого етапу.

Історик Костомаров у своєму дослідженні про Богдана Хмельницького побіжно згадав про те, що 2400 козаків у XVIІ столітті вирушили до Франції та брали участь у взятті Дюнкерка Великим Конде в 1646 році. Цей факт вплинув на Олександра Половцова, якого цікавило, як ці малоросійські козаки змогли такою великою кількістю піти до Франції, яким шляхом вони йшли і як повернулися на батьківщину. Половцов поїхав до Дюнкерка не для того, щоб досліджувати там архіви, знаючи, що він не знайде бажаного, а щоб подивитись, чи не знайде він там пам'яток того часу, які можуть пролити світло на це питання.

Свого часу, коли Іван Дзюба написав "Інтернаціоналізм чи русифікацію?" і її почали перекладати різними мовами – якось російський переклад потрапив до російського історика – з тих, кого прийнято вважати "ліберальними". Текст, в якому Дзюба пояснював по-суті колонізаторську політику радянського керівництва (справу успадковану ще з часів російської імперії), пояснював проблему русифікації і по-суті стирання української національної ідентичності – російський історик назвав "первобитно-каменной постановкой вопроса".

Kомісія зі стандартів дeржавної мови має пeрeглянути своє нeдолугe рішeння, а її члeнам час іти у відставку. Рішeння Національної комісії зі стандартів державної мови про пeрeймeнування півтори тисячі насeлeних пунктів (включно з містом Запоріжжя) викликало справeдливe обурeння. Цe рішeння нe має нічого спільного з законом і дискрeдитує важливий процec дeколонізації топонімії.

За кілька десятків років радянської влади українці не мали змоги шанувати своїх героїв. За останніх тридцять років ми не повернули імена вояків Армії УНР у наш символічний простір. Та усе міняється. Завдяки новітнім технологіям та оцифрованим архівам відновлюємо біографію ще одного захисника.

Інколи так буває — спостерігаєш за якимось суспільним збуренням і розумієш тільки те, що все розумієш, а все ж тобі чогось та бракує. А потім збігається дві малозначні самі по собі події й усе різко стає на місця. Десь так вийшло в мене в історії з бідолашною єгипетською акулою, з’їденим нею москалем і темою про "розлюднення", яку започаткував Арестович.

З початком війни із Росію в Україна активно зміцнює національну ідентичність. Зросла державна підтримка української мови, культури, формуються спільні погляди на наше минуле. Території, окуповані на початку війни, теж суттєво змінилися. Тільки там напрямок змін протилежний - стирання української національної ідентичності, русифікація, реанімація совєтських міфів про минуле. Відтак вже зараз постає питання, що будемо робити, аби долати цю прірву після звільнення окупованих теренів.

У 2018 році чиїсь онуки знайшли у Києві в хаті мішок. Дід чи прадід помер, а був він картографом чи, як сказали, скидаючи дідове «барахло», «вчителем географії». Мені сказали, що перебирайте чи беріть мішок гуртом. Воно нікому не треба… Я перебрав. По-перше, «той прадід» був військовим картографом, по-друге він був українським патріотом. Бо мапа України у мішку, видана у 1917 році в УНР, це в Радянському Союзі вже стаття 38-ма.

В російських підручниках з'явилася офіційна історія "спєціальнай ваєннай апєрациі". Видання SOTA опублікувало фото уже надрукованого підручника для 10-11 класів, навчання за яким почнеться уже з 1 вересня.

Слідчі комуністичного уряду Польщі зафіксували факт убивства Бандер за те, що ті були братами "того самого" Бандери. Також вони зафіксували, що в Аушвіці в’язні були в курсі, що "Бандера групе" потрапила за дроти концтабору саме за проголошення незалежності України.

Рятувальник Руслан Кошовий загинув в перший день повномасштабного вторгнення на аеродромі в Гостомелі. В ніч перед цим йому не спалось, як згадує дружина. Коли він дізнався, що почалась повномасштабна війна - одразу поїхав в Гостомель до своїх підлеглих - він був начальником пожежної частини. Руслан Кошовий роззосередив рятувальників по аеродрому. Один з постів чергував біля "Мрії". Коли почався штурм, Руслан дав своїм підлеглим слово, що витягне їх усіх і що вони всі виживуть. Він його стримав - усі рятувальники з його частини вижили. Руслан Кошовий загинув, рятуючи своїх підлеглих та техніку.

У радянські часи більшість архівних документів та видань місцевої преси, в тому числі й "Газета Гадяцького земства", були вивезені за межи України і знаходяться в архівах і бібліотеках росії, що позбавляє українців можливості вивчати власну історії з першоджерел. Ще до початку повномасштабної війни нам вдалося відсканувати, хоч й невеличку, але суттєву частину номерів газети. Ця праця надихнула нас на випуск репринтного чотирнадцяти томного видання "Газета Гадяцького земства, 1906-1919 рр.". Долучитися до цього може кожен!

В далекому 1965 році мешканець Межиріча Захар Новицький вирішив спорудити льох. На глибині два метри йому трапилася незрозуміла велика кістка. З нею він пішов у школу до вчителя географії (чи то історії). Той теж не зміг ідентифікувати знахідку, але зрозумівши, що кістка не коров’яча, поїхав до Києва у Інститут Зоології. І почалося…

Політв’язні комуністичного режиму СРСР нарешті отримають пенсії за особливі заслуги перед Україною. Сьогодні парламент 313 голосами ухвалив у другому читанні і в цілому ініційований мною законопроєкт №8032, що передбачає надання таких пенсій борцям за незалежність України, які були ув’язнені за свої переконання.

Ця історія почалася дивно. На меседжер у ФБ мені написав незнайомий чоловік. Одразу по справі - він військовий і потрапив в мою квартиру через воєнну необхідність ( а я тільки десь в коментарях написала, що дуже зручний в мене балкон - все місто прострілювати можна). Він писав, що вражений бібліотекою української літератури, яку не очікував побачити в бахмутській квартирі. А він історик, тож, цікавиться.

25 травня Голова Верховної Ради України Руслан Стефанчук виступив перед Сеймом Польщі. Виступ кілька разів переривався оваціями.

Під час строкової військової служби одним із моїх найкращих армійських товаришів був башкир. Днями переглядав статистику втрат російських окупаційних військ в Україні. Це підштовхнуло до написання цього тексту – свого роду звернення до мого товариша та всього башкирського народу. Я – Міністр оборони України. Сьогодні моє завдання – створювати умови, щоби Сили оборони України ефективно знищували ворогів моєї країни. У тому числі і башкирів, якщо вони будуть у складі армії російських окупантів. Але в ситуації, що склалася, я бачу привід задуматися для справжніх лідерів башкирського народу – одного з найчисленніших у Росії.

105 років тому Петро Болбочан повернув Крим Україні. Рідна держава віддячила тим, що... зреклася його

Кожна країна має свою ментальну мапу. Іноді вона важливіша, ніж офіційні кордони. Ментальні мапи провокують ностальгію, ностальгія створює політичний запит, запит породжує політичну пропозицію. Якщо ментальна мапа більша, ніж політична, – це породжує запит на вторгнення. Якщо ж ментальна мапа менша, ніж політична, – тоді якийсь регіон країни випадає зі спільного тіла. Стає чимось у форматі “+1”. Виводиться за дужки й не спричиняє емоційного відгуку.