Лекції Снайдера в контексті колоніалізму виявилися цікавим не лише через їх зміст, але й через викликану ними реакцію в українському суспільстві. Типово постколонільну реакцію, яка проявилася у двох, здавалося б протилежних, виявах, в основі яких спільна меншовартість. Один - це обурення: як сміє іноземець братися за нашу історію! Інший - безмірне захоплення. Очевидно, є за що дякувати Тімоті Снайдеру. Що, втім, не позбавляє нас права, а може навіть обов’язку критикувати. Адже саме таким чином ставатимемо зрозумілішими ззовні і сильнішими всередині

Спільнота українських бойків опинилася в степах України зимою 1951 року, маючи мінімум речей з собою і не маючи жодних засобів для існування. Врятували місцеві українці, які пустили бойківські родини до себе, поки ті не побудують собі нові домівки. Облаштування тривало до 1953 року. Попри дрібні конфлікти, в основному не було жодного протистояння між українцями Бескид та українськими селянами Донеччини та Луганщини. Ознакою життя стало свідоме мовчання про минуле

Ми маємо пам’ятати правду та стріляти на звук кожен раз, коли хтось сміється: «Зачем вы вспоминаете? Зачем носитесь со своим Голодомором? Смешные!». «Давайте забудем!» - кажуть злочинці та їхні нащадки. Це заклик забути про один із найбільших злочинів в історії Людства. Якщо ми забудемо, то знову підпустимо їх близько, і він повториться.

Пам'ять - теж зброя.
"— Не бійся своїх ворогів. Не плач над своїми поразками. Поразки насправді дадуть тобі відчути смак перемоги. А втрати навчать тебе цінувати те, що ти маєш. Так, здається, говорить твій наґаса?
Учитель хитро всміхнувся.
— Не бійся. І не плач. Але й не забувай. Нічого не можна забувати. Забув — програв."

Дослідникам бою під Крутами добре відома світлина ось такого оголошення. Оригінал листівки зберігається у Державному архіві Сумської області. А копія неодноразово публікувалась у різних виданнях про Крутянський бій. До цієї листівки було чимало запитань

У "Бібліотеці "Історичної правди" в наступному році вийде книжка спогадів автора найбільш відомого фоторепортажу про Голодомор. Українці зібрали рекордну суму пожертв на підтримку цього видання

У газетних статтях цитували лише фразу "Я ненавиджу росіян", вказуючи на її недоречність для комеморативної церемонії та неприйнятність її публічного виголошення. Ніхто не звернув увагу на пояснення причин ненависті - слова про "підтримують і вможливлюють", які чітко вказували, що я ненавиджу росіян не за те, ким вони є, а за те, що вони роблять

Захисники Булгакова - кияни, апелюють до того, що він є автором текстів про Місто (Біла гвардія, Киев-город). І, мовляв, ніхто більше так пронизливо про Київ не написав. При цьому, якщо і згадуються інші російські автори, що писали про Київ, як то Лєсков, Купрін, Паустовський, то побіжно, з приміткою, що "їх так не знають" і "на стільки мов не перекладені". Якщо попросити цих захисників Булгакова-"київського письменника" назвати бодай 3 книги про Київ українських авторів, вони губляться

Вулиця буде називатися іменем Юлії Здановської, української волонтерки та математикині з Харкова, яка загинула у березні цього року через вторгнення Росії, яке сталося в тому числі завдяки історичним ідеям Ломоносова

Завжди цікавило, чи вони передбачали смерть. Якщо так - то яку? Найменше хотілося потрапити живим у руки ворога, бути підданим тортурам, застреленим десь на подвір’ї тюрми чи засудженим до років концтаборів. Чи взагалі існувало життя за межами цієї війни? Якщо так - то яке?

Бути українцем (американцем, французом, китайцем…) передбачає прийняти й певну національну оптику в поглядах на минуле. Особливо оцінювати ті чи інші події та особи з історії, формувати їх спільні оцінки. Що доброго, що поганого було колись, врешті що і чому варто пам’ятати, на що орієнтуватися як на приклад для наслідування, що, навпаки, пам’ятати, щоб не повторити. І ще одне національне правило, прийняття якого є умовою входження в клуб «українці» - це бажання зберегти його у майбутньому, тобто бачення спільного майбутнього

Є в Криму давня російська традиція: підозрювати кримських татар у нелояльності, звинувачувати у зраді та під цим приводом - репресувати. Це може відбуватися або опосередковано - як у ХІХ столітті, - коли корінний народ "вичавлювали" з Криму без прямої депортації, або прямо, як у 1944 році - через тотальну депортацію та заборону селитися в Криму представникам конкретної національної групи. Наслідування будь-якої з цих практик щодо кримських татар є маркером імперської (читай - агресивної, геноцидної) політики виконавця

Дошукуючись причин протистояння Снайдер пропонує дивний ланцюжок пояснень. На його думку, молоді українці в 1939 році після падіння Польщі пішли служити в радянську міліцію, де брали участь в репресіях проти поляків (на думку Снайдера головною мішенню для совєтів були саме поляки). Потім, після 1941 року, нібито багато з цих українців пішли на службу у німецьку поліцію і брали участь у знищенні євреїв, потім багато з них долучилося до УПА і «маючи досвід винищення» взялися за польське населення. Цікавий ланцюжок, проте надто далекий від реальності - не так багато молодих українців мали можливість долучитися до совєтської міліції, бо українці теж були об‘єктом совєтських репресій

У травні 1972 року Надійку майже щодня викликав на допити у КҐБ слідчий Сірик. Вранці вона відводила до дитячого садочка дворічного сина Ярему, йшла на допит, а увечері забирала його. Забравши, дзвонила до братової. 18 травня дзінка не було, і згідно домовленості й заяви, яку лишила Надійка на випадок арешту для Леоніди (аналогічну в КҐБ), дитину вона доручала своїй матері й братовій. Стурбована Льоля дитини у садочку не застала. Влада жорстоко використала Ярему для шантажу

Я пишу цю оду Ненаситцю у листопаді 2022 року не просто так. Протягом останніх двох-трьох місяців я живу з усвідомленням того, що моя дитяча мрія побачити пороги може здійснитися. Це захоплює мене, проте, звісно, куди більше лякає. Адже це буде означати підрив російськими загарбниками ДніпроГЕС. Лише тоді пороги знову виринуть з-під води. Це вже бувало двічі в історії гідроелектростанції: в 1941 році при відступі її зруйнували радянські війська, а в 1943 – німецькі. Кожен раз це призводило до страшних руйнувань та величезної кількості жертв, а потім – до довгого та неймовірно дорогого відновлення

Південноукраїнськ - ніщо інше як відстоювання своєї звички, небажання щось змінювати у своєму закостенілому світогляді, у своєму ставленні до землі, на якій ми живемо. Це назва в дусі інтернаціоналістів пізнього СРСР 1970-80-х. Ніякої особливої ідеї за нею не стоїть

У 1944-1952 роках з території західних областей України депортовано у віддалені регіони СРСР, до Сибіру 65906 сімей, загальною чисельністю 203662 особи. У 1953 році радянська влада, ймовірно, планувала виселити ще більше 88 тисяч сімей, загальною чисельністю 330 тисяч осіб

Завтра може не бути. Тому цей текст (написаний для іншої нагоди) я публікую сьогодні - у 12 річницю, як ми з Вахтанг Кіпіані та Павлом Солодьком запустили наш проєкт Історична правда. Наприкінці тексту маю прохання для тих, хто його дочитає

21 січня 1953-го у Києві засідала суддівська колегія з Москви. Судді – з великими зірочками на погонах. “Больших бандитов” мусили судити лише росіяни. Маму з сином поставили в різних кутках. Над Юрієм через вік змилосердилися – дали 25 років виправних таборів. Лесі присудили смертну кару, як і іншим 57-мом партизанам, яких заарештували у червні 1952-го поблизу Косова та Коломиї

Перша гвардійська танкова армія через Вірнопілля так і не пройшла, Ізюмський плацдарм став для росіян пасткою, яку ЗСУ закрили у вересні. І на залишках села зараз тиша...