Зло без злочину. Післямова до життя солдата

Протягом трьох років його катували у Бутирці, бо він був охоронцем Гітлера. Потім були виправні роботи. Водночас із юридичного погляду суть його провини незрозуміла. Він справді не вчиняв жодних злочинів і не був навіть членом нацистської партії, хоча був членом СС.

На початку вересня помер Рохус Міш – останній свідок кінця Адольфа Гітлера і, напевне, останній, хто знав його як людину.

Може, колись цю смерть історики візьмуть за умовну позначку відходу епохи. Адже зі смертю останнього очевидця історія тільки й стає історією: текстом і оповіддю.

Звичайно, є ще дуже багато людей, які пережили і пам'ятають війну, хоча більшість із них були тоді дітьми із відповідним сприйняттям реальності. Але вони бачили війну по цей бік, у закінченому вигляді, а не в її паростках зі штабів і кабінетів; не бачили і творців тої війни.

Є ще люди, які малими бачили Гітлера на параді, але чи можна сказати, що вони "знали" його?

Рохус Міш був документовано останній живий мешканець бункера у подвір'ї Райхсканцелярії і останній із кола співробітників "фюрера". Він працював у сусідній кімнаті з Гітлером від травня 1940-го до травня 1945-го – рівно 5 років.

Мало хто мав змогу так довго перебувати поруч із диктатором і спостерігати його в роботі. Всіх інших нема вже давно: шофер "фюрера" Еріх Кемпка, його камердинер Гайнц Лінґе померли 1975-го і 1980-го.

До 2002 року дожив ад'ютант Гітлера Отто Ґюнше (саме він із Кемпкою організовували спалення "шефового" тіла), але той обрав принципову позицію мовчання.

Ми знаємо імена всіх, хто працював у найближчій обслузі Гітлера, і знаємо, як склалася їхня доля. З них Міш таки був останній. Тож тепер уже ніхто не зможе розказати, як Гітлер розмовляв, яку мав ходу, як він слухав платівки тенора-єврея із Чернівців і який у нього був погляд за годину до смерті.

Чи важливо це для історії? Для історії нема неважливого.

В українських соцмережах після сплеску інтересу до Міша почали ширитися аналогії з Іваном Дем'янюком і нарікання: чому, мовляв, німці не карають таким чином своїх співвітчизників (насправді ж після справи Дем'янюка почався перегляд подібних справ і ще живих німецьких громадян).

Рохус Міш, початок XXI сторіччя

Мені пощастило взяти одне з останніх інтерв'ю в телефоніста й охоронця Гітлера, і хоча це не робить мене жодним "експертом", я дістав певне враження про нього як про людину, а головне – перечитав перед тим більшість доступної в Німеччині інформації про старого, включно з його книжкою спогадів. Відтак почуваю обов'язок дещо додати до вже сказаного.

Насамперед – Рохус Міш своє покарання відбув.

Його взяли у полон радянські вояки в Берліні під час втечі із бункера 2 травня 1945 року. Після цього він провів 9 років у радянському полоні. З них було 3 роки в сумнозвісній тюрмі Бутирка, решта – табори. Що це таке – навряд чи треба пояснювати.

Коли я розмовляв із Мішем, він сказав у характерному для себе стилі, з гумором у дусі міжвоєнних поштівок і кабаре: "Drei Jahre Butyrka waren kein Vergnügen". "Три роки Бутирки – то були не забавки".

Протягом 3-х років його катували із застосуванням усієї класики енкаведистських (та й ґестапівських) тортур: обливань крижаною водою, позбавлення сну на дні чи й тижні, побиттів, кількадобових безперервних допитів, пхання обличчя в сортир і, якщо мені за відсутності напохваті джерела не зраджує пам'ять, імітації розстрілу.

Потім були виправні роботи. Водночас із юридичного погляду суть його провини незрозуміла. Він справді не вчиняв жодних злочинів і не був навіть членом НСДАП [нацистської Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини - ІП], хоча був членом СС.

Він координував комунікацію і забезпечував охорону глави держави, якого на той момент вважали легітимним (в т.ч. і всі світові держави, включно з США і СРСР) і чиї злочини для сучасників були неочевидні.

Сам Міш завжди божився, що теж про них не знав, зокрема, про Голокост почув аж після повернення з полону. Перевірити це неможливо.

Насправді сумнівно, що будь-хто в Третьому Райху міг не помітити зникнення сотень тисяч людей, вчорашніх сусідів. Але є підстави вірити, що в Райхсканцелярії про конкретні плани Голокосту говорили пошепки і віч-на-віч: unter vier Augen. І точно не по телефону, на якому сидів Міш.

Нацисти не залишили документальних свідчень ухвали про геноцид, хоча вчені вважають, що така ухвала на усному рівні була під час однієї із численних зустрічей Гітлера і Гіммлера наприкінці листопада 1941 року, коли вбивства вже тривали на повен хід.

Звичайно, є звіт Адольфа Айхмана для Ванзейської конференції в січні 1942-го, але то вже було "менеджерське", на рівні міністерств виішення поставленого завдання, і навряд чи Міш був як-небудь до нього причетний чи навіть посвячений у його існування.

Специфіка Голокосту, як відзначив Аян Кершоу, полягала в тому, що для нього і не потрібні були прямі накази: сукупність численних висловлювань і "пророцтв" у виступах Гітлера протягом 30-х рр. чітко давала зрозуміти бажаність вичищення (чи винищення) елементів інакшості, а витворена в суспільстві атмосфера "працювати назустріч побажанням Фюрера" ("dem Führer entgegen zu arbeiten") сприяла реалізації цих "пророцтв" і без однозначного наказу згори.

От цього Міш не міг не знати. Але в цьому його провина спільна із провиною всіх дорослих німців – сучасників тих жахіть. І для покарання цієї провини жодного людського закону і трибуналу нема і не може бути.

Підставовими є претензії до телефоніста Гітлера етичного характеру. Але моральний осуд так само не може бути підставою для правового покарання.

Звичайно, сучасна німецька практика переслідування дуже літніх злочинців – не безсумнівна з того ж таки погляду етики. Кадри прощання Дем'янюка з родиною викликають таку ж відразу, як і кадри з визволених концтаборів.

Але так само негуманним було б покарання кволого і смертельно хворого Міша. Тим більше, що він свою кару вже відбув в СРСР – і саме тому його ніколи не переслідували у ФРН.

Та, мабуть, найбільшим покаранням для Гітлерового охоронця стало те, що власна дочка, яка народилася наприкінці війни, вперше побачила батька вже підлітком, і він ніколи не зміг стати до неї близьким.

У дорослому віці вона тримала дуже прохолодну лінію поведінки щодо батька і замалим не відреклася від нього публічно, і Міш це болісно переживав. Гадаю, що цього вже немало для людини.

Шлюбне фото Рохуса Міша. Джерело: rochus-misch.de

Може, саме з цієї самотності і браку розуміння і походить його поведінка старечих років – прагнення уваги, спілкування, оце його добровільне ув'язнення з десятками тисяч листів, на кожен із яких він "повинен" був відповісти. Фактично, зведення всього життя до листування з незнайомими людьми і підписування автографів.

В'язень концтаборів і одноліток Міша єврей Ральф Джордано, який написав передмову до його книжки, сказав: "Я можу чесно потиснути йому руку".

Він мав на увазі, що Міш залишив щирі і відносно правдиві спогади без маски й пози, а в часи війни коли й допомагав чинити зло, то, судячи з усього, не хотів його сам і не до кінця усвідомлював, що робить. Як і чимало з мимовільних співтворців злочинств Другої Світової.

Дружина Міша і вся її родина були давніми соціал-демократами, яких він прийняв так само, як прийняв Гітлера: не ідейний нацист, пристосуванець.

Але, наскільки я знаю, у ще живого Джордано такої нагоди потиснути руку Мішеві не було. Мені найбільше запам'яталося саме рукостискання Рохуса Міша – дуже міцне навіть не для хворої 95-річної людини.

Я ніколи не знав свого діда, який був по інший бік під час війни і як пілот-винищувач особисто збив 12 літаків Люфтваффе. Але саме таким я завжди уявляв його потиск. Потиск солдата.

Солдатом Міш і був. Зайвого не думав, на жаль чи на щастя. Був би не він – був би інший. Ось і вся історія.

Читайте також:

Останній вартовий Гітлера: "Я ні про що не жалкую"

Поляки бояться, що німці перепишуть історію Другої світової. ФОТО

Гріх комунізму. Нам треба покаятися, як це зробили німці

1986: останнє інтерв'ю нацистського "президента" України. ВІДЕО

Більшість ізраїльтян не готові пробачити німців

У Берліні знищили могилу автора нацистського гімну. ФОТО

Віллі Вірзінґ - гестапівський ліквідатор ОУН

1946: суд над нацистами в Нюрнберзі. ВІДЕО

Іван Дем'янюк: "Я звинувачую Німеччину". Промова в суді

1939-1945: Спогади читачів УП про Другу світову

Інші матеріали за темою "Третій рейх"

Остап Українець: То де наш Шекспір?

Література стає безсмертною не тому що вона об'єктивно безсмертна, найкраща в своєму роді та обожнювана сучасниками. Література стає безсмертною тому що породжує нову літературу, масштабуючись на інші країни

Валентин Яблонський: Це була справді чарівна ніч! Як Україна отримала Конституцію

Добре, що внизу працював буфет. Скільки чорної кави тоді було випито, лише буфетчиці знають, адже була глибока ніч, організм кожного вимагав перепочинку, а зробити цього ми не мали права.

Антон Дробович: На захист Чайковського від маразматиків та Національної музичної академії від ганьби

Музакадемія точно має носити якусь іншу назву. Назву яка відсилатиме до власної історії, мелосу і музичної традиції, а не за інерцією тягнутиме рішення сталінських комуністів

Меланія Подоляк: Ми і це переживемо. І переможемо

Світ потурав тиранам і вбивцям, не визнавав самобутності, заплющував очі. Зараз розвиднюється. Але для цього треба були ракети по наших містах, геноцид, і неосяжні, нескінченні жертви. Століттями в центрі Європи системно викошують найсміливіших, які несуть на прапорі те, про що цивілізований світ, таке враження, тільки на папері вміє писати. Ми і це переживемо, і переможемо. Просто ніхто ніколи НАСПРАВДІ не зрозуміє, що сталось. Як і раніше не розуміли